Трагічний оптимізм та глибокий психологізм поеми "Галілей" Євгена Плужника

курсовая работа

1.3 «Все, чим душа боліла»: своєрідність світоглядної позиції, відгуки критиків на творчість поета

Літературна манера Є. Плужника визначилась досить швидко, ну - казково швидко. Можливо, й тому, що він ступив мало не одразу на свій шлях - антиліричність. Як ми пересвідчились, Євген Павлович мав відповідні дані для того, щоб стати ще одним закучерявленим українським ліриком. Та не став ним. Очевидно, даючи собі звіт, що приходить у літературу, де «що не митець, то флегма і сіряк, що не поет - сентиментальна кваша»... (М. Зеров). І в ньому спрацювали внутрішні самообмеження, він сам окреслив собі кордони, а в інший спосіб нова поезія і не твориться. Змужніння Є. Плужника - то якесь диво. Рік-два - і верховина. Можна тільки припустити, якого душевного напруження це коштувало йому, яке піднесення викликало до життя довершеність його віршів(37:8).

У Є. Плужника не знайдете імпровізаційності, нестримності вислову, перебільшеної емоційності, що їх дехто вважає чи не за найвищу чесноту поезії, насамперед - української. Навпаки, тут все розважене, спроектоване безпомилково. Не любив поетів, які граються словами, перетворюючи їх на звуки: відкидав «дзеньки-бреньки» Грицька Чупринки, кепкував з Ігоря Северянина, знущався з Костянтина Бальмонта. Він не тільки зневажав словесну еквілібристику, навмисне штукарство в поезії, - ображала його сама ймовірність у поетичному слові вбачати предмет розваги, забавки. Цього він не прощав і Павлові Тичині, перед яким схилявся, якого вважав чи не кращим (із сучасних) поетом України(37:20).

Лаконізм, простота, виразність - ось (за Є. Плужником) закони поезії. У нього діють не поверховий блиск, навіть не виняткова неповторність оригінального, а невідпорна закономірність необхідного, Є. Плужник послідовно і вперто відмовлявся від цехового привілею письменника - вигадувати, фантазувати, «брехати».

Плужникова поезія відзначається прискіпливим, майже науково-точним аналізом тодішньої обстановки. Він - реаліст питомий, вроджений, а це рідкісне явище в поезії. В українській поезії можна порівнювати його хіба що, деякими рисами, з Лесею Українкою, з Іваном Франком, Тарасом Шевченком. Прекраснодушне мрійництво, ширяння в хмарах і над ними - то не для нього, і коли він себе змальовує як невиправного мрійника, не поспішайте, будь ласка, пристати на це: він же насміхається - з себе і з нас. Хтось зауважив, що це жорстока доба відбилася жорстокими деталями в його творчості.

Дуже слушно; саме деталі - конкретні, «документальні» - ось загадка його поезії, таїна її «неодмінності». Ось цим Є. Плужник і відрізняється, приміром, від П. Филиповича, у якого він багато чого навчився і перейняв. Але хіба у П. Филиповича можливі «яєшня з салом», синці на Мотриних грудях або «чиїсь закривавлені лапи, тіні творчої вічно руки»? Такий чутливий критик як М. Рильський це високо й одразу поцінував: «Він уміє дивитись і не бачити не може. Хай це боляче, а він не одірве очей:

Не схибить куля - не стогнатимуть довго.

Подивилися - поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив, - так човгав:

Черевики скривив.

Це про людей, що йдуть на смерть. Підкреслена деталь досягає мети: вона вражає(18:84).

Настирливо зіставляли Є. Плужника із С. Єсєніним. Дуже поверхове зіставлення, якщо навіть виходити з тих соціологічних схем, на які тогочасна критика орієнтувалася. С Єсенін - поет селянства, до того ж селянства російського. Є. Плужник - поет «трудової інтелігенції». С. Єсєнін - поет з тих, що беруть нутром, «душею», звідси неймовірна їхня популярність: це поети для всіх. Але Є. Плужник зовсім з інших поетів, поетів-інтелектуалів, а такі поети, володіючи всіма скарбами світової культури, можуть вільно їх сполучати в нечуваних комбінаціях, вони можуть витворювати нову реальність, непідвладну поетам єсєнінсько-сосюринського типу. Є. Плужник з того поетичного ряду, що і в російській, наприклад, поезії А. .Ахматова, О. Мандельштам. Такі митці часто ризикують наразитися на нерозуміння і неувагу публіки, але тільки вони можуть рухати літературу вперед. Вони-бо духовність, а не вульгарність. Поезія Є. Плужника - це насамперед високий напружений етан душі. Воднораз він значно земніший, «натуральніший» від своїх російських побратимів. Але душею він тягнувся до них, чуттєва його система була настроєна ось на таке світосприйняття. (32:35)

