§33. Родинно-побутові пісні

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов'язані з її особистим життям, подіями в сім'ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об'єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Інтимна задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого саду: «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе»; вечірнього весняного гаю: «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече». Романтичний пейзаж є не тільки фоном, але й виконує роль художнього паралелізму — допомагає розкрити внутрішній світ ліричного героя — буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами і звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої праці). Закохані зустрічаються в ситуаціях, де завжди існує небезпека втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно від того, чи оспівується кохання щасливе, чи нещасне, усі ці пісні є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

Крім образів молодої пари, найчастіше створюється образ матері, яка виступає або доброю чуйною порадницею (застерігає дочку від необдуманих вчинків, не пускає до хлопця-гультяя; сина застерігає від дівчат, що вміють чаклувати) або ж злою розлучницею, яка не хоче зрозуміти почуття своєї вже дорослої дитини.

Зустрічаються образи братів та сестер закоханих, що або допомагають влаштувати їм побачення, або перешкоджають їм зустрічатися. Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в коханні, недоброзичливими виступають злі сусіди, часто непорядність проявляється з боку близьких друзів (суперницею дівчини є її найближча подруга, що відбирає в неї коханого).

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів). Справжні закохані обіцяють один одному кохати «до смерті», запевняють, що будуть кохати «вічно». Саме такі почуття вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Йому протиставляється мотив невірного, зрадливого кохання, яке завжди сприймається як велика трагедія для обдуреного хлопця чи дівчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини безсонних ночей (коли дівчина до ранку чекає коханого, а він не приїжджає, бо пішов до іншої), відчуття безвихідності, болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома попоредніми тісно переплітається мотив розлуки. Він набуває різноманітних виявів: вимушена розлука двох закоханих, що повні сподівань на зустріч, очікування на вістку від милого (милої); зловіща непередбачена розлука, що віщує розставання, втрату милого, розрив стосунків.

Дуже драматичним є мотив нерозділеного кохання. Часом об'єкт такого кохання і не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть). Кульмінація цього мотиву виявляється у піснях про хлопця, кохана якого виходить заміж за іншого, (особливо, якщо вона виходить не з власної волі, а з примусу), і він усвідомлює, що їм уже ніколи не бути разом. Близькою до цього є тема взаємного кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через незгоди між їхніми сім'ями чи майнову нерівність (він багатий, а вона бідна). Психологічною напругою ці пісні близькі до балад. Неприйняття буденності у них проявляється через вияв протесту проти усталених поглядів на те, що багатий хлопець не може взяти бідної дівчини, чи що дівчина змушена виконувати волю своїх батьків, виходячи заміж за нелюба.

Баладна традиція проявляється також у піснях, де йдеться про чарування чи ворожбу:

В саду ходила, квіти збирала,

 Тепер до тебе ходити мушу.

Кого любила — причарувала.     

Ходити мушу, любити буду,

Причарувала серце і душу  

Скажу по правді — сватать не буду.

Вони часто наповнені незвичайними, небуденними ситуаціями (вдова приворожує молодого хлопця, дівчина — чужого нареченого і т. п.).

Дозволь, мати, вдову взяти.

Вдова вміє чарувати.

Вдова буде шанувати.

Вчарувала мужа свого,

Не дозволю вдову взяти

Вчарує й тя молодого.

Від балад такі пісні відрізняються тим, що в них відсутній епічний компонент (сюжетність, розповідність). Вони, як й інші ліричні пісні, побудовані на якомусь життєвому епізоді, але в них розвивається не сюжетна канва, а відтворюється духовний стан, спричинений цим моментом: почуття, думки, не зупиняючись на причинах, наслідках, розв'язці подій, що викликала ці емоції.

Пісні про кохання перегукуються також із казкою (більшість казкових сюжетів побудовані теж на любовному конфлікті). Крім казкових екзотичних пейзажів, використовуються інші казкові елементи, наприклад, образ судженої дороги:

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися

 — На чужину з України брати розійшлися.

