Ы6. Полемічна література кінця 16-початку 17 ст. Провідні мотиви послань Івана Вишенського.

Полемічна література — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р.( рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності, зміна календаря на григоріанській). Поштовхом для розвитку стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (про перевагу католицизму). У відповідь виникла полемічна література, з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Мелентія Смотрицького та ін. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Його твори-це послання (з гори Афон, де було його добровільне ув’язнення 40 років). Твори ««Обличение диавола-миродержца»(використав апокрифічне євангеліє коли Сатана спокушав Ісуса у пустелі), «Послання до всіх в лядській землі живущих» (гостро нападає на духовенство й на світську владу і з їдкою сатирою показує їх життя, викриває такі характерні риси польського панства, як пиха і чванливість).У «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво.В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю». Іван Вишенський не може без болю і обурення говорити про становище звичайних людей, які майже голодують, намагаючись дотягнути до наступного врожаю, тоді як панство розкошує.