Вступ

Становлення української державності, докорінні політичні та соціально-економічні зміни, що відбуваються в суспільстві, інтеграція в світове співтовариство зумовлюють необхідність оптимізації національної системи освіти з орієнтацією на європейські стандарти, визначені Болонським процесом. Розширення і поглиблення літературних взаємин України сприяли активізації компаративних студій, адже ще І.Франко наголошував, що українська література вслід за І.Котляревським „… брала спочатку європейський дух, проціжений великоруським циділком, але невдовзі… сама повязала прямі і жваві контакти із Західною Європою і стала за формою, мовою і змістом літературою модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського життя, що хвилюють душу сучасної людини, і вона з власного ґрунту, рідного народного життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти оригінальну відповідь” [2, с.84]. Сучасні вітчизняні компаративісти зосереджують зусилля на вивченні розвитку української літератури в силовому полі світової, визначенні її внеску в розробку спільних або подібних ідейно-тематичних комплексів.

Рівень педагогічної майстерності сучасного вчителя-словесника багато в чому обумовлюється умінням здійснювати компаративний аналіз творів світового і вітчизняного красного письменства з учнями різних вікових категорій.

Прилучення школярів до вирішення цих завдань сприятиме формуванню гуманістичного світогляду, вихованню національної гідності, шанобливого ставлення до інших народів, адже саме компаративний аналіз дає можливість виділити у творі спільне -- те, що обєднує різні народи, і відмінне -- те, що свідчить про неповторність нації. Учені вважають, що жодна література не може плідно розвиватися поза спілкуванням з літературами та культурами інших народів. Компаративісти переконані: використання історико-функціонального і порівняльного методів дослідження не лише забезпечить встановлення звязків окремих літературних явищ, а й допоможе глибше проникнути в ідейно-естетичний зміст кожного із порівнювальних зразків. Це сприятиме створенню цілісної літературної освіти учнів, утвердженню думки про єдність світового літературного процесу.

Компаративний аналіз передбачає порівняльно-історичне дослідження, здійснення якого потребує певної літературознавчої підготовки. А відтак він може бути можливим лише за умови поступового, поетапного ознайомлення учнів з теоретико-літературним поняттям „компаративістика” і на його основі введення елементів компаративного аналізу принагідно до вивчення курсу української літератури.

Член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук Дмитро Наливайко наголошує на необхідності „...вивчення... розпочинати з простого: із зіставлень творів, що належать до однієї художньої системи, до одного жанру і стилю, здійснюючи зіставлення на різних рівнях -- теми, сюжету, композиції, жанрової структури, композиції, стилістики тощо, фіксуючи при цьому, що в них повторюється і якою мірою, що редукується, що трансформується і т.н. Цим шляхом досягається не тільки виявлення типологічних спільностей літературних явищ, а й поглиблене проникнення в їхній художній світ, у їхню індивідуальну неповторність” [1, с.42].

Компаративізм (з лат. порівняльний) -- порівняльно-історичний метод у літературознавстві, у якому досліджуються подібності й відмінності, взаємозвязки та взаємовпливи літератур різних країн світу. Компаративний метод, започаткований німецьким філологом Т.Бенфеєм, ґрунтується на теорії „запозичень”, яку на словянському терені розробляли О.Веселовський, М.Конрад, В.Жирмунський та інші -- в Росії і М.Драгоманов, І.Франко, М.Дашкевич -- в Україні.

Вітчизняні компаративісти розглядають елементи компаративного аналізу як передумову формування історико-генетичних та типологічних уявлень школярів, пізнання ними специфіки літератури взагалі й розуміння ролі та місця рідної літератури в світовому літературному процесі.