1 Замучені руки

Розв’язались — і кров за кров,

І муки за муки!

(І, 114)

₍

Спроби висвітлити соціальні передумови Коліївщини є і в С. Гощинського. Він вважав, що причиною подій 1768 р. була «ненависть українського населення до панів* гнобителів». Цією ненавистю до панів і любов’ю до про­стого люду дихає вся поема. В «Канівському замку» Го- щинський зображує страшні картини панування польсь­кої шляхти на Україні: гуде сильний вітер, скрипить ши­бениця, на якій гойдається труп, виють собаки, сама смерть витає в околицях замка. Не дивно, що в канівсь­кій околиці, як і по всій Україні, люди «готують коси і ножі».

Свою геніальну поему Шевченко створив, спираючись передусім на фольклорні джерела — історичні пісні, пе­рекази й легенди. «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув от старих людей» (І, 142). «Народ дав героїв моєї повісті»,— писав у передмові до «Канівського замка» С. Гощинський, ніби перегукуючись

з українським поетом. Він, як і Шевченко, полюбив ще в молоді роки гайдамацькі пісні; чув їх від лимаря Те- решка в Умані ¹¹⁰, від своєї хазяйки в Межиріччі-Корець- кім. Але найбільше уявлення про Коліївщину дала Го- щинському тривала мандрівка по Україні (1826—1827), після якої він прийшов до висновку, що український фольклор може бути грунтом для великої епопеї, на зра­зок «Іліади» Гомера. Гощинський захоплюється хороб­рістю М. Залізняка, який гнав шляхту з української зем­лі, приказуючи: «Отак, ляше, по Случ наше!», стійкістю І. Гонти, з якого вороги паси дерли, шкіру з голови зні­мали, а він курив люльку й читав книжку. Безпосереднім поштовхом до написання «Канівського замка», як спра­ведливо вказують сучасні польські дослідники, були то­дішні народні рухи, зокрема повстання закріпаченого се­лянства на Київщині 1826 р.

І Гощинський показує Україну протестуючу, гайда­мацьку, замість тієї, яку бачив читач у меланхолійних писаннях романтиків. Він, як і Шевченко, поетизує «свя­чені ножі»— символи помсти над шляхтою.

N6 1:о сіозтлгіас^опу і роБ\уі§сопу і сІоЬгге озіггопу.

Поет героїзує головні постаті поеми. Нам здається, що образ козачки Орлики, яка вбиває управителя замка, на­гадує героїню народної пісні Бондарівну, що не стала на коліна перед паном Каньовським (Потоцьким), а кинула йому в вічі:

Ой волю я, пан Каньовський,

В сирій землі гнити,

Ніж з тобою поневолі На цім світі жити!¹¹¹

Багато спільного мають Шевченків Ярема і козак Небаба Гощинського, згодом отаман канівських коліїв, їм насамперед властива ненависть до панів. Тяжка їх доля: у Яреми відняли кохану конфедерати, у Небаби — володар замка. Але вони мстять не тільки за своїх коха­них, а й за ті кривди, які заподіяли польські пани всьому народові. В знаменитому монолозі Небаби чується стогін усієї України. Жадоба помсти однієї особи зливається з настроями маси, всього народу:

Чийого вітця засікли до загину,

Чию поміщик уподобав дружину,

Чию погвалтовано доньку єдину,

У кого кохану взяли в домовину,—

За батькові болі, за неньки журбину,

За зганьблених діток, за милу дівчину,—

Того заклинаю і кличу до бою,

Скоріш виїжджайте, ставайте зі мною!

(Переклад О. Новицького)

У наведеному уривку відчувається внутрішня спорід­неність з шевченківськими інтонаціями, з жадобою пом­сти його героя — Яреми.

«Канівський замок» Гощинського, як і «Гайдамаки» Шевченка,— ліро-епічна поема, жанр якої був пошире­ний в епоху романтизму. В кожному з цих творів є лірич­ні відступи, в яких автори висловлюють своє ставлення до зображуваних подій і сучасності.

