Розділ 10. Історична проза

Пародна проза — явище складне і багатогранне. Вона чи не найбільшою мірою зафіксувала весь обсяг світогляду народу, різнорідність його міфологічних, релігійних уявлень, морально-етичних, естетичних норм всіх історичних періодів. Увібравши риси ментальності та світогляду українців, вона дає можливість сягнути глибин далекого минулого наших предків, зрозуміти їх спосіб мислення та світочуття, що є необхідним компонентом вивчення етноґенезу.

Складною проблемою для фольклористів виявилось визначення жанрів народного епосу. Досі не існує усталеної позиції щодо критеріїв при визначенні жанрів усної народної прози. У практиці багатьох зарубіжних країн пріоритет надається ставленню оповідача до власної розповіді. Вперше такий підхід запропонував ще у 30-х роках німецький вчений X. Седов. За його класифікацією оповідна проза ділиться на три групи: 1) меморати — розповіді про події із власного життя, спогади, які не стали традиційними, а тому не мають усталеної форми; 2) хронікати — безсюжетні хронікальні повідомлення, короткі інформації; 3) фабулати — сюжетно оформлені фабульні оповідання. Дана класифікація зорієнтована на характер оповіді.

У російській фольклористиці закріпився принцип поділу прозових жанрів за характером естетичного відношення оповіді до дійсності. Започаткований він В. Проппом, на думку якого весь масив народної прози ділиться на 1) твори, у дійсність змісту яких не вірять, і 2) твори, в реальність змісту яких вірять. «В першому випадку маємо художнє оформлення вигадки (всі утворення казкового типу), а в другому — художню передачу дійсності або того, що приймається за неї (всі види легенд, сказань, переказів)». Але і цей принцип «відношення до дійсності» вчені розуміють по-різному С. Азбелєв, наприклад, головну суть вбачає в тому, реально чи фантастично змальовані події в епічному творі. В. Соколова акцентує увагу на тому, реальний чи вигаданий персонаж у ньому головний.

Українські фольклористи почали із класифікації прози за предметно-тематичним принципом (зорієнтованим переважно на розподіл матеріалу за його персонажами). Вперше застосований М. Драгомановим, він довго використовувався українськими вченими В. Антоновичем, І. Франком, В. Гнатюком. Але вже тоді І. Франко у своїх теоретичних розробках (зокрема у передмові до збірки «Галицькі народні казки») висловлювався за дотримання принципу розподілу матеріалу за літературними формами.

Значним кроком у фольклористиці була класифікація жанрів неказкової прози, запропонована К.В. Чистовим, який висунув системний критерій: 1) за ознакою часу — давні, менш давні, сучасні; 2) за локальною ознакою — прикріпленості чи неприкріпле-ності (зв'язок з певною територією, містом, річкою, горою і т. п.); 3) за наявністю чи відсутністю надприродних персонажів (елемент міфології, фантастики); 4) за ставленням оповідача до подій, що лежать в основі твору.

Використавши критерії, висунуті К.В. Чистовим, С.В. Мишанич запровадив у жанрову диференціацію поняття епічний ракурс — кут, під яким оповідач подає події, та епічна дистанція — просторова і часова віддаленість процесу розповіді від тих подій, що лежать в основі фабули. Зіставляючи ці критерії, вчений вирізнив три основні форми вияву епічного ракурсу та епічної дистанції: 1) суб'єкт перебуває на зовнішній щодо зображуваного позиції (не виявляє своєї участі в зображуваному, перебуває поза його межами, не висловлює свого ставлення; розповідь про минулі події із значним часовим інтервалом, відсторонена оповідь від третьої особи); 2) суб'єкт знаходиться на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів розповіді позиції, тобто він є очевидцем, свідком, спостерігачем подій, в яких він сам участі не брав (оповідь більш емоційна, деталізована, але без розкриття внутрішнього світу персонажів, а лише припущення про їхні думки, відчуття, емоції; можуть висловлюватись припущення, здогади, власні спостереження, але оповідь відсторонена, переважно від третьої особи); 3) суб'єкт знаходиться на внутрішній щодо зображуваних подій та інших персонажів оповіді позиції, тобто сам виступає одним із учасників і оповідає про себе (оповідь суб'єктивна, емоційна з яскраво вираженою оцінкою зображуваного, внутрішньо-психологічною Мотивацією вчинків; описи деталізовані, цитуються діалоги, пряма мова; Переважає теперішній час, оповідь ведеться від першої особи).

Користуючись цими основними критеріями жанрової класифікації К. Чистова і С. Мишанича, можна виділити основні жанри історичної прози: легенда, переказ, народне оповідання, бувальщина.