1.2 Доля і талант художниці Катерини Білокур в історії національної культури

«А квіти я буду малювати і малювати,

бо я так люблю над ними працювати,

що й слів не знайду, аби висловити ті

почуття любові до них - моєї великої

любові»

К. Білокур

Катерина Василівна Білокур - самобутня, чудова, неперевершена і дуже українська. Її Днем народження був день Великомучениці Катерини. Художниця, проста українська селянка, якій доля не дала вивчитись, яка була все життя прикута до важкої селянської праці, яка знехтувала особистим щастям у загальнолюдському розумінні, яку колись зневажали і не любили за непереборний потяг до краси і малювання …

Її малярство зродилося з пристрасної, всепоглинаючої закоханості у безкінечно звабливий, мінливий світ мистецтва. Вона йшла впродовж усього життя до нього й іншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, зрештою, споріднена з долями інших селянських самоуків, що теж мріяли й мали віру в серці... Їй судилося, попри кричущі умови убогого селянського побуту, стати справжнім митцем, ствердити своє призначення в імя світлого, гармонійного. Визнання її мистецтва, розуміння непересічного обдарування художниці прийшло із запізненням, наприкінці її нелегкого страдницького життя. Воно зявилося з листами прихильників її малярства, в офіційних рецензіях, признанням її таланту - Народної художниці України і принесло полегшення стражденної душі, стало чинником моральної винагороди за довгі роки наполегливої праці, спалахнуло осяянням дива, магією фарб на полотні. Картини художниці звучать урочисто, як органна музика, в них знаходимо відсвіт глибоких емоцій, думок, «світлих почуттів і ясних настроїв, в них просвітлена зачарована квітами душа» [9, 5].

Дата народження самородка українського мистецтва Катерини Василівни Білокур - 7 грудня (за старим стилем - 24 листопада) 1900 р. була відома тільки зі слів художниці, ніхто з дослідників її біографії та творчості (М. Кагарлицький, В. Яворівський) не шукав метрику про народження художниці в архівах, бо державний архів Полтавської області (саме там зберігалася більшість метричних книг Полтавської духовної консисторії) під час Великої Вітчизняної війни зазнав величезних втрат (велика кількість документів згоріла), тому вважалося, що метрика видатної художниці також була знищена пожежею. Проте нещодавно в державному архіві Київської області під емоційним впливом від екскурсії працівників архіву до садиби-музею К. Білокур в селі Богданівка, начальник відділу інформації та використання документів О. Бєлая переглянула документи колекції метричних книг, що зберігається в архіві, де виявила метричну книгу Преображенської церкви села Черняхівки Пирятинського повіту Полтавської губернії за 1900 рік. Саме в цій книзі, у частині 1-ій, про народжених, під № 154 є запис російською мовою: «24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» [24, 3]. Таким чином, виявлено унікальний документ - до цього невідомий. Більше того, спростовано твердження деяких родичів Катерини Білокур щодо хрещених художниці, які називались ними неправильно; підтверджено саме ту дату народження К. Білокур, яку вона сама називала - 24 листопада (за новим стилем - 7 грудня) - день Святої великомучениці Катерини.

Отже, народилася видатна майстриня декоративного живопису 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Білокури не були бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне - землю. Батько художниці, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сімї були ще два сини - Григорій і Павло. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася» [27, 242], - згадувала потім К. Білокур.

У дитинстві малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя І. Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сімї до якогось навчального закладу, вдень працювала в полі, на городі, а ввечері, попоравшись по господарству, малювала. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

Пензлі виготовляла сама зі щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри О. Білокур (1928) та колгоспниці Т. Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість.

У 1922 або в 1923 році К. Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово «кераміка» виявилося для неї незнайомим, а от слово «художній» було зрозумілим. Якщо технікум «художній», то в ньому не інакше як навчають художників! Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, - виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням - чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в К. Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули. Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу - перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять - і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість - незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям богданівських вчителів. Батьки Катерини погодилися на участь дочки у виставах, але за однієї умови - драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі. У драмгуртку зібралася талановита, а головне - цікава молодь. Ставили «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основяненка, «Наймичку» і «Безталанну» І. Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» І. Тогобочного - інсценізацію «Наймички» Т. Шевченка і багато чого іншого. Катерина грала самовіддано. Щоправда, свій вік (24-26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала «молодиць».

Серед юнаків і дівчат, що зібралися в богданівському драмгуртку, був і О. Кравченко. Його дещо загадково називають «знехтуваним женихом» художниці. Можливо, ця історія повязана саме з його імям: майбутня авторка «Колгоспного поля» і «Буйної» відкинула подарований їй букет зі словами: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?» [15, 8]. Адже квіти - живі. Всі свої картини вона буде створювати тільки з натури.

У 1928 році К. Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Чому саме театральний технікум - не зовсім зрозуміло. Можливо, зіграв свою роль богданівський драмгурток, а можливо - хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві, напевно, є і художники, і художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи, напевно, помітять і допоможуть перевестися в яку-небудь художню школу. Так міркувала молода мисткиня. До поїздки в Київ вона готувалася ґрунтовно - узяла метрику і довідку про стан здоровя. Але й у Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення семирічки - і цим питанням, загалом, закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті К. Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Т. Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги - память про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити - я вже втомився з тобою бючись!» [15, 12]. Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки.

Отже, К. Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами - технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби.