Гощинський оспівує «дух Небаби», закликає до пова­лення панських замків, цих «мертвих примар», бачачи в сучасній йому дійсності ті ж «гЬгосІпіе», які були на­передодні Коліївщини:

іепге рокоі і гЬгосІпіе іезаше!

Шевченко закликає «байдужих» онуків до «нової Коліївщини», пристрасно висловлює своє невдоволення існуючим ладом:

Тяжкої важко! Кат панує...

(І, 106)

Для поетів-романтиків взагалі характерний прийом контрасту — зіставлення картин природи, життя і люд­ських настроїв. У розділі «Гонта в Умані», де показано найбільш криваві події, Шевченко подає чудові рядки, присвячені весні:

Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила...

(І, ізі)

Поет ніби підкреслює, що не може бути справжньої весни, де панує шляхта і «голі плачуть діти».

Гощинський після похмурої картини ночі з розмовою сов і скрипом шибениці змальовує світлий пейзаж Украї­ни, краса якої нагадує йому милий погляд дівчини.

В обох поемах, які вражають своїм драматизмом і життєвою правдою, є яскраві романтичні малюнки: ночі, осяяні пожежами, блідолиций, а часом і кривавий місяць, розбурханий Дніпро. У великої ріки, як епічні герої, бе­руть натхнення до боротьби і Ярема, і Небаба.

Поемі Гощинського (чого нема в «Гайдамаках») вла­стиві елементи балади: наприклад, розмова сов у першій частині, образ-привид Ксені. Поет наголошує на їх фольклорному походженні. Подібні елементи фантастики знаходимо в баладах Шевченка. Коли звернемось до народної демонології, стане зрозумілим, що розмова сов — це символ загибелі канівського замка і його упра­вителя (там, де з’являються сови, говорить старе народне повір’я, «згорить дім або помре хазяїн»).

Не можна в образі Ксені бачити лише прояв місти­цизму автора, як це твердить більшість дослідників твор­чості Гощинського. Поет, як відомо, скористався леген­дою про появу в 1768 р. божевільної дівчини, яка бігала по селах і сповіщала про початок Коліївщини. Образ Ксені сприймається як привид народного повстання. Не­дарма газета «Nowa Polska» (1831, № 1) писала, що

над творами Міцкевича і Гощинського кружляє привид революції.

Про твори інших польських письменників, присвячені гайдамаччині, детально говорити зараз немає можливо­сті. Лише коротко нагадаємо, що до виходу в світ поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» ця тема в польській літерату­рі була відображена широко і різносторонньо⁴⁹. У вис­вітленні її накреслилось дві тенденції: революційно-ро­мантична (С. Гощинський, Л. Семенський та ін.) і реакційно-шляхетська (М. Чайковський, С. Яшовський та ін.). Перша тенденція імпонувала Шевченкові. До другої він ставився негативно. Правда, у нас немає безпосеред­ніх даних про це ставлення, але відомо, як поет різко осудив тих, хто намагався показувати гайдамаків «роз­бійниками» і «злодіями».

Поема «Канівський замок» Гощинського, як і «Гай­дамаки» Шевченка, мала великий резонанс у критиці. її привітав польський теоретик революційного романтизму М. Мохнацький в праці «Про польську літературу» (1830). Доброзичливо поставилась до поеми російська журналістика («Московский телеграф» та ін.). Говоря­чи про «українську школу» в польській літературі й маю­чи на увазі передусім Гощинського, А. Міцкевич з задо­воленням констатував, що представники школи славили не великих політичних діячів, а вождів з народу⁵⁰. Одна з найблискучіших праць про Гощинського належить І. Я. Франкові («Кигіег Ь\уол\г8кі», 1889, № 331—332). Лише П. Куліш і О. Огоновський намагалися принизити революційні образи «Канівського замка». Відомо також, з якими наклепами виступали ці буржуазно-націоналі­стичні критики й на поему «Гайдамаки». Друкуючи біб­ліографічний покажчик «Иностранные сочинения о Ма­лороссии», «Черниговские губернские ведомости» (1859, № 24) не подали революційної поеми С. Гощинського, хоч рекомендували твори М. Чайковського, М. Грабовсь- кого та ін.