Неодноразово повторюється прийом потрійності:

Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки —

— Чорнявую і білявую, Третю руду, препоганую.

Казкового колориту надається силам природи, до яких звертаються ліричні герої і персонажі за допомогою, порадою:

Місяць і зіроньки, чом ви не сяєте,

А мій миленький любить другу, чом ви не скажете?

Або:

Соловейку, рідний брате.

Виклич мені дівча з хати.

Такі звертання до сил природи, що тепер здаються художніми метафорами, є відлунням древніх форм магії та ворожіння за допомогою небесних світил, дерев; часте звернення у ліриці за порадою до птахів є залишком ритуалів птаховолхвування.

Міфологічно-символічного значення набуває архетип води у всіх його модифікаціях. Закохані живуть на різних берегах (у різних світах — поділ на «своїх» і «чужих»), побачення відбувається коло річки, перейти чи переплисти річку означає одруження:

Тече річенька невеличенька — Скочу-перескочу... Віддайте мене, моя матінко, За кого я хочу.

Або:

Взяла відеречка та й пішла по воду,

А там хлопці-риболовці прекрасні на вроду.

Хлопці-риболовці прекрасні на вроду,

Візьміть мене на той човен, перевезіть без воду.

Ми б тя перевезли, щоб хвиля не била,

Якби твоя стара мати тяжко не тужила.

Не буде плакати, не буде тужити,

Вона сама добре знає — не мала'м з ким жити.

Звідси символічне значення образу кладки: хлопець зустрічає дівчину на хисткій кладці, що означає непостійність почуттів, зрадливе кохання.

Поетику пісень про кохання вирізняє:

—      романтичний характер зображення дійсності, для якого властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більше не думає, крім свого обранця — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з ним):

А я візьму кріселечко,

Сяду край віконця.

Я ще очі не зімкнула,

 А вже сходить сонце.

(«Цвіте терен»)

—      гіперболізація душевних драм (втрата коханого сприймається, як кінець життя):

Ой не хочу, дівчинонько,

На твій посаг дивитись.

Краще піду в синє море,

 В бистру річку топитись.

— сентименталізація — надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає, коли втрачає дівчину):

Гиля, гиля, сиві гуси.

Гиля, гиля до води.

Посватали дівчиноньку

— Плаче козак молодий.

Або:

 («Гиля, гиля, сиві гуси»)

А у гаю край Дунаю з тою самотою Плачу, тужу ще й ридаю, мила, за тобою...;

—      драматизм, що виявляється у напруженості змісту, психологічній насиченості, контрастності почуттів, небуденності життєвих епізодів;

—      ліризм — поетизація людських почуттів, оспівування внутрішньої краси і величі душі.

З художньо-поетичних засобів найчастіше використовуються

епітети:      біле личко, ясні очі, уста малинові;

порівняння:         чорні очка, як терен;

паралелізми:       Не всі тії та й сади цвітуть,

Що весною розпускаються. Не всі тіл. набираються, Що любляться, та й кохаються. По цей бік гора, по той бік гора, А між тими крутими горами сходила зоря. А то не зоря — дівчина моя З новенькими відерцями по водицю йшла

метафори:  Посадила огірочки близько над водою.

Сама буду поливати дрібною сльозою.

синекдохи: Плачте, очі, плачте карі,

Така ваша доля Полюбили козаченька При місяці стоя.

Пісням про кохання характерна традиційна символіка. Первісне єднання з природою спричинило велику кількість архетипів та символів на основі природних явищ, рослинного, тваринного світу. Найпоширеніші з них: пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду Два голуби пили воду;

зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба, Та й упала додолу. «Та й хто мене, молоду дівчину Проведе додому?»;

зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі, Заплакала дівчинонька в батька на порозі Козаче-соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку; хміль — символ хлопця-гультяя:

Ой хмелю мій, хмелю,   Ой сину ж мій, сину,

Хмелю зелененький,      Сину молоденький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,      Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не розвивався?    Що й не роззувався?

