Ы18. Історичний роман Куліша «Чорна рада». П. Куліш як літературний критик.

Чорна рада — перший україномовний історичний роман, написаний 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу.Проблематика – автор акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама Чорна рада 1663. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору. У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Павла Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління.Усіх персонажів твору можна умовно поділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі доби Руїни (Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький) з одного боку і вигадані Кулішем, здебільшого романтичні образи, що є переважно представниками простого люду, козацтва (козак Черевань, Васюта, Матвій Гвинтовка, полковник Шрам, Петро, Леся ). Панько Куліш був одним учасником "Кирило-Мефодіївського братства", яке найбільше прислужилося утвердженню історичної школи в українському літературознавстві. Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне української літературної критики, писаної не тільки іншими, а й українською мовою. Нагадаємо, що серед інших мовою української критики були польська, російська, а в часи Ренесансу й класицизму — латинська, якою писані всі поетики періоду неокласичної школи. В галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й самоусвідомлення.1861 р. у статті «Характер і завдання української критики», писав, що завдання літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом.У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники.На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (двотомні "Записки о Южной Руси", 1856—1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського).