Плідними в цьому плані видаються нам пошуки об'єктивного висвітлення впливу Байрона на Пушкіна у монографії: в. И. Куле-

\\ ³¹ у Я

на і в оригіналі, і в перекладах активно читались у Ро­сії. Про нього як «великого поета», «неперевершеного в описах картин природи, окремих явищ життя, сильних поривань пристрастей» писалось в «Энциклопедическом лексиконе» Плюшара (1835, т. IV), книзі, яку читали Пушкін, Шевченко...

Культ сильної, гордої особи, невдоволеної тогочасним суспільним ладом, ненависть до будь-якого пригнічення людини, прагнення боротьби і самопожертви в ім’я люд­ства — такі ідейно-тематичні засади творів Байрона. Не дивно, що його поеми мали і в Польщі («Марія» А. Мальчевського, «Канівський замок» С. Гощинського), і в Росії («південні поеми» О. Пушкіна, «Демон» і «Мци- рі» М. Лєрмонтова) своєрідні «школи». Деякі традиції «байронічної поеми» з її вільною композицією відчува­ються і в Шевченкових «Гайдамаках».

Романтизм боровся проти канонів класицизму і в тео­рії, і в художній практиці. Класицистичні поетики вже не могли задовольнити живих потреб літератури. В них ігнорувалися художні досягнення народної творчості. Схоластичною у класицистів була сама класифікація поеми на різновиди.

У книзі Івана Рижського «Наука о стихотворстве» (1811) читаємо таке визначення епічної поеми: «...Эпи­ческая поэма... есть о каком-либо великом, героическом и возбуждающем соучастие в целом каком-нибудь наро­де, или и во всем роде человеческом деянии такое вы­мышленное повествование, которое, будучи обработано со всем возможным стихотворческим искусством, напол­няет душу читателя разнообразными, возвышенными и преклоняющими к добродетели чувствованиями, особли­во удивлением к прославляемому деянию» (стор. 153).

А «Словарь древней и новой поэзии» (1821) М. Осто- лопова, що, за словами В. Бєлінського, «був одним із ос­танніх і найповніших підсумків французької класичної поетики на російському грунті», подає понад 20 різнови­дів поеми і серед них такі, як дидактична, елегійна, епі- таламічна, панегірична, схоластична, описова тощо. У тому ж «Словаре древней і новой поэзии» говориться, що «дія поеми епічної не повинна тривати більше як рік».

шов. Литературные связи России и Западной Европы в XIX веке

(первая половина). Изд-во МГУ, 1965, стор. 171—І77_і і§д |91,

308—311.“ —- і, _ .,

32 ЛЯ

романтизм розкрив иешічорииі багатстм народнопо­етичної творчості — і в царині сюжетів, і в ГУДПЖИІіО ви ражальних засобах її. Український фольклор став гли­бинним джерелом не лише для своїх постів. До нього звертались майстри слова Росії, Польщі, ряду європей­ських країн. Це К. Рилєєв (поема «Наливайко»),

1. Пушкін (славнозвісна «Полтава»).

Був час, коли за поемою «Марія» А. Мальчевського. перекладеною різними мовами, в Європі «пізнавали» Ук­раїну. Представник «української школи» в польській літературі Антоні Мальчевський, що жив деякий час на Волині, на основі місцевих матеріалів написав свою ро­мантичну поему «Марія», де подано картини українсь­кого життя XVIII ст., створено образи козаків, які. захи­щаючи рідну землю, «стрілою» кидались на ворога.

Іншому творові романтичної «української школи» — поемі «Канівський замок» С. Гощннського — судилося бути попередником Шевченковнх «Гайдамаків».

Северин Гощинський — видатний представник рево­люційного романтизму в польській літературі першої половини XIX ст. його ім’я історики літератури заслу­жено ставлять поряд з іменами А. Міцкевича і Ю. Сло­вацького. Ще І. Франко вважав Гощннського «одним і найбільших майстрів польського слова та одним з най- геніальніших людей, яких видав польський народ».

Творчість польського поета, представника «українсь­кої школи» в польській літературі, якнайтісніше пов'яза­на з Україною, її волелюбним народом, з українською піснею, побутом і звичаями.

«Українська школа» в польській літературі¹*—то умовна назва групи польських письменників, яка звер­нулась у своїй творчості до теми України, її історії, ши­роко використавши український фольклор. Виникнення і розвиток «української школи» в польській літературі відноситься до 20—початку 40-х років XIX ст. Найвиз­начнішими її представниками були С. Гощинськнй,

А. Мальчевський, Б. Залеськнн. Своєрідним внеском \ доробок «школи» була творчість Т. Падурн, який писав переважно українською мовою, але латинськими тітера ми. Творчість письменників «української школи» була одним із джерел збагачення польської літератури. Для

кращих представників «української школи» в польській літературі властиве прагнення поріднити польський і ук­раїнський народи через літературу, що обумовило, за словами І. Франка, одну з привабливих рис їх творчос­ті— демократизм, любов до народу. Це особливо вияви­лось напередодні і в час польського повстання 1830—1831 років.

Однак за винятком С. Гощинського письменники «ук­раїнської школи» ідеалізували взаємини між польською шляхтою й українським народом, затушовували соціаль­ні й національні суперечності. А М. Чайковський в «ко­зацьких повістях» пропагував авантюристичні ідеї від­родження «історичної» аристократичної Польщі «від моря до моря». Поети Б. Залеський і Т. Падура ідеалізу­вали ті часи, коли українські козаки виступали під зна­менами польських гетьманів і панів, коли, на їх думку, Польща була «цивілізаторкою» України. Критик М. Гра- бовський, вбачаючи «українську оригінальність» в зами­луванні місцевими переказами, звичаями та віруваннями, хвалив вірші Залеського і висловлював незадоволення Гощинським, який змальовує «дикі образи і криваві при­годи» (мався на увазі «Канівський замок»).

З творчістю Богдана Залеського, М. Грабовського та інших був знайомий Т. Шевченко. В зв’язку з розвит­ком нової української літератури «школа» втратила реальний грунт, хоч вплив її відчутний і пізніше в діяль­ності А. Марцінковського, П. Свєнціцького та ін. Про це читач може дізнатись з антології «Українською музою натхненні (Польські поети, які писали українською мо­вою)» (К., 1971).

Представники «української школи» (А. Мальчевсь- І кий, С. Гощинський, О. Гроза, М. Гославський, Т. Оліза- ровський) дали ряд поем, які джерельно пов’язані з | українським фольклором. Знайомий Шевченка Е. Ізо- польський написав у 40-х роках під впливом українсько­го поета епічний твір «Дума з дум українських».

Польський поетичний епос збагатив Юліуш Словаць- I кий. Знаменно, що матеріал для своїх поем Словацький часто брав з української історії та фольклору («Беньов- ський», «Змій» та ін.). Звертаючись до історичних сюже­тів, Словацький, як і К. Рилєєв, А. Міцкебич, С. Гощин­ський, Т. Шевченко, хотів на прикладі героїчного мину­лого виховувати дух протесту проти колоніальної політи-

ки самодержавства. Символічну поему «Лнгеллі* (1837) великий польський поет присвятив польським засланцям у Сибіру. В поемі «Беньовський» (1841) мідображено ре­волюційні сили Польщі, викрито і осуджено католицьку реакцію і Ватікан, показано щирі симпатії автора до О. Пушкіна і М. Лєрмонтова. В цій поемі, як і в драмі І «Фантазій» (1841), звучали заклики до всенародного І повстання, до дружби польських і російських революці- I онерів.

У поемі «Беньовський» Словацький дав високу оцін* І ку гайдамацькому рухові XVIII ст., як рухові гноблених проти гнобителів, осудивши тих польських письменників, І що дивилися на гайдамаччину, як на «безчинства хло- I пів». Україна у Словацького виступає переважно з озна­ченнями «невесела», «смутна», «зажурена». Навіть небо її нахмарене, імлисте. Але Словацький вірив, що народ розвіє пітьму неволі, що «Україна колись воскресне» (поема «Вацлав»). То була віра великого друга України

в її майбутнє. —■—

Виникнення романтизму в українській літературі ще 1 не до кінця вивчене. Деякі літературознавці, висловлю- \ ють міркування, що до романтизму впритул підходив \ Григорій Сковорода. У багатьох його поезіях помітно \ виражений народнопісенний струмінь, з відповідною рнт- шомелодикою й тропами. Наприклад, у його вірші «Ген, іполя, поля зелені!» є ті мотиви, що потім розвивати­муться харківськими поетами-романтиками. Ще сучасни­ки І. Котляревського (М. Костомаров) розуміли, що для видатного українського письменника бурлескна травес­тія була перехідним етапом у шуканнях нових форм художньої творчості. І. Котляревський почав писати ук­раїнською літературною мовою «в часи занепаду класи­цизму і вторгнення в європейські літератури романтичних ідей», зазначав М. Костомаров. Через те в «Енеїді» вже маємо героїчно-романтичні мотиви, а в «Наталці Пол­тавці» — пісні, створені за правилами нової романтич­ної поетики.