Саме в поезії Т. Шевченка слід шукати першопочатки багатьох Плужникових ідей, але й формальних пошуків також. Будова твору, його ритмічна організація, спроможність викликати в уяві образи, що начебто і не закладені в самому тексті, -- цього Є. Плужник вчився у Т. Шевченка. Це властиво шевченківська здатність - таку створити атмосферу, таке «магнітне поле», в якому й виникає щось, немов саме собою, поза волею й участю автора. І, поза сумнівом, від Т. Шевченка беруть свої витоки духовність, висока моральність, органічна мудрість людини, яка немарно живе на світі. Ну і глибока народність, загальний демократизм. Що відбилося відповідно і на структурі Плужникових творів: слідом за Т. Шевченком він перевагу віддавав не ускладненню й учудненню форми (якими таке багате було перше пореволюційне десятиліття), а наповненості змісту, характерів, ситуацій, думок. Досконалість простоти - ось питома риса Плужникової поезії. Але писати занадто просто - небезпечно так само, як і писати занадто химерно. Публіка (читацька) не хоче дурно платити гроші, вона хоче відчути себе «знавцем», «гурманом», і неабияке потрібне вміння, щоб підлестити їй.

Окремого розгляду заслуговують засоби, що ними оперує - і дуже вдало - Є. Плужник: його поетичний інструментарій. Це, звичайно, тема окремого дослідження. Звернімо тільки увагу на його рими, які реалізують внутрішні ресурси української мови: радосте -- виросте, зараз -- вираз, вулиця -- туляться, свято -- знято, в вічі -- двічі, за тих -- за яких, далечінь -- спочинь, світло -- обридло, таке ж -- без меж, сьогодні -- самотні, Відні -- рідні, веде -- ніде, чорне -- горне, напише -- тихше, розповім -- твердім... Так, Є. Плужник збагатив українську поезію свіжими, неутертими римами, хоча й не ставив собі цього за головну мету. Але нас тішить можливість «промацати» механізм Плужникового вірша, зрозуміти, чому при такій лапідарності, скромності виражальних засобів його поезії справляють враження чогось енергійного, розгонистого, летючого. Ця динамічність, активність, дієвість поетичної його мови ще має й технічне, технологічне підґрунтя: на останню, ударну позицію в рядку поет висуває, ставить, в основному, дієслово (давня, до речі, традиція писемної української мови, української літератури). Що це - знання чи інтуїція? Мабуть, і перше, і друге. Але, починаючи з «учнівських» своїх віршових спроб, Є. Плужник заходжується римувати дієслова: побачити -- плачете, балакати -- плакати, хутори -- говори. А що вже було далі: повіям -- повіяв, пригорне -- чорне, Європа -- второпав, рідне -- розквітне, плів -- плі, боюсь -- блуз, довго -- човгав, простер -- росте, вітер -- витер, ліс -- ріс, прекрасне -- гасне, адюльтер -- не обтер, щирости -- вирости, брам -- віддам, виконуй -- по закону, солоний -- відгонив, голова -- повива, згадуй -- Елладу, руде -- веде, скажіть -- мить, все -- несе, змолодніють -- надію. І т. д. і т. п.(32:40)

В українській поезії не було і немає іншого, крім Є. Плужника, віршотворця, який би так послідовно дотримувався цього принципу і так би вправно це робив. Без будь-якого перебільшення можна Є. Плужника ще назвати і поетом дієслівним.

Одна зі своєрідних рис індивідуальної манери Є.Плужника - багатоголосся. У ліриці лунають різні голоси - зрідка в унісон, частіше контрастно або дисгармонійно. Голоси катів і їхніх жертв уривчасті, переважають голоси жертв - поет завжди "на боці" тих, хто гине. Засіб невласне-прямої мови робить і читача свідком страти. Поліфонічно лунають й інші голоси - сучасників, людей майбутнього.

Голос оповідача ("режисера") звучить безсторонньо. Це голос свідка кривавої події. Поетова іронія гірка, часто межує із сарказмом. Є.Плужник прозирає в майбутнє, передбачаючи, що зло триватиме, бо ж часи міняються, а люди залишаються все тими ж:

Іронія в трагедійних баладах Є.Плужника відображає іронію фактів тогочасної дійсності - разючу розбіжність між бажаним, проголошуваним і реальним. Іронія є також виявом потужного інтелекту поета, вміння мислити критично і нетрафаретно (25:51).

Є.Плужник зробив свій оригінальні їй внесок в українську поетичну мариністику. Поява у ліриці описів моря, порту, кораблів повязана з лікуванням поета в Криму та на Кавказі. Море захопило художника, думки спадали, "наче вал", душа скидала марноту і відчувала, "як мало треба, як багато можна".

Особливістю Плужникової мариністики є те, що поодинокі враження від моря, корабля, узбережжя становлять у тексті тільки першу ланку в розгортанні філософських роздумів та перебігу емоцій ліричного "Я".

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багатопланова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиномічність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення, - варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких реалій і понять, як світле майбутнє -- і «кулі та нужа», краса і сила - і «невелика дірка між ребер», обрії безмірні - і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум - і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів.