1913 р. в російському журналі «Голос минувшего»

49. Див. про це: М. П. Г н а т ю к. Зображення Коліївщини в польській літературі і поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». — «Збірник наукових праць (Управління підготовки вчителів Міністерства осві­ти УРСР)», т. 2. К., 1958.

50. А. М і с к і е і с г. ЬИегаіига зіо\УІапзка.—У кн. «Огіеіа», і. X, 1955, стор. 375.

її

(№ 2) з’явилась цікава стаття про Гощинського, яка належала перу Л. Козловського. Цей критик справедли­во зазначав, що Гощинський «выразил для тоТо времени в самой яркой и крайней форме протест против крепост­ного права». Порівнюючи «Гайдамаків» і «Канівський замок», він писав: «Но как при чтении Шевченки внима­ние наше останавливается не на любовной истории, а на общей картине движения, так и у читателя «Замка Ка­невского» остается в памяти не история Небабы и Орли­ки, а общая картина стихийного, грозного бунта с резней, заревом пожаров, криками и стонами, тревожным гулом колоколов».

Обидва твори зазнали злісних нападок польської бур­жуазно-націоналістичної критики. С. Тарновський нази­вав поему Гощинського твором «неестетичним», позбав­леним «власного оригінального стилю», «хаосом ідей» («НіБІогуа ШегаЫгу роІБкіер, 1906, т. IV і V). Автор передмови до «Канівського замка» варшавського видан­ня 1909 р. Г. Корбут, зазначивши, що в цьому творі «ге­рої — то навіть не люди, а якісь дикі, кровожерні бестії», все ж намагався довести, що Гощинський посів до гайда­маків і Коліївщини «безсторонню» позицію на противагу Шевченкові, який у поемі «Гайдамаки», описуючи «ті ж самі випадки і тих самих людей, не зміг позбутися по­чуття ненависті до «ляхів». Один з біографів Гощинсько­го А. Гіллер тішив себе надією, що образи «Канівського замка» «не збуджують до помсти». «Стихія, почерпнута від українського народу,— писав Гіллер,— не зробила, однак, Гощинського, як одного дуже відомого українсь­кого поета, гайдамацьким співцем» (збірка «БоЬоІка», Львів, 1875).

І лише демократична польська критика другої поло­вини XIX і на початку XX ст. розцінювала поему Гощин­ського як голос друга України. В. Завадський у праці «Літературний рух» (1875) відзначив, що Гощинський в «Канівському замку» промовив голосом Кассандри на захист українського народу. Позитивно оцінивши поему Шевченка «Гайдамаки», львівський журнал «Зіхгесіїа» (1872) писав, що «героєм «Канівського замка» є народ».

Великий вплив на оцінку Гощинського мала вже зга­дана стаття І. Франка «Поет-герой», в якій він закликав польських вчених створити монографію про цього видат­ного письменника. Відгуком на заклик Франка була

книжка Марії Вислоухової, видана у Львові 1896 р. Подружжя Вислоухів, як відомої' Приятелювало з Фран­ком. Чоловік М. Вислоухової — Б. Вислоух був видавцем і головним редактором газети для селян «Рггу]асіе1 Ьисіи», в якій діяльну участь брав І. Франко. Повторю­ючи крилатий вислів Франка про Гощинського —«поет- герой», ВислоуХова писала: «Варт якомога ближче піз­нати поета-героя..:» На думку дослідниці, разом з пое­мою «Канівський замок» в польській літературі з’яви­лись «постаті з люду». «Сказав він (Гощинський.-^ М. Г.) читачам велику, але понині недосить пізнану прав­ду: і мужичі серця дужо б’ються заради волі, самопо­жертви, любові, помсти, що і хлопвідчуває біль і кривди не менш глибоко за тих, що народилися в палацах... так міг написати лише великий поет, що гаряче любить народ, знає його життя, проник в його душу».

Поемам Шевченка і Гощинського судилося йти поряд. Польські й українські демократичні діячі, особливо^ Га­личині, використовували їх з метою антишляхетської, ан- типанської пропаганди. Цікаво, що обидва твори були надруковані навіть в одній серії «ВіЬІіоіека Мгб^кі» («2атек Капіот^зкі» в 1875 р., переклад поеми «Гайдама­ки» Л. Совінського у 1883 р.).

Широким визнанням користуються Шевченко і Го- щинський в народній Польщі. Видано твори українського Кобзаря, вийшли окремі твори Гощинського (в 1958 р.—^ «Щоденник подорожі до Татр», а в 1961 р.--. поема «Король великого замка»). В 1958 р. в серії «Шкільної бібліотеки» вийшла поема Гощинського «Канівський за­мок» (упорядники М. Грабовська і М. Яньон); Сучасні польські літературознавці часто порівнюють твори Шев­ченка і Гощинського на історичну тему, вказують на сим­патії їх героїв до трудового народу і ненависть до всяко­го панства (праці М. Якубця та інших). У статті про польський романтизм, вміщений в часописі «2усіе Іл- і;егаскіе» (1951, № 9), дзно високу оцінку «Канівському замку». Дослідники Г. Кірхнер, Р. , Пшибильський, Я. Секера відзначають, що «антипанський характер гайдамаччини в поемі Гощинського дуже очевидний» і що такі твори «основані на народній концепції й правді». Збулися слова великого поборника польсько-українсько- го літературного єднання Івана Франка, який, високо оцінюючи поета-героя Гощинського, його «вдачу наскрізь

корінно польську, викормлену соками української землі, виковану та загартовану серед українських степів», мрі­яв про той час, коли люди стануть «одною родиною, в якій панує одно серце та один дух».

Варте також уваги типологічне дослідження поем Т. Шевченка («Гайдамаки») і Ш. Петефі («Витязь Янош»), започатковане в працях К. О. Шахової.

Сталося так, що поема «Гайдамаки» посіла видатне місце не лише в творчості Т. Шевченка і в українській літературі першої половини XIX ст., айв усій європей­ській поетичній епіці¹¹². З симпатією писали про Шев- ченкову поему чеські, словацькі, болгарські, словінські критики й письменники. Хорватський письменник, пере­кладач поеми А. Харамбашич говорив, що «Гайдамаки» при всій суворості дії мають більше міжплемінної лю­бові, ніж будь-який інший твір.

Боротьба за слов’янську єдність була однією з найпо­мітніших проблем поетичної епіки Шевченка. Немов від­гукуючись на «Дочку Слави» Коллара, український поет створив новий, революційний епос Слов’янщини. В поемі «Єретик» (1845), що має «лірико-монологічну структу­ру» ¹¹³, Шевченко оспівав чеський народ, який боровся проти німецького засилля, за те, «щоб усі слов’яни стали добрими братами» і щоб їх ріки потекли в одне море. В «Єретику», за справедливими словами Є. Кирилюка, «Шевченко перший у світовій літературі дав сміливе трактування образу Гуса як борця «за темнії люди», по суті революціонера»^б3.

Так ідея спільної визвольної боротьби слов’янських народів, яка бере свій початок у діяльності декабристів, знайшла розвиток у творчості Т. Шевченка й інших ре- волюціонерів-демократів. Ці традиції шанують слов’ян­ські народи, що нині становлять велику силу соціалістич­ної співдружності націй.

Розмова про історичну поему першої половини XIX ст. була б не завершеною, якщо не згадати ще дея­ких творів, зокрема вже відомого читачеві—«Скит Ма-

нявський» А. Могильницького. І. Франко відносив А. Мо- гильницького до талановитих поетів, до «другої трійці» літераторів тощо. До А. Могильницького з повагою і на­віть захватом ставився в молоді роки Юрій Федькович.

Як засвідчено в «Історії української літератури» (III, 272), Могильницький в своїй романтичній поемі використав «багато народних переказів, легенд, ідеалі­зуючи історичне минуле Галичини». Але це далеко не повна характеристика твору. Ідея єдності всіх руських земель, висловлена в поемі (Манявський скит — один із форпостів боротьби проти Унії та католицизму), була прогресивною. Думається, що саме вона давала підста­ви Іванові Франку неодноразово позитивно оцінювати «Скит Манявський» ¹¹⁴.

