Тема 11 Транскрипція пісень ускладненого тактування і ладової будови

До творів ускладненого тактування і розвиненої ладової будови відносяться пісні епічного жанру (думи, історичні пісні), окремі зразки обрядового фольклору, ліроепічний жанр, ліричні пісні підголоскового складу та мішаного багатоголосся, голосіння і плачі. Для їх транскрибування необхідно мати великий досвід слухової нотації, відчуття ладових устоїв, яких в одній пісні буває від 2-х до 5-ти. Значні труднощі виникають при нотації мелізмів і прикрашаючих тонів у процесі транскрибування ускладнених зразків. Транскриптору слід абстрагуватися слухом на окремих елементах імпровізації (чи то мелізму) у кожному голосі. Зокрема, необхідно зосереджувати увагу на виконанні форшлагів (довгих, коротких), аншлагів (виду форшлагів із двох звуків), нахшлагів (заключних нот трелі); прикрашаючих тонів, що виконуються за рахунок тривалості наступного звуку тощо. У випадку, коли виникає проблема нотації із-за складності мелізму (прикраси) необхідно моделювати запис беручи за основу типологічні особливості жанру, до якого відноситься твір.

У старому фольклорі, особливо обрядовому (веснянках, купальських весільних піснях), часто є вживаними „нейтральні” терції, які можуть при виконанні розширюватись до обсягу кварти або звужуватись до обсягу секунди. Цей традиційний прийом інтонування в пісні є імпровізаційним і надає особливого виразового колориту в ладовому аспекті. Необхідно також звернути увагу на абревіовані і пролонговані звуки, які також належать до прийомів імпровізації. Пісні з нерісвноскладовою будовою строф мають перемінний розмір (ускладнене тактування), який виявляється по принципу будови сегментів (наявності кількості вимірних одиниць пульсації темпу в одному чи зокрема взятому сегменті). У думах і голосіннях, які мають спорідненість в особливостях ритмомелодики і мелодекламаційну основу, такти є значно розширеними, або в запису відсутні (без поділу на такти). Тому ці твори, практично, не підлягають тактуванню. Методика запису голосінь і пісень з речитативною мелодикою полягає у визначені основних опорних тонів сегментів між якими нотуються контури наспіву. Варіативне інтонування окремих тонів у пісні записується альтернативними знаками альтерації (дієз, бемоль, бекар). Незначне (чвертьтонове) завищення чи заниження звуку позначається стрілочками над нотами (вгору, вниз) або півдієзами та півбемолями (позначається внизу під нотами). Приблизна висота звуку (мовна інтонація) властива для дум, голосінь, окремих співанок Карпатського регіону позначається „хрестиками” у зоні інтонування. У речитативах де висота невловлюється позначається тільки ритм (штилями коротких тривалостей). Позначаються також подовжені фермати (вказується цифрою над ферматою кількість одиниць пульсації темупу – дві-три тощо).

У творах ускладненої будови зустрічається безліч альтерацій допоміжних, які можуть вказувати на ладові особливості або ж вживаються як допоміжні ноти, що насичують колорит багатоголосся. До того ж транскриптору необхідно уловлювати яскраво виражені і ледь помітні глісандо, суміжнощабельне коливання голосу, ледь помітну висоту звуку; з’зди, під’їзди, тембральні характеристики тощо.

Особливу складність у транкрипції являють перехрещення голосів, що також відноситься до традиційних прийомів голосоведення у музичному фольклорі. Їх визначають за логікою руху кожного голосу зокрема у загальній палітрі звучання пісні.

Література: 2,6,8,9.