У той час, коли класицистична епопея подавала ідеа­лізований і статичний образ героя, романтики виявля­ють інтерес до проблем особистості, її психології (звідси і сильне ліричне, суб’єктивне начало в романтичній поемі). В силу історичних та літературних обставин ук­раїнська поезія не знала ні класицистичної поеми, ні епо-

псі. «Енеїда» Котляревського, як уже говорилося, — то пародія на класицизм.

Виникнення романтизму в українській літературі було викликане певними історико-літературними обста­винами, насамперед боротьбою за народність літератури, намагання вийти за межі бурлескної традиції, розшири­ти тематичні, жанрові й стильові межі літератури. Ук­раїнський романтизм має багато спільного з романтиз­мом інших слов’янських літератур. Його виникнення не­розривно пов’язане з загальнослов’янським відродженням кінця XVIII—початку XIX ст., яке знаменувало собою ріст антифеодальної національно-визвольної боротьби слов’янських народів. На цій основі зросла потреба в ге- роїко-романтичних творах, які б сприяли пробудженню й розвиткові національної самосвідомості слов’ян. Гово­рячи про літературні форми у творчості Коллара, Шафа- рика, Палацького та інших, К. Маркс і Ф. Енгельс писа­ли: «Славні епохи чеської і сербської історії змальову­вались яскравими фарбами на противагу приниженому й жалюгідному теперішньому становищу цих національ­ностей...»¹⁷.

Звичайно, в кожній із слов’янських літератур роман­тизм мав свої риси і особливості. Але сцілена рТГоа слов’янського романтизму загалом — наявність у ньому героїчних мотивів, заклику народів Слов’янщини до сво­боди («Співи істори^іяПЮ. Нємцевича, «Думи» К. Ри­лєєва, «Гражина», «Конрад Валленрод» А. Міцкевича, «Дочка Слави» Я- Коллара, «Хрещення при Савиці» Ф. Прешерна, вірші О. Пушкіна, поеми Т. Шевченка та ін.) Викликаний загальнонародною національно-визволь­ною боротьбою, слов’янський романтизм був більш де­мократичним, ніж західноєвропейський. В жодній сло­в’янській країні реакційний ~"романтизм не превалював, тоді як на Заході досить багато романтиків культивува­ли містику, песимізм і таке інше.

Для розвитку українського романтизму позитивне значення мало використання героїчної української істо­рії російськими письменниками, а також представника­ми так званої «української школи» в польській літера­турі (С. Гощинський, А. Мальчевський, Б. Залеський та ін.).

Однією з найважливіших заслуг романтичної літера­тури було те, що вона звернулася до зображення духов­ного світу людини, до її психології. Романтики розшири­ли зв’язки літератури з фольклором, перенісши у свої твори нев’янучі образи народної поезії, використавши її волелюбні мотиви. Запоруку успішного зростання наці­ональних літератур вони справедливо вбачали в розвит­ку народної мови, тому всіляко захищали і відстоювали право української мови на існування і самостійний роз­виток.

■

Десятиріччя між «Енеїдою» І. Котляревського і пер­шими поемами Т. Шевченка — то час шукань у галузі поетичного епосу. Деякі автори писали свої поеми «па­ралельно» з Шевченком, уже в 40—50-і роки, іноді вра­ховуючи, а часом (з різних причин і в міру своїх твор­чих здібностей) полишаючи осторонь досвід геніального поета.

«Енеїда» була зразком для бурлескно-травестійних поем цілої групи українських поетів — П. Білецького-Но- сенка («Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина», 1818, опублікована 1871 р.), П. Писаревського («Стецько», кі­нець 30-х — початок 40-х років, опублікована 1841 р.),

С. Александрова («Вовкулака», 1842, опублікована 1848 р.), Я- Кухаренка («Харько, запорозький кошовий», 40-і роки, опублікована 1913 р ), П. Коренииького («Ве­чорниці», опублікована 1841р.), К. Думитрашка¹* «Жабо- мишодраківка», опублікована 1859 р.) та ін. У ці бур-

лескні твори вже проникають елементи романтизму (спроба героїчної «епопеї» у Кухаренка, сюжет «Вов­кулаки» Александрова). В бурлескних поемах було над­міