3.4. Образ водної стихії в «Сън за щастие» п.Славейков

Як і у Тичини, Славейкова збірка розпочинається віршем «Ни лъх не дъхва над полени», в якому поет звертається до образу моря. Лірична мініатюра «Ни лъх не дъхва над полени» е першою з дев’яносто трьох творів надруковані в збірці «Сън за щастие». Перший рядок малює одну природну картину, яка носить спокій та гармонію:

«Ни лъх не дъхва над полени…»:

Ни лъх не дъхва над полени,

ни трепва лист по дървеса,

огледва ведър лик небото

в море от бисерна роса.[20, c. 15]

И знову ми зустрічаємо водну стихію в вірші

«Запустялата воденица…»:

Запустяла воденица…

Запустяла воденица. Суха

вадата край нея не ручи —

глухите й прозорчета зеят,

като кухи на череп очи.

И върбата, там над грохнал покрив

свела клони, не шуми и тя —

като че ли и над нея вече

е ръка протегнала смъртта.[22, c. 27]

Славейкова пейзажна лірика а саме ті, в яких духовне, емоційно-психологічне е справді тим самим наслідком: [21, c.45]

«Спи езерото…»:

Спи езерото; белостволи буки над него свеждат вити гранки и в тихите му тъмни глъбини преплитат отразени сенки. Треперят, шепнат белостволи буки а то, замряло, нито трепва... Понякога му сал повърхнини дълга от лист отронен сепва.[22, c. 35]

В болгарській літературі образ водної стихії означає – символ чогось бурхливого, неспокійного.

Взагалі в болгарському світобаченні образ води набуває високої поетичної сили, адже болгарський народ використовував воду, за для праці вітряків для перемолу зерна, користувалися для поливу.[21, c. 50]

«По жътва…»:

«Пръждомà! Не òблог - аз шега си бия!» -

бледе той извика, устни стиснал ядно...

Люшка се и възнак бяла Неда падна -

остра дума, остър нож в сърце проби я.

Стекоха се дружки с вик от изненада,

милват я, с водица пръскат бледо чело.

Всуе... Млади дружки дружката си млада

понесоха мъртва плачешком към село.[23, c. 74]