Ці мотиви споріднюють ліричний жанр з міфологією: «Судячи по залишках нашої міфології в піснях, здається, мало у якого народу була так оживлена і осимволізована рослинна природа; дерева і трави часто говорять і між собою, і з птахами, і людьми, і мають символічне застосування до людини».

Поряд із символами використовуються персоніфіковані образи-архетипи сонця, вітру, дощу, ворона та ін. У них відображені давні анімістичні вірування, які також відбиті у замовляннях, що вводяться як елементи пісні:

—      до місяця:

Ой не світи, місяченьку,

Не світи нікому,

Тільки світи миленькому,

Як іде додому;

—      до сонця:

Ой прийди, прилини,

Ти, яснее сонце,

То я тебе пущу

Та й через віконце.

Пісні про кохання, як найдавніший пласт народної лірики, увібрали в себе елементи усіх історичних епох нашого народу. У них відбиті давні язичницькі вірування, пов'язані з древніми обрядами і культами, які особливо виразно звучать у піснях, давніших за походженням, де зустрічаються риси магії — ворожіння, чарування. Вони перегукуються з обрядовою лірикою, з якої запозичили елементи поклоніння стихіям і одухотворення сил природи, анімістичні уявлення, еротичні мотиви. Пізніші нашарування епохи християнства проявляються у піснях про кохання у вигляді морально-етичних норм, усталених в народі, переступивши які, молодята наражаються на вселюдський осуд. У такому поєднанні інтимна народна лірика вповні відображає визначальні риси української ментальності (доброту, лагідність, емоційність), пріоритетні цінності українців (вірність, взаємоповага, щирість), особливості етнопсихології (сентиментальність, чуттєвість, вразливість). Те, що пісні про кохання найширше побутують у народі, вказує, що саме в них найорганічніше поєднані думки, уявлення, моральні норми, притаманні українцям, саме вони найповніше розкривають внутрішню суть душі українського народу.

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов'язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо:

Ой пряду, пряду,         А свекруха йде,

Спатоньки хочу. Як змія гуде:

Ой, склоню я голівоньку     

— Сонливая-дрімливая,

На білую постілоньку,

До роботи лінивая,

Може, я засну.   

Невістко моя!

Деколи за молоду дружину заступається її чоловік, у таких піснях мотив кохання органічно сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому житті. Але часто і чоловік стає на бік матері і ганьбить дружину за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки:

Ой там за горою, там за кам'яною

Він на ню готовить з дроту

Не по правді жиє чоловік з жоною.        нагаєчку.

Вона йому стелить білу постелечку,

Біла постелечка порохом припала,

Дротяна нагайка біле тіло рвала.

Причиною такого поводження з дружиною могло бути пияцтво:

Ой зацвіла рожа край вікна,

А він ніц не робить, тільки п'є,

край вікна, А прийде додому — жінку б'є.

Ой мала я мужа пияка.

Пияцтво ставало причиною розорення сім'ї, що призводило до ще більшої трагедії:

Він щовечора із корчми йде,        

Пропив коника вороного,

І щовечора, й щораночку

—      До стайні іде по другого.

Пропив коника й нагаєчку.

Від таких сімейних обставин страждала не лише дружина, а й діти:

А я молода проти мала —   

В вишневім саду під сливкою

У вишневім саду ночувала. 

Із маленькою дитинкою.

Тут елементи опису природи набувають іншого значення, ніж у піснях про кохання, — покликані виразити співчуття:

Летить соловей — тьох-тьох,       

Летить зозуля — ку-ку, ку-ку,тьох-тьох,

Виджу я, бідна, твою муку.

В мене слізоньки, як той горох.

