10. Єдність буття природи і людини в повісті Тіні забутих предків

Природа - вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце і про сонце як Боже лице. І в цьому обожненні небесного світила злиті воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і християнські уявлення про Бога.

Джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давніх традиціях предків, а й в особливостях самої гірської природи і способу життя.

Здається, що смерека й людина тут виростають з одного коріння, бо й кам'янисту гірську землю, і подихи вітрів, сонячну й дощову погоду вони відчувають однаково. Іноді природа оживає в людській уяві дивними образами - і тоді з'являються різні видіння, духи, творяться легенди й казки. Ця незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприйняття і світовідчуття малого Іванка. У сім років Іванко багато "знав". Категоричність, з якою розповідає про фантастичні уявлення Іванко, показує, що вони є для нього реальним знанням про світ, інакше він цей світ не бачить.

Гуцули набожно ставляться до сил природи, уявляючи їх живими істотами. Ось, наприклад, Черемош: він "сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем", то "простягався в долині, як срібна нитка", то, "як ситий віл", лежав у тихих місцях, "а там, де йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь..."

Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи і привиди, веде нас до світу, схожого на казку.