Володька лобода в наші дні

Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: «От би так і в житті!» Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини й обходити їх стороною. Але, на жаль, у житті усе значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з «тими людьми».

Недавно я прочитав роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір вразив мене своєю правдивістю. Розповідається в ньому про події епохи років

416

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

шістдесятих, але і зараз роман актуальний. Він звучить застереженням і нам, і нашим нащадкам: «Люди, будьте людьми!»

Зараз відроджується багато храмів: будуються нові, реставруються вже існуючі. Але можна ж було їх і не руйнувати, якби наші попередники думали про майбутнє. Безумовно, то була доба сталінізму; хто мав сміливість говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялися. Але в роки шістдесяті де взялося стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи, усіх їх вчать бути порядними людь­ми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх одно­класників хтось здатен досягти мети, використовуючи підлість.

А втім, життя покаже… Але те, що такі типи, як Володька Лобода, є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато при­кладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку є джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть із нього воду. Джерело добре облад­нане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе-господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виво­дили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерза­ла, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува­ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і по­кинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Те­пер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті ще більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не в усіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек­лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули бать­ки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьб­лять не тільки свою державу, а й увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони по­винні залишатися людьми. Сподіваюся, що наше покоління зможе дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій усе буде зроблено в ім’я людини.