Наставники в оволодінні масляним живописом у К. Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй знову допоміг вчитель І. Калита, теж художник-аматор, а можливо, - іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Настає 1939 рік. К. Білокур 39 літ. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, «одержима», що все квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля.

Художниця відвідала двоюрідну сестру, Л. Тонконіг, що жила через річку - і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні прославленої О. Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може бути, і те, й інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом - і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна - калина, вразив О. Петрусенко. Вона радиться з друзями - В. Касіяном, П. Тичиною, іде в Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження - зїздити в Богданівку, знайти К. Білокур, поцікавитися її роботами.

І от - у Богданівку приїжджає В. Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, декілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі й другу, художнику М. Донцову. Рішення однозначне - негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки К. Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин, проте мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і картини видатних митців. Більшість художніх творінь тогочасного періоду втрачено під час війни. Після визволення села від фашистів Білокур створює свої твори - «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос« (1949) [Додаток 2].

50-ті роки - найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. К. Білокур зустрічається й листується з П. Тичиною, М. Бажаном, В. Касіяном, А. Середою, М. Донцовим, С. Таранушенком, С. Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матірю, що забирало багато сил і здоровя. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960) [Додаток 3]. Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.

10 червня 1961 року К. Білокур геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню, де їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже марну. У той же день художниці не стало. Хата Білокурів у Богданівці - давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, із трояндами - скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича.

Всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо, побачивши на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї» [53, 9]. Через два роки К. Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її імя стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше Богом забуте село (так казала Катерина Білокур), почали навідуватися гості з Києва. Імя художниці згадують поряд зі славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, руїни, колективізація, війна, знову голод. Все це зуміла подолати художниця завдяки своєму величезному талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Мисткиня зіткнулася з нерозумінням матері, яка вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини; не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи. «В будні мені малювати заборонялося, - згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. - Лише в неділю, після обіду, як уже все впораю»[27, 243] .

На більшості її полотен стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти - найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, - живі, мають душу!», - вважала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка - вже не квітка»[5, 3].

В. Яворівський зауважує, що К. Білокур не зазнала особистого щастя, бачила навколо злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, проте в малюванні квітів вбачала високий сенс. Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійнішої краси, яку закладено природою в квітах і якої бракувало в житті особистому. «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві»[5, 3]. І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у пятдесяті, коли до Катерини Василівни прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів К. Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині.

Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення. Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів із натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.

Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Т. Шевченка, не знаючи його художньої творчості. «Іноді у своїй уяві вона намагалася побути Тарасовою нареченою, боязко уявляла себе поруч із ним, затихала й не знала: чи дихати, чи ні?»[54, 61]. Вперше 1949 року побула в музеї Тараса Григоровича в Києві й побачила його картини й ще глибше захопилася генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір - «Квіти на голубому тлі» - з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині»[49, 1].

У пятдесяті роки, коли їй стало трохи легше жити, жінка читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Гейне, В. Гете і свої враження переливала у картини й листи до друзів та знайомих. Її листи є не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Її листи - це сповідь душі, це мудрість народу. Л. Новиченко назвав їх «людськими документами величезної сили»[49, 1], в яких - весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема О. Гончара, М. Бажана, щось більше, ніж література. Вони, як писав М. Бажан, «наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті й, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси... Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини...» [5, 3].

У Катерини Василівни було велике коло друзів, передусім художники і мистецтвознавці, з якими геніальна «самоучка» знаходить розуміння і повагу. Крім зустрічей, вона веде із ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів - поет П. Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С. Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В. Нагай, прославлена художниця О. Кульчицька, полтавський художник М. Донцов і його дружина Юлія Іванівна, художниця Е. Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми і свою роботу, ділиться спогадами, думками і враженнями. І в самій Богданівці у художниці зявляються учні або, точніше, учениці, захоплені, як і вона колись, малюванням - О. Бінчук, Т. Ганжа, Г. Самарська.

Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Л. Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). У 1995 році видано збірку листів художниці в опрацюванні М. Кагарлицького. Вони засвідчують її великий письменницький талант. Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.

За свідченням М. Дубожинського, простежувати шлях народження Генія нам сьогодні допомагають картини та «одкровення» мисткині у власних листах та спогадах сучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася, відкривала душу. «Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людський чин» [8, 119]. Однак поцінування й уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самої художниці, а найтрагічніше - постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вона просить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістати необхідне, але «відгукувалися лише одиниці - і так тривало до кінця її страдницького життя» [8, 120].

Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі й мистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, по-народному мудра художниця знайшла свою дорогу: оспівувала не неправду - «щасливе життя» закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона, знаючи вартість своїх робіт, не йшла на компроміси - додати, змінити: «І до їх, до творів моїх, що-небуть добавляти і їх зміняти - не треба! не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори - це вже все... Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, - такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим - друге, то через деякий час я вже своєї роботи не взнаю, як почну я з неї дещо викидати та дещо добавляти!» [4, 270].

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати. В. Яворівський, описуючи ці події у романі, порівнює кволу й виснажену Яклину зі старим, вишмульганим деревяним бильцем, у якому було куди більше живих соків, аніж у блідих пальцях старої жінки. Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей ХХ століття художниця Катерина Білокур.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три памятники на її рідній землі; відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи й твори українських художників, присвячені її памяті; в Києві зявилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.