1.1 Основні віхи життя та творчості п. Тичини

Павло Тичина народився в селi Пiски на Чернiгiвщинi 23 сiч­ня 1891 р. (традицiйна дата 27 сiчня є датою хрещення, так за­писано в знайденiй у Киïвському мiському архiвi в справах Ко­мерцiйного iнституту виписцi з церковноï книги), був сьомою дитиною сiльського дяка Григорiя. Те, що батько був дяком, озна­чало не тiльки серйозне релiгiйне виховання в родинi, але й - насамперед! - виховання музичне. Адже, поза справами церков­ними й громадськими, Григорiй Тичина знаходив себе в музикуваннi. Мати та усi дiти також мали хист до пiснi. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) - i приро­дженим малярем. У 1907 pp. вiн навчався в Чернiгiвському духовному училищi, потiм у 1907-1913 pp. - в семiнарiï. У 1913р. Ти­чина вступив до Киïвського комерцiйного iнституту, працював облiковцем Чернiгiвського губернського земства, пiдробляв по­мiчником хормейстера в театрi М.Садовського, завiдувачем вiд­дiлу хронiки газети "Нова рада", редактором журналу "Свiт­ло". З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах "Лiтера­турно-науковий вiсник", "Рiдний край", "Украïнська хата", "Основа" та iн. Протягом 1913 - 1914 pp. вiн публiкує оповiдан­ня "Вавилонський полон", "Богословiє" [1,c.26]. Восени 1916р. повертається до Києва, працює помiчником хормейстера в театрi М. Садовського, знайомиться з Л. Курба-сем, композитором К. Стеценком, пiд впливом "Лiсовоï пiснi" Лесi Украïнки починає писати драматичну поему "Дзвiнко бла­китне". У 1918р. Тичина став членом редколегiï газети "Рада", ви­йшла перша книжка його вiршiв "Сонячнi кларнети", яка була зустрiнута критикою з ентузiазмом. У 1920 р. виходять збiрки П. Тичини - "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг".У 1923р. вiн переïздить до Харкова, стає членом редколегiï щойно органiзованого мiсячника "для широких кiл iнтелiген­цiï" - "Червоний шлях", бере активну участь у громадсько-культурному життi (працює в щойно заснованiй тодi Украïнськiй асоцiацiï сходознавства). У 1924р. виходить його збiрка "Вiтер з Украïни". У добу тоталiтаризму щирий революцiйно-патрiотичний па­фос у творчостi багатьох митцiв заступає складна сумiш напiв-щиростi й напiввимушеностi, настороженостi й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва ре­жимовi), У творчостi Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоïстiсть призвела до особливо жорстоких психологiчних зламiв i криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагiчна^в украïн­ськiй лiтературi, "Феномен Тичини - феномен доби. Його доля свiдчитиме про наш час не менше за страшнi розповiдi iсторикiв: поет жив у час, що заправив генiя на роль блазня. Поет погодив­ся на цю роль.... Вiн обрiзав усякi живi контакти, замiнивши ïх цiлком офiцiйною iнформацiєю. В цих умовах поет мiг тiльки ко­нати, а не рости. Свiжого повiтря до нього надходило все менше i менше, аж поки поет у Тичинi не задушився од нестачi кисню.[1, c. 27]