Жінка, насильно видана за нелюбого чоловіка, звертається до сил природи за допомогою. Будучи далеко від дому, вона просить вітер перенести слова про її недолю до рідної неньки, річкою засилає матері зів'ялу квітку, щоб мати зрозуміла, що її дочка зів'яла у нещасливому шлюбі («Ой по горах, по долинах»).

Тема нещасливого сімейного життя розширюється мотивом безповоротності молодості, жалем за минулим:

Запрягайте, хлопці, коні, коні ворони,

Та й поїдем здоганяти літа молодії.

Ой здігнали літа мої на кленовім мості:

Поверніться, літа мої, до мене хоч в гості.

Так з'являються персоніфіковані образи минулих років, які відповідають: «Не вернемось, не вернемось — не маєм до кого...»; молодості: «Ой де ти, моя молодість, де ти загубилась?»; долі: «Доле моя, доле, доле молодая, Чом ти не такая, як доля людськая?»

Важке життя заміжньої жінки протиставляється безтурботній долі дівчини до одруження:

Чи я в лузі не калина була,  

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в лузі не червона була.

Чи я в батька не хороша була,

Взяли мене поламали,

Взяли мене повінчали

І в пучечки пов'язали —      

І світ мені зав'язали —

Така доля моя,  

Така доля моя,

Гірка доля моя! 

Гірка доля моя!

За нелегкою домашньою роботою жінка не бачила світу білого, не мала радості:

Чи я спила, чи я з'їла. 

Тільки мої всі розкоші,

Чи гарно сходила?     

Що гірко робила

Тому ці пісні пройняті жалем, душевним сумом, навіть у тих, де сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, оспівується туга жінки за рідним домом, її сумовиті думки, породжені довготривалою розлукою з матір'ю, елегійними роздумами над тим, що минає молодість і настає старість.

З подібними мотивами є й пісні від імені чоловіка, який роздумує над своїм життям, скаржиться на нелегку долю:

Головонько моя бідная,        Або:

Ой, знати, знати,

В мене ненька та нерідная,  

Хто оженився:

Дружинонька неймовірная, 

Скорчився, зморщився,

Чужа сім'я непривітная.       

Та й зажурився.

Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі і в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами. Глибина ліризму цих пісень виявляється не в опоетизації сімейного життя, а у відвертій правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного життя, не прикрашаючи їх, зворушити слухачів.

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'ї.

У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:

Та немає гірш нікому,

Що ніхто не пригорне

Як тій сиротині, 

При лихій годині.

Навіть якщо у сироти і були якісь далекі родичі, вони часто відрікались від неї через її убогість:

Як у сироти пшениця родила,

А як у сироти кукіль уродився,

Тоді сироту родина любила.        

Тоді од сироти весь рід одступився.

Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.

Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність:

Ой матусенько моя, та коли б же ти знала.

Як на мому серденьку та досадонька стала:

Що то за причина, що я сиротина,

Як у чистому полі та сухая билина.

Що вітер повіває, гілку похиляє,

Да горенько в світі жити, що всяк обижає.

Невипадково у цих піснях виникає образ билини в полі, яку вітер ламає, тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова «матусенько», «досадонька», «серденько», «горенько» вживаються з метою викликати у слухачів співчуття до сироти, підкреслити трагічність і безвихідь сирітського життя.

У цих творах мотив розмови сироти із померлими батьками перегукується з елементами культу землі. Інколи уявний діалог з землею набуває форми замовляння:

Земле ж моя мать сирая!

 Прийняла ж ти отця й неньку,

Прийми й мене молоденьку.

Тут нерідко трапляються вкраплення міфологічних мотивів:

Коли б знала я, відала,

І ніченьки доточила,

То я б в зорі ключі взяла     

І з ненькою говорила...

Як бачимо, пісні не лише фіксують уявлення про те, що ніч — час побачення з мертвими, а й зберігають елементи праміфології: зоря володіє ключами, ніч можна доточити, як полотно та ін.

Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить):

Ой жила я сім год удовою   

Де на мене вороги взялися —

Та не чула землі під собою.

Ой хоть іди заміж, або й утопися,

Удовині пісні беруть свій початок із календарно-обрядової лірики: як відомо, був окремий цикл вдовиних колядок, серед яких — «Ой не знала удівонька, що вбога робити». У ній говориться про вдову, яка не мала звідки чекати допомоги, тому:

Найняла ведмедика за плугом ходити,

А вовчика сіренького — волів поганяти,

А зайчика Степанчика — передні водити,

 А лисичку Горпиночку — обідать варити.

Але вони тільки зламали плуг, розігнали волів і насміялися з бідної вдови, яка, зрозумівши шкоду, плаче:

Бідна ж моя головонько, що я удова,

Коби б же я цеє знала, то б не наймала,

То б я тую та нивоньку сама скопала,

 То б я тую пшениченьку та й посіяла,

Густенькими грабельками та й заволочила,

Дрібненькими слізоньками та і примочила ...

Горе ж мені, горе, нещаслива доле!

Засіяла бідна вдова мислоньками поле.

Подібні пісні про гірке життя вдівця, що залишився з дрібними діточками, мусить сам виконувати всю хатню роботу. Найважче переживається самотність, що нема до кого заговорити, нема кому випрати йому сорочку. Тематично до них примикають холостяцькі (парубоцькі) пісні про невеселу долю самотніх чоловіків, якій протиставляється щасливе життя у сім'ї:

У сусіда хата біла.      

Сусід раньше мене сіє,

У сусіда жінка мила,   

У сусіда зеленіє,

А у мене ні хатинки,   

А у мене не орано,

Нема щастя, нема жінки.     

І нічого не сіяно...

Часом причиною того, що не склалося життя, є мати парубка:

По садочку ходжу,     

Через свою неньку

Кониченька вожу.       

Нежонатий ходжу.

Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але у кожній з них простежуються ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та ін.; викриваються вади людського характеру, висловлюється співчуття знедоленим та убогим. Утверджується народна мудрість, що проявляється у перевазі духовних цінностей над матеріальними, здатності до співпереживання, вміння передати в пісні духовні здобутки попередніх поколінь.

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків:

Я хлопець молодий — в свого батька вдався.

 Фітю-мітю, поза плітю в коноплі сховався.

Як пішли дівчата конопельки брати,

то я мусів з конопель в гарбузи тікати.

Дівчата з жартом відмовляють таким парубкам:

Як ти миші боїшся —  А до мене не ходи.

На воротах повісся.     Цур тобі, пек!

Ізгинь, пропади,

Предметом висміювання є також невдалі побачення, коли хлопцеві доводиться сидіти зачиненим у хижці, ховатися у запічку чи городами тікати від сусідських собак:

А до мене Яків приходив,        Не пішов же Яків додому

Коробочку раків приносив!      Та заліз у хижку в солому,

А я тії раки забрала,              А собаки гавкати стали,

А Якова з хати прогнала.       Поки батько й мати не встали...

Добродушним гумором сповнені пісні про дівчат, які самі залицяються до хлопців:

Дівка в сінях стояла,   

«Ти, козаче, ходи,

На козака моргала:    

Мене вірно люби,

Серце моє!»

У них народ вдало підмічає характерні риси таких дівчат, що не можуть всидіти вдома, коли десь грає музика, неохоче виконують хатню роботу, тільки думають, де б розвеселитись:

Кину кужіль на полицю       

Нехай миші кужіль трублять,

І піду на вечорниці.    

Нехай мене хлопці люблять.

У таких піснях часто змальовується образ матері, яка то «виховує» дочку, а то поблажливо ставиться до її примхів, чи навіть сама випроводжає «погуляти»:

Послала мене мати     

А я собі гуляю,

До хлопців погуляти: 

Як рибка по Дунаю.

