3. Куліш і Кулішівка

Слово - це головна ознака нації і її спасіння. Воно житиме вічно. «Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться навіки». «Спасіння нашого краю - в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові, і явиться воля і душа єдина». «Дбаймо про свою словесну автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома» (До Вовківни-Карачевської).

Що ж зробив П.Куліш для розвитку української мови?

У другій половині XIX ст. територія тодішньої України належала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила. Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, до числа яких належав П.Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Це було побожне діло. Тому для забезпечення унормованої єдності П.Куліш у передмові до першого тому «Записок о Южной Руси» в 1856p. запропонував використовувати спрошений правопис української мови, який оперативно втілив у життя редагований ним журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp. «У пропонованому виданні, - зазначається у передмові, - я намагався спростити наскільки можливо український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква «ы», якою літератори виражають мяке «и». В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука «ы», і тому я його замінив осьмеричним «и». Крім скасування літери «ы», П.Куліш замість «ять» впровадив «і», замість йотованого «є» - «є». Але літера «ь» не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і «бємь» (бєм).

Для звука «йо» вживали запозичене зі шведського «ё» (его, до него). Цей його правопис було названо «кулішівкою».

У №9 журналу «Основа» за 1861р. П.Куліш надрукував «Історію України од найдавніших часів». Редакція у своїй примітці зазначила, що ця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати, якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже в редакційній примітці до продовження цієї публікації в №№11-12 стверджується, що вона є зразком обробки народної мови.

Наступна коректива «кулішівки» була зроблена в 1870р. Саме тоді було відкинуто «ь» в кінці і залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також подано літеру «і». Але московський цар Олександр 11 видав Емський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіх сферах діяльності. Тому, звичайно, і «кулішівка» була заборонена. Люди користувалися російським правописом, що дістав назву «ярижка» (від назви російської літери «ы» - єри).

У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівський зробив реформу «кулішівки»: він позначив літерою «ї» не тільки йотоване «і», але й уживав для помякшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правопис був запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема в М.Грушевського.

У 1905р. заборона московського царя щодо використання «кулішівки» була скасована, і українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

Остаточну правку українського правопису зробив Б.Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

1. Не треба писати дїд з двома крапками.

2. Не треба одділятися в дієсловах.

3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти ря від ря, зя від зя та інше.

4. Не треба писати мякий знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки».

І тепер українці користуються цим правописом.