Похорон капітана Мейзнера

Його труну взяли з шпиталю друзі,

Щоб поховати десь в кутку глухім.

Ні мати сліз над ним не лляла в тузі,

Ані хреста могильного над ним!

Ще вчора був він повен зваги й сили,

А взавтра вже не буде і могили.

Хоча б йому поклали в домовину

Під голову вояцьку карабін!

Ще димом пахне дуло карабіну,

Що з нього бив по Бельведеру¹він.

Хоча б у серці вража сталь чи куля!

Так ні! Шпитальне ліжко і кошуля.

Чи він гадав в ті ночі світло-сині,

Коли вся Польща твердо меч звела,

Коли сумний він спав, як в домовині,

Та, клич зачувши, сон зігнав з чола,

Коли стискав руками карабіна,—

Чи він гадав тоді, що так загине?

А от сьогодні вийшов сторож з брами,

Прийшли й відьми, що трупи стережуть.

І розчинили двері перед нами,

Питаючи: «За братом ви, мабуть?

Чи це не той, з яким учора люди

Ще говорили? Чи не він ось буде?»

З його лиця стягли рядно шпитальне,

Кривавий плат, яким прикритий був,

Очима він вглядався в сяйво дальнє,

Але від нас обличчя одвернув.

Відьмам внести звеліли домовину,

Назвавши братом мертву цю людину.

Нас приголомшив вид нужди такої,

Хтось запитав: «А де ж його ховать?»

І відповів нам сторож в супокої:

«На тій землі, де божа благодать

Дозволила до однієї ями

Складати труни з бідними мерцями».

Один з нас гірко кинув їм на сплату

Якусь монетку і промовив їм:

«Хоч Miserere відспівайте брату,

Поставте хоч горожу й хрест над ним!»

Мовчали ми, роняючи, як шану,

І сльози, й гроші в миску дерев'яну.

Хай буде хрест, ще й з написом бляшаним,

Щоб перед богом він хвалитись міг,

Що був в полку дев'ятім капітаном,

Мав славу й честь од рицарів своїх

І ліг, нічим не скривдивши країни,

До складеної з датків домовини.

Ти, боже, шлеш свої убивчі стріли

На оборонців краю з висоти!

Тебе цим прахом молимо щосили,

Хоч нашу смерть ти сонцем освіти!

Хай з брам небесних зійде день над краєм,

Хай бачить світ, як ми отут конаєм! 1841

----------------

¹Бельведер — палац у Варшаві; в нього першого

стріляли польські повстанці 1830 року,

бо там жив царський намісник.

Не може недоля мене пригнобити...

Не може недоля мене пригнобити,

Я маю дорогу второвану й гожу;

Дорога ця: жити — страждати — творити,

І так я роблю, більш зробити не можу.

Кохання колишнього світлі години,

Посвітачі в сяйві зірниць заяснілі;

Тепер же значніші є справи в людини,

Великі й печальні, мов сонце на схилі.

Годинник життя наставляють ці справи

І дух, наче жайвір, з них в просторінь пряне.

Дай поміч ти жайвору, боже мій правий,—

Хай весело злине, хай високо стане.

Я краще скажу: як життя пригасає,

Угору душа, наче ластівка, мчиться.

Дай поміч тій пташці, що в світло безкрає

Втопила свої звеселілі очиці.

1845