Погляди вчених Києво-Могилянської академії

• Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також засіб дослідження проблем життя і доброчесності;

• Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої

діяльності щодо створеної природи;

• Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному;

• Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;

• Пріоритетне значення має розум, який здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між: добром і злом;

• Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;

• Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Аристотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Аристотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П. Гасенді, Р. Бекона, Р. Декарта, Г. Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському ґрунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: П. Могила, І. Галятовський, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Щербатський, Я. Козельський та ін.

Інокентій Гізель (1600 - 1683) початкову освіту здобув у цій же Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замостській академії (Польща) та аристократичному Кембріджському університеті (Англія), куди був направлений П. Могилою. Повернувшись в Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646- 1656). І. Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Коперника. Основою процесу пізнання І. Гізель вважав чуттєве пізнання. У зв’язку із цим, філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен пізнавати нематеріальні об’єкти.

У праці "Мир з Богом людині" філософ характеризує людину як Боже створіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом.

У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три видання за життя автора (1674,1678,1680), І. Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов’ян в організації опору турецькій агресії.

Іоаникій Галятовський (1620 - 1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди. У своїх творах автор розглядав Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог - це вольова й розумна підстава світу, він першопричина усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка й поєднує її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.

Стефан Яворський (1658-1722) - одна із центральних постатей в українській культурі початку XVII століття. Він навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII століття, яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С. Яворського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам’ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С. Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Аристотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.

Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705-1716 рр. викладав у Академії філософію, богослов’я, риторику, поетику. З 1711р. по 1717р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: "Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Математика", "Про риторичне мистецтво", "Слова, промови повчальні", "Про папський вирок Галілеєві" та в багатьох інших творах.

Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф. Прокопович популяризував вчення Ф.Бекона, Р.Декарта, Дж. .Локка, М. Коперніка, Г. Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об’єктами природи та їх аналітичного опрацювання.

Ф. Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.

Ф. Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

Григорій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (1717-1795) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, значна увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об’єктів. З другої половини XVIII століття Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов’язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф. Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмисленні філософських здобутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного контексту Східної Європи.

Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф. Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету уклав професор Академії Митрофан Довгалевський (?-?). Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: "Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова... для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині..." Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філософської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: "Поезія - це мистецтво зображувати який-небудь предмет метричне з правдоподібним вимислом".