З появою перших публікацій його творчість привернула до себе увагу критиків. Прихильники Плужникового таланту (О.Дорошкевич, Ю.Меженко, М.Рильський, Б.Якубський) відзначали гуманістичність, мистецьку довершеність й оригінальність віршів, проте іноді згладжували, а то й оминали чи заперечували (аби не нашкодити поетові і "вписати" в революційно-пролетарську ідеологічну схему) певні ідейно-художні домінанти його творчості; ці домінанти, опозиційні більшовицькій партійності, класовості, лубковій народності й зумисній оптимістичності літератури, у ліриці Є.Плужника вельми точно відмічали його гонителі - ортодоксії марксистсько-ленінської літературної критики.

Збірка "Рання осінь" зявилася через рік після "Днів" і засвідчила мистецьке розгортання художнього світу Плужникової поезії. В.Базилевський підкреслив "цільність книжок Плужника", кожною з яких, на думку поета і критика, автор "умів дивовижно точно розставити акценти, виокремити етапи своєї творчості". Дослідник уважає, що "Плужник «Ранньої осені» різко відрізняється від Плужника «Днів»... Щось зрушилося в його свідомості, устоялося, лягло в «надійні береги». Поменшало окличних знаків <...> майже зник пуант, урівноваженішим стало письмо, щезло з лексикону слово біль, натомість зявилися інші - спокій і нудьга" (1: 5).

Уважно, науково аргументовано, доброзичливо інтерпретував лірику автора "Днів" і "Ранньої осені" також Ю.Меженко. Він не тільки високо оцінив Є.Плужника як поета - "найбільший", "найсучасніший", а й потвердив феноменальність його творчості у вітчизняній літературі, протиставив її панівному в тодішній поезії оспівуванню сучасності, розпалюванню класової ворожнечі, багатослівю. Нині можемо пересвідчитися в прозірливості критика, який пророкував, що саме з віршів Є.Плужника майбутні читачі довідаються, "чи жили живі люди на терені УРСР" (10:81).

О.Дорошкевич перший схарактеризував творчість Є.Плужника як імпресіоністичну, Ю.Меженко зауважив поєднання в його поезії мрійливості зі скепсисом, авторські саморефлексії, діалектичність розмислу, складність психологічного малюнка. М.Рильський відзначив "трагічний оптимізм" поета, яскравий індивідуальний стиль, у якому спостеріг прийом "короткого удару": "методу окремих мазків, штрихів з різким останнім ударом" (18: 87).

Б.Якубський захоплено акцентував оригінальність ритмічного малюнка, талановитий enjambement, буденність зображених картин і водночас їхній філософський сенс, піднесення "до «проклятих» проблем людської свідомості" (35: 5).

Інші критики, хай і в негативному контексті, констатували верхарнівські мотиви у Плужникових творах, їхню співзвучність з поезією О.Блока, С.Єсеніна, А.Ахматової. Відчуто в його віршах і відгомін трагедії українського національного відродження. Помічено спорідненість лірики Лесі Українки і поета-"марсівця", що пояснюється їхнім захопленням драматургією і відповідною дифузією жанрових моделей.

Рецензія Ю.Савченка на Плужникову поезію "Лірика болю й безсилої віри" - це докладний аналіз композиції творів і водночас різко негативна загальна оцінка. Будова поезій пояснюється через схему: теза - антитеза - синтез - (тріада). Твердження Ю.Савченка про надзвичайну вдумливість і прекрасну формальну викінченість віршів підсумовувалися висновком: "Поет - чужий нашому радянському читачеві" (21: 47).

А. Клоччя в журналі "Молодняк" начепив на Є.Плужника типові ярлики: автор "Днів" - "дрібнобуржуазний інтелігент", виходець зі столипінського хутора, "останній з могікан буржуазної культури", його індивідуалістична філософія повязана з націоналістично-буржуазним оточенням, тематика в нього "хуторська", оспівує "обломовщину" (7: 104).

Тоді ж, 1927 p., коли пролунали ці й подібні звинувачення, "ланчани" перейменували свою організацію в МАРС, проте ні ця модерніша назва, ні декларування своєї пролетарсько-революційної позиції не могли вже порятувати літераторів, що віддавали перевагу всесвітнім гамлетівським питанням перед злободенністю пролетаризації та індустріалізації (14: 111).

Критики в СРСР і за кордоном любили говорити про скептицизм, зневіру, втому і нудьгу Плужника. І справді, їх не одняти від цього поета. Вони просто частина його долі. Тільки ж це не «занепадництво розбитої і гнилої буржуазії», як твердила більшовицька критика. Ані блискучий «сплін» джентльмена, що все бачив, усе пережив, усьому «знає ціну» і тому не має чого прагнути й любити. І вже зовсім нічого тут нема від «перекислої» слабої внутрішньо вичерпаної натури. Це в основі той великий «біль», та (мовляв Плужник) «мука свята» сковородинської і шевченківської «духової людини», у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя.

Отже, у літературній критиці 1920-х pp., попри фрагментарність рецензій, їхній схематизм й ідеологічні "лекала", названо провідні риси філософії та поетики Плужникової лірики, визначено його індивідуальний стиль як імпресіоністичний, уписано в контекст української (й частково загальноєвропейської) поезії XX ст.

Делись добром ;)