Поема А. Могильницького справді не належить до визначних здобутків української літератури. Вона опи­сова, витримана в дусі старих поетик (за своїми жанро­вими особливостями). Важкий і монотонний її вірш — «польська» силабіка. Справа в тому, що Могильницький був по суті одірваний від літературного процесу на Украї­ні, зрештою, від того великого поемного досвіду, що його вже мала українська література. Лише деякі сліди «Сло­ва о полку Ігоревім» і давньої української літератури відчуваються у «Скиті Манявськім». Поема Могильниць­кого, який обстоював потребу літератури для народу рід­ною мовою, через брак українських книжок була сприй­нята галицьким читачем з ентузіазмом. О. Терлецький у своїй праці «Галицько-руське письменство 1848—1865 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько- руської інтелігенції» (ЛНВ, 1903) відносив «Скита Ма- нявського» до активу літератури на західноукраїнських землях.

Поема цінна і своїми народними витоками. У звер­ненні до читача (видання 1852 р., ч. І) А. Могильницький писав: «Піснетворенє «Скит Манявський» основане єсть на повістях, які підслухати придарило мі ся з уст нашого простого народа сільського, межи котрим літа мої дитин­ні в сусідстві того Скиту прожив-єм».

Не слід гадати, що в XIX ст. розвиток поеми йшов лише по висхідній лінії. Були набутки, були і втрати.

Реалістична поема розвивалась у боротьбі з різного роду «епосами», які нічого спільного не мали з високим пок­ликанням літератури (Є. Згарського, Б. Дідицького та ін.). Пишучи про Євгена Згарського та йому подібних, Іван Франко зазначав, що такими творами, як поеми «Святий вечір», «Маруся Богуславка», вони «відштовху­вали навіть невимогливих галицьких читачів своєю мало- культурністю». Вже пізніше Б. Грінченко, згадуючи поміж іншими творами «Марусю Богуславку» Згарського, пи­сав, що в цій поемі «много крови и тенденциозных фраз

о любви к родине и нет поэзии» («Волынь», 1902,9 січня).

Отже, як бачимо, заслуговують на увагу, перш за все, історичні поеми Т. Шевченка, І. Вагилевича, деякі росій­ські поеми українських авторів. У них виявилось праг­нення пов’язати кращі сторінки історії народу з насущ­ними проблемами тогочасної боротьби. Окремі історичні поеми, насамперед «Гайдамаки» Т. Шевченка, виклика­ли ряд відгуків і ремінісценцій. І

Своєрідним переспівом Шевченкових «Гайдамаків» є поема Ф. Галузенка «Чумаки, або Смутнії часи Украї­ни», написана у 40—50-х роках, а видана частково¹¹⁵ в Чернігові у 1864 р. Центральні постаті поеми Галузенка (справжнє прізвище — Морачевський П. С.)—Іван Чуп­рина та Ганнуся мають багато спільного з Галайдою та Оксаною з «Гайдамаків» Шевченка.

У повному тексті «Чумаків» змальовано події з 1597 до 1830 рр. Це довга і нудна річ, за винятком хіба що розділу «Сон» з третьої пісні, деяких описів природи то­що. П. Морачевський некритично користувався цілим рядом історіографічних джерел, насамперед працями Скальковського.

Ще в студентські роки (1854) написав історико-роман- тичну поему «Козаки і море» Д. Мордовець (Мордов­цев). Слушно зауважував В. Беляев, що можна вказати на часом майже текстуальну залежність ряду картин, образів, окремих деталей поеми Мордовия від таких тво­рів Шевченка, як «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гама- лія». Але якщо у Шевченка, пише Бєляєв, «у зображенні козацтва на перший план виступають ідеї свободолюб­ства, боротьби за визволення з турецької неволі, то у Мордовця соціально-визвольні мотиви відсутні, пафос свободолюбства підмінюється в ряді сцен описами кри­

вавих погромів, поголовної різанини, безшабашнрго гультяйства. Все це,'а також багатослівність, розтягну­тість розповіді і повтори серйозно знижують цінність першого великого твору Мордовця,— твору, що цікавить нас головним чином, як історико-літературний факт» Ф: ’ Поема Шевченка «Гайдамаки» вплинула на творчу еволюцію ліро-епічних жанрів в українській лі|Ц)а|турі (поеми І. Франка «Іван Вишенський», «На СвятсШрйькій горі», «Мойсей» та ін.; Лесі Українки — «Роберт Крюс, король шотландський», «Вілла-посестра», «Се ви питає­те за тих...»; М. Старицького «МогІЇигі» та ін.).

