Ы27. Художня своєрідність малої прози Франка 90-х – 900-х років.

Мала проза І. Франка є моделлю такої структури, в якій поєднуються естетичне та ідеальне, відбиваючи невичерпний смисловий потенціал тексту.Мала проза І. Франка становить новий якісний етап у формуванні національного самобутнього характеру української літератури: вона розширила художній обрій української літератури того періоду завдяки загостренню сюжетів, поглибленню психологізації образів, поєднанню публіцистичності з умовністю, тонким ліризмом, «розумним» натуралізмом. У своїх творах письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в їхній поведінці.Значну частину своєï творчостi присвятив I. Я. Франко проблемi розвитку робiтничого руху. Широко вiдомi читачам малi прозовi твори так званого "бориславського циклу": "Рiпник", "Полуйка", "На роботi", "Навернений грiшник". Франко реалiстично, навiть натуралiстично зображував жахливу долю рiпникiв. Гiрка нужда та бiднiсть зганяли тисячi галицьких селян з дiдiвських мiсць до Борислава, де на них чекала ще страшнiша доля. Iван, головний герой оповiдання "Рiпник", втратив будь-якi ознаки своєï людностi. Важка робота i викликанi нею пиятика та хвороби перетворили його на оглушену звiрину, зомбi, робочого вола без пам'ятi, почуттiв, думки. Iван зрiкається Фрузi, яка втекла з дому, щоб врятувати коханого вiд смертi. Його не турбує майбутнє батькiвство, вiдсутнiсть Фрузi. Душа цього рiпника, отруєна в шинку чи в шахтi, вже давно сконала i похована у бориславськiй багнюцi, на згадку про неï лишилася лише подоба людини, що рухається, ïсть, спить i працює. Але спогади про колишнi радощi, вервечка сцен з сiльського життя оживили людину, стали тiєю ниткою Арiадни, яка вивела Iвана з лабiринту забуття. Молодий парубок постановив собi почати нове життя, не марнувати грошей i вiдкупити у жида запродану батькiвщину. Проте, одурений пiдступним жидом-касiєром, Iван знаходить свою смерть в шахтi. Автор не випадково так трагiчно i жорстоко вбиває мрiю про щасливе повернення з бориславського пекла. Образ Iвана уособлює трагедiю цiлого поколiння простих галичан, одурених i замордованих багатiями та урядовцями.Особливе місце належить повісті-новелі "Сойчине крило"(1905).До твору подано підзаголовок «Із записок відлюдька». Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується.Життєвим кредо Хоми стає «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!» Це ніби втеча від самого себе, створення ілюзорного світу, плекання власного зовні спокійного самотнього життя, але життя без мети і, слід гадати, без майбутнього. Так само тікає від себе й Манюня, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу. Тікає, бо, на її думку, не вірить у її кохання Мессіно, не відповідає саме так, як вона відчуває. Хоч, швидше за все, вони не чують один одного, а прислухаються до себе, до своїх поривів. Новела є своєрідним зразком «тексту в тексті»: це «записки відлюдька» у яких вміщено лист-сповідь Марії до Хоми. Власне, цей лист надає розповіді ще більшої психологічної напруги, бо спонукає адресата до діалогу. Цей діалог є ніби розмовою двох змучених душ. Манюня вкладає у лист сойчине крило, а друге залишає в себе. Це летить одна половина її душі, а чи прилетить друга, залежить від Массіно.