Еміль Верхарн (1855—1916) Поезії

Перекладач: Микола Зеров Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Гордість/напам’ять/

Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні,

Але щораз живúть і будить сподівання,—

Він повен віри, суворий світ.

Дарма, що з давніх уже літ

У храмовім склепінні,

Як сходить день, як гасне світ,

Щораз мертвотніше звучить

Розп'ятому моління.

Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах,

Ви віру таїте в незвіданих глибинах,

Бо вірить той, хто робить і тремтить!

I вірить, хто шукає й винаходить!

I промінь кожного світанку родить

I воскрешає віру, і віра та нова —

У міць і запал людського єства.

А з нею Гордість устає, на тайни нападає,

Що нам земля дає і знов од нас ховає;

Та Гордість молода спинається, жива,

I перешкоди валить перед собою всюди,

З себе самої творячи щоденне чудо,

Що потребує рід людський.

О віро в силу рук, в чоло і погляд свій,

О віро в мозок, дослідом сп'янілий,

О віро в рід людський напружений, палкий!

Як я з тобою в небезпеці злій

І в славі, що життя на пай мені вділило,

Стаю упевнений і смілий!

Бо ж як подумаю, що я

Є дивоглядна часточка буття,

Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,—

То небо, землі, гори і гаї

Стають ріднішими і ближчими мені,

I я люблю себе в тім неживім створінні.

Люблю себе, дивуюся собі

У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі,

Проходячи землею, кожен,—

Бо маю я,

Як кожен, хист, і волю, і чуття,—

І все, що робить він, те й я зробить спроможен.

Легенями вбираю я великих діл красу,

I славу подвигів, що відусюди лине,

І думку кожну, як свою, беру, несу,

Бо сміливість відчув її в своїх глибинах.

I от

Я відчуваю,

Що свій я у житті до всіх речей, істот,

I в щедрості безкраїй

Я віддаю себе, і все мене проймає.

I що то — вада, зáслуга, чеснота, гріх,—

Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти,

I, як потреба, вмерти гордовито,

Щоб не принизить сил напружених своїх.