«Погуляй трохи, доню,       

Як рибка з окунцями

Я ж тобі не бороню!» 

Я, молода, з хлопцями!

Тут теж нерідко зустрічаємо збережені з далекого минулого об-рази-архетипи води, річки, елементів світу природи.

Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: «хоч я гарна, та ледащо», «чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна». Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатись дівчатам:

Ой, дівчино, не вір ми, не вір ми, 

Я мандрую тут і там, тут і там,

Бо я хлопець мандрівний, мандрівний,

Подобаюсь дівчатам, дівчатам.

Ще більш колоритно, з непідробним гумором народ співає про сімейні стосунки, родинні взаємини. Поширеною є тема залицяння кума до куми чи сусіда до сусідки:

Ой кум до куми залицявся.           Ти кума, ти душа,

Вибирати конопельки обіцявся:  Ти кругом, кума, хороша.

Добродушною іронією пронизані пісні про жінку, яка є невправною господинею:

Гоп, мої гречаники,      Молов батько, не віявши,

Гоп, мої смачні,           Пекла мати, не сіявши,

Чогось мої гречаники  3 помийниці воду брала,

Не вдалися вдачні.       Гречаники учиняла.

У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат, але ті відповідають:

Я в середу родилася,   Не піду я за старого,—

Кажуть люди — горе. Бородою коле.

У таких піснях старий чоловік є не трагедією для молодої жінки, а, навпаки, стає об'єктом насмішок, бо дружина його обдурює, ходить на танці, гуляє з молодими:

Ой ти, старий дідуган,

А я молоденька

Ізогнувся як дуга,       

Гуляти раденька;

і просить в Бога:

«Поможи, ми, Пане Боже,   

І повісь на грушу,

Возьми з діда душу.   

Щоби старим знати,

Возьми з діда душу    

Як молодих брати.

Сатирично оспівуються п'яниці, яких жінки женуть додому з корчми:

— Додому, додому, нероба моя,

— Не їла, не пила худоба твоя.

— Най не їсть, най не п є, най виздихає,

— Допоки у корчмі горівонька є.

Жінка хвалиться сусідам, як вона шанує такого чоловіка:

А я його шаную, До припічка припинаю,

Як собаку рудую:        Помиями напуваю.

У них злегка чи дошкульно висміюються й інші шкідливі звички чи вади людей, негативні риси характеру: скупість і бажання розбагатіти («Задумала вража баба та й розбагатіти»), ледарство («Грицю, Грицю, до роботи») та ін. Народ умів з гумором подивитись навіть на матеріальні нестатки, убогість.

У жартівливих піснях з гумором співається навіть про сімейні трагедії (вдівство, сирітство, смерть близьких людей).

Так, хлопець-сирота хвалиться своїм завзяттям:

Нема впину вдовиному сину, Що звів з ума хорошу дівчину.

Комічно змальовується молода вдова, яка не дуже переймається смертю свого чоловіка, не страждає від самотності:

Удовицю я любив,

Подарунки їй носив.

Носив сало, носив свічки,

Носив м'ясо, носив стрічки.

Носив гречку, черевички,

Носив просо, носив мак.

Ось було як!... А раз таки теля припер,

 Доки допер, трохи не вмер,

А вона мені змінила

І панича полюбила.

Поширеними є гумористичні пісні на тему смерті, наприклад: «Ой що ж то за шум учинився», де говориться про смерть комарика:

Ой упав же комар

На помості,

Потрощив, поломив Ребра й кості.

Прилетіла муха, Жалкувати:

«Ой де ж тебе, комарику Поховати?»

«Поховай ти мене В чистім полі,

Та й висип мені Високу могилу...»,

щоб усі знали, що там похований «мухи-зеленухи полюбовник!». Часто у таких піснях показано, як родичі ставляться до смерті різних членів сім'ї («Ой дівчина горлиця»):

Умер батько — байдуже,

Вмерла мати — байдуже,

Умер милий, чорнобривий.