ПОЛІТИЧНА ПОЕМА («СОН» ТА ІН.). ИСУСПІЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА ї СТИЛЬ ПОЕМ «НЕОФІТИ» Й «МАРІЯ»

Нстатті «Французька буржуазна революція кін- ИНИЯГ ця 18 століття», вміщеній в XV т. УРЕ, там, де *г «ЩРрЭ мова йде про вплив французьких революцій- цМ-щодій на Росію, зокрема на Україну, відзначено ак- І’^цію селянських виступів і повстань, вплив ідей ре- ^ЯЙЙЇ на уми інтелігенції, а також посилення антикрі- РІ^Шьких настроїв у літературі («Енеїда» І. Котля­ревського, твори К. Пузини).

Безперечно, на розвиток політичної поезії мав вплив

В. Капніст. Карл Маркс у своїх виписках називає його ім’я у плеяді визначних російських письменників, які ви­ступили з протестом проти кріпацтва і самодержавства *. йдеться насамперед про його славнозвісну «Оду на раб­ство» (опубл. 1806 р.).

Воззрите вы на те народы,

Где рабство тяготит людей;

Где нет любезныя свободы И раздается звук цепей:

Там к бедству смертию рожденны,

К уничтоженью осужденны,

Несчастий полну чашу пьют;

Под игом тяжкия державы Потоками льют пот кровавый И зляе смерти жизнь влекут,¹¹⁶ —

писав Капніст, звертаючись до царів.

Питання соціальної нерівності тодішнього суспільст­ва хвилювали різночинця К. Пузину, який продовжив викривальні традиції російської і української літератур. В його сатиричній «Оде—малороссийский крестьянин», створеній українською мовою в 1809—1814 рр., вираже­но ідею захисту закріпаченого селянства, протест проти існуючих порядків. В «одах» В. Капніста і К. Пузини відчутний вплив просвітницьких ідей XVIII ст.

V Однак до виступу на літературній арені Т. Шевчен­ка українська література не знала, що таке політична поезія. Та й самі терміни політична поезія, політична поема були вперше застосовані І. Франком у статті «Темне царство» для характеристики поем «Сон» і «Кав­каз».

Політичну гостроту і актуальність внесли у вітчизня­ну поезію декабристи, О. Пушкін, відповідно до завдань першого (дворянського) етапу революційної боротьби. Шевченко, діючи в нових умовах, уже з початку 40-х ро­ків пропагує в «Гайдамаках» ідеї всенародної селянсь­кої революції. На вищий щабель революційності підні­мається він у політичній поемі «Сон» (1844), у цілому досить докладно простудійованій радянськими шевчен- ^л кознавцями.

ці порівнювали поему Шевченка з «Пеклом» («Божест­венна комедія») А. Данте, сатиричними творами М. Го­голя тощо.

А Щоб художньо виразити багатогранну проблематику ( поеми, Шевченко вдається до своєрідної «фрескової» по­будови, до форми «сну», відомої в українській, російсь- І кій та світовій літературах/ Прикладів можна навести j багато. Гортаючи журнал «Молва» за 1832 р., ми у № 1 і натрапили на вірш А. Ш. (можливо, Оп. Шпигоцького)

«К Молве». Порівнюючи «Молву» з пташкою, що підня­лася «в воздух», автор, зокрема, пише:

/ За-верни порой в палаху, /

' ^ Пожури секретарей, N

' Дай щелчок аристократу, (

С (Утьпци среди полей ,

) Душ бездушного владельца.

( ТЩщолюбца, земледельца, У