Поет помер, але Тичина лишився жити i мусив, уже як чиновник, виконувати поетичнi функцiï.... У страшну добу сталiнських ре­пресiй одних письменникiв розстрiляли, других - зiслали в конц­табори, третiх розтлили. Тичину репресували визнанням. Пока­ра славою - одна з найновiших iнайефективнiших форм боротьби з мистецтвом". Мiсiя громадянськоï поезiï в практичнiй естетицi сталiнiзму, на жаль, у значнiй мiрi сприйнятiй i П.Тичи­ною, зводилась до трьох понять - "оспiвувати", "закликати" i "боротись". У цьому ключi було витримано чи не бiльшiсть вi­ршiв у передвоєнних збiрках поета - "Чернiгiв" (1931), "Пар­тiя веде" (1934), "Чуття єдиноï родини" (1938), "Сталь i нiж­нiсть" (1941). Написанi на пiдтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зi своïм часом.[2,c.41] У роки Великоï Вiтчизняноï вiйни П. Тичина пiд час евакуацiï перебував в Уфi. Одним з найвизначних творiв поета цього перi­оду була поема "Похорон друга" (1942). Численнi збiрки поета виходили й у повоєннi роки ("I рости, i дiяти", "Ми - свiдомiсть людства", "Комунiзму далi виднi"), хоча жодна з них уже не на­була такого широкого звучання, як попереднi. Серед поем П. Тичини найфундаментальнiшою можна вважа­ти симфонiю "Сковорода", видану посмертно книгою досить знач­ного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Першi роздiли ïï опублiкованi 1923р. в журналi "Шляхи мистецтва", потiм робота над поемою продовжувалась у 1923-1934 i 1939 -1940 pp., а збирання матерiалiв тривало до 50-х рокiв). Така надмiрна увага до постатi Сковороди - не ви­падкова, адже Григорiй Сковорода - духовний батько Тичини перiоду "Сонячних кларнетiв". Iз мандрiвним фiлософом, який не промiняв пастушоï сопiлки на почесну роль "стовпа неотеса­ного", поет iдентифiкувався протягом чи не цiлого життя, але, на жаль, вже не мiг претендувати на епiтафiю: "Свiт ловив мене, та не впiймав" [3, c. 234].

З 1929 р. поет є дiйсним членом Академiï наук Украïни. В га­лузi iсторiï лiтератури та критики залишив по собi значну есеïс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розши­рення й зміцнення iнтернацiональних взаємозв'язкiв украïнськоï лiтератури Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанував­ши вiрменську, не раз практично звертаючись до тюркських i гру­зинськоï мов, багато працював на теренi перекладацтва, збага­тивши украïнське письменство набутками iнших лiтератур. Помер поет 16 вересня 1967 р. [1, c. 35]

Вульгарно-соцiологiчна критика епохи тоталiтаризму зробила все, щоб збiднити творчiсть Тичини, щоб його, замовчати або спо­творити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школi, пе­ред школярськi наïвнi очi якiсь i справдi невдалi рядки поета [4, c. 115].

Сьогоднi, на щастя, поет повертається до читачiв неушкодженим, незнiвеченим, повертається до нас той, кому доступно було пiзнати божественну красу гармонiйностi свiту, вiдчути весь тра­гiзм епохи, зiткнення сил свiтлих, творчих i чорних, руйнiвних в ïх вiчнiм борiннi. Основні твори: "Сонячнi кларнети", "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг", "Вi­тер з Украïни", "Похорон друга", "Сковорода" [4, c. 116].

Наприкінці 1918 р. виходить перша книга Тичини – «Сонячні кларнети». «Кожний вірш збірки – то відбиток складного, глибинного психічного життя, духовного горіння й оновлення, де кожний порив, порух душі – відкриття чогось нового в собі і в навколишньому, де нерухомість, застій сприймаються як фальш, як дисонанс, де все плине і змінюється. Такої потужної динаміки, діалектики душі в українській поезії ще не було».[6, c.23]

Збірка «Сонячні кларнети» вражає тонким відчуттям природи, розумінням світу, Бога, сприйняттям різних відтінків людських почуттів: горя, печалі, болю, туги, радості, любові, розчарування, безнадії, щастя, захоплення, здивування. Незмінно присутнім у його творчості залишався народнопісенний струмінь, фольклорна зрозумілість і повнота образу, українська міфологічна втаємниченість та символічна глибина [5, c. 256].

У книзі С. Тельнюка «Молодий, я молодий…» розповідається про життя і творчий шлях Павла Тичини, досліджується багатогранність його мистецької особистості, його значний внесок до скарбниці української культури. [5, c. 221]

О.Губар пише: « Збірка Сонячні кларнети» засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика з оригінальним поетичним голосом. Більшість її віршів присвячені темі природи кохання. Сміливіше заговорив поет тепер про події громадського життя. Образ «сонячних кларнетів» - це не тільки символ краси вічноюної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень автора до всього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю» [6, c. 45].