1. Фольклор. Древня література. Дитяча література Середньовіччя

Хронологічні границі історії німецької дитячої літератури, як і будь-якої іншої європейської літератури, ідуть у глиб століть, якщо говорити про фольклор як про джерело всіх літератур, у тому числі і дитячих. Правомірною представляється точка зору вчених ДДР, що повязують виникнення дитячої літератури з її дописьменними формами. Казки, пісні, легенди, потішні рахувниці і т.п. (зб. «Велетенська риба», «Спляче яблуко», «Німецькі балади») склалися і набули форми, відточені усною традицією, у далекій давнині. З виникненням писемності вони стають лише предметом літературних переробок, формують традиції літератури письмової, її жанрове різноманіття.

Якщо для дорослої літератури фольклор -- насамперед джерело тем, сюжетів, жанрів, то для дитячої літератури його роль цим не вичерпується. На основі фольклору складалася усна, «домашня», дописьменна дитяча література, що ставала основою світогляду дитини і нерідко вступала у своєрідний конфлікт із релігійним світосприйманням, у сфері якого жила людина середньовіччя. Жодне сказання, жоден героїчний епос середньовіччя ніколи б не збереглися, якби не усні традиції оповідань про злі і добрі сили, про подвиги героїв, відьом, драконів, приворотні зілля, що виявляються в писемних памятках. Уся ця «неймовірна чортовщина» могла прижитися поруч з жорстко запрограмованим християнським каноном тільки в тому випадку, якщо уявити собі, що саме усні традиції були основою світогляду людини середньовіччя і були настільки ж природні, як мати і будинок, що складають першоелемент самосвідомості дитини у світі.

Шляхи фольклорних і епічних сюжетів до сучасного їхнього сприйняття досить складні. Справжніх народних пісень дійшло до сучасності небагато, особливо якщо вони якимсь образом торкалися соціально-станові відносини свого часу. Записувати їх почали пізно, але вірною їх охоронницею протягом століть залишалася народна память і усна «сімейна традиція». Незрима, нікому непідвласна поезія «домашнього вогнища» спливає в пізніші часи у всіляких жанрах і трансформаціях. Свідченням подібної роботи століть є нескінченні варіанти знаменитої «Лорелеї», казок і епічних сказань. У піснях і баладах чітко виявляються сліди древніх, дохристиянських вірувань у те, що кожним явищем природи керує свій грізний бог, а самі явища природи уособлюються як живі істоти. У пізніші часи саме прийом уособлення став одним із самих життєдайних прийомів літератури для дітей, оскільки дитяча свідомість у своєму розвитку робить шлях, історично пройдений людством.

Німецька балада про «Стародавнє пророкування близької війни, що повинна закінчитися навесні» оповідає про споконвічне протиборство весни і зими. Вона призиває селянина готуватися до приходу зими влітку, щоб не піддатися богам і виграти бій. «Балада про голодну дитину», багаторазово оброблена різними поетами Німеччини, уражає художньою невибагливістю й образною вірогідністю. Вона оповідає про багатовікове гноблення людини, що не може нагодувати умираючого від голоду дитини, про гору матері, що усі умовляє дитини потерпіти до нового врожаю. Кожна строфа, як рефреном, закінчується трагічним проханням -- плачем дитини:

Матінка, матінка, хлібця дай,

Голод замучив, хоч пропадай.

(Переклад Л. Гінзбурга)

Народні пісні не адресовані спеціально дітям, але їхні мотиви постійно варіюються в різних жанрах фольклору, формуючи своєрідний кодекс моральності і честі. Подібні мотиви стають темами народних казок, уже безпосередньо орієнтованих на дитяче світосприймання. Казка «Семеро братів» глузує з дурості, «Велетенська риба» потішається над пустими хвастощами. Мотиви цієї казки пізніше воскреснуть у діяннях Мюнхаузена. «Казка про пять пальців» навчала почуттю солідарності, єднання слабких у боротьбі із сильними, почуттю взаємної довіри.

Лицарський роман з його авантюрністю і прославлянням хоробрості, честі, безкорисливості в захисті скривджених вклав не малу лепту у формування пригодницького жанру, одного з найпопулярніших у дитячій літературі, а багаторазові його літературні переосмислення дотепер живі в літературі для дітей.

Художня форма, своєрідна структура і стилістика, властивій літературі, написаної спеціально для дітей, так само народжувалися, вигострювалися в усній традиції, де сполучилися повчальність і образність, серйозне і смішне, героїчне і побутове, комедійне, ліричне і пародійно-сатиричне. Традиції усної літературної трансформації древніх і середньовічних памятників можна знайти аж до сучасних авторських обробок тих же памятників для дитячого читання («Пісні про Нібелунгів», «Книги про Шільдбюргерах» та ін.).

Існує в культурі середньовіччя ще одна цікава сторінка -- це зовсім самобутня література середньовічних школярів і студентів -- вагантів. Відомою перешкодою до її сприйняття є латинська мова, на якому вона написана. Відзвуки цієї літератури дослідники виявляють у багатьох жанрах національної поезії Відродження і більш пізніх століть. Не можна забувати, що це перший і єдиний приклад, аж до сучасності, самостійної юнацької і підліткової творчості, що одержав всесвітнє визнання. Сама нетрадиційність сприйняття реальності шиворот-навиворот, властива поезія вагантів,-- назавжди залишиться одним з улюблених прийомів дитячої літератури, аж до сучасності.

Поезія вагантів була однієї із самих ранніх літературних форм утвердження і реалізації нетрадиційної розкутості дитячого мислення, вибуху фантазії. У пісеньці «У старому будинку під гострим дахом» просто все відбувається навпаки, і навіть знамениті тихоні равлики голосно гавкають. У баладі «Плутанина» розповідається про веселу людину, що «дошкою рубанок стругала, топила поліна грубкою». Цього веселуна і вморити не вдається, оскільки життєвість його в самій зухвалості думки. Коли його захотіли поховати, то герой сам «відспівав батька святого й у танок пустився знову». Закономірно, що подібні перекручені пісеньки властиві всім народам.

Самобутня діалектика мислення смішних дитячих пісеньок визначає певною мірою і соціальну сатиру поезії вагантів і німецької драми епохи Відродження, особливо творчості знаменитого німецького поета і драматурга, шевця Гансу Сакса.

Традиції ці відроджуються сьогодні Пітером Хаксом та Джеймсом Крюсом.

Тема ледаря і ледаря займає значне місце в поезії вагантів. Народній пісні і казці властиво не тільки вихваляння праці як визначеної моральної цінності, але і своєрідне вихваляння ледаря. Ледачі герої зустрічаються в казках усіх народів. Це свого роду казковий навпаки, аж ніяк не заперечливої моральної цінності поняття праці. Зміст його появи інший. При усій величі праці, для народу він був не тільки благом, але і покаранням, жорстокою обовязковістю. Не випадково лінощі часто супроводжуються у казці з розумом і сміливістю -- кращими якостями людини, обовязковими для морального народного кодексу. Саме виникнення подібного героя було вираженням протесту проти обовязковості безрадісної праці для людей нижчих станів. Не випадково в народній казці «дурні» і ледарі нерідко виходять переможцями.