Жаль мені його дуже.

Я за батька книш, дала,

І за матір книш. дала.

А за свого миленького

— Цуцика рябенького.

Слід зауважити, що традиція сміятися над смертю є дуже давня і бере свій початок у доісторичні часи, коли в обряді поховання після тризни над покійником справляли похоронну оргію, задум якої полягав у тому, щоб веселими гучними піснями, іграми, забавами «прогнати» смерть, утверджуючи таким чином перемогу життя. Тому серед слов'ян дуже поширені гумористичні пісні, жарти, дотепи на тему смерті у формі діалогів:

— Ой, умру, мила, ой умру мила,

— Ой умру у ха-ха, мила чорнобривая.

— Де ж я тебе поховаю, милий мій миленький,

— Де ж я тебе поховаю, голубе сивенький?

— В кропиві, мила, в кропиві, мила,

В кропиві уха-ха, мила чорнобривая...

Подібні пісні зустрічаються у всіх слов'янських народів. Ще одним підтвердженням давності походження цієї групи пісень є численні твори на сюжет про смерть і весілля комара (мухи), які, вочевидь, є відлунням древніх весняних обрядів.

Не менш давньою серед гумористично-жартівливих пісень є група сороміцьких пісень, традиція яких теж сягає часу язичницьких оргій. Це твори відверто еротичного характеру, в яких оспівується тілесна любов, як правило між чужими людьми (тобто не подружжям). Нерідко це любов до кума чи куми, що є відлунням ритуалу кумування. Оскільки у новітню добу подібні тексти оцінюються негативно з етично-моральних міркувань, вони виконуються за певних умов з деякою мірою табу. Цей пласт народної творчості недостатньо вивчений, оскільки, за свідченням багатьох дослідників, збирачі фольклору свідомо уникали запису подібних текстів, оминали цю тематику у своїх розвідках. Однак ці тексти побутують в народі і є досить цікавими з огляду на їх древнє походження та відлуння в них давніх культових ритуалів та язичницького світогляду.

Як бачимо, жартівливі пісні численні за кількістю і розмаїті за тематикою. Вони становлять значну частину української народної пісенності. У них, за висловом М. Закревського, проявляється «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона не підробна, природня; а дотепність, неначе іскра, часто з'являється несподівано і з блиском».

Родинно-побутові пісні дуже давні за походженням. На це вказують елементи магії і міфології, як наприклад, контагіозної магії:

...Погнав до Дунаю коня напувати,

Піду я в садочок, зірву я листочок,

На білім пісочку два слідочки знати.

Прикрию, пристелю милого слідочок,

Той перший слідочок коня вороного,

 Щоб вітер не звіяв, пташки не ходили.

А другий слідочок мого миленького.    

Щоб мого милого інші не любили...

Є згадки навіть про такі давні ритуали, як людські жертвоприношення, наприклад, у пісні «Ненько моя, вишня...»:

Чи ти, ненько моя, пшениці не жала,

Що ти мене маленькою у сніп не зв'язала?

Чи ти, ненько моя, води не носила,

Що ти мене маленькою в криниці не втопила?

Чи ти, ненько моя, діжі не місила?

Чом ти мене маленькую в тісті не вмісила?

Своїм корінням вони ґенетично пов'язані з обрядовою лірикою (веснянками, колядками, весільними піснями та ін.). Тому їх можна вважати спадком багатьох поколінь, в якому збереглися давні уявлення й звичаї дослов'янської та давньоруської народності, історичні нашарування пізніших епох. Вони відображають багатогранність життя української сім'ї, широкий спектр почуттів і переживань людини, пов'язаних із родинними стосунками, різноманітними життєвими ситуаціями. У них втілилась народна мудрість багатьох віків, погляди прадавніх українців на сім'ю, шлюб, людські взаємини, матеріальні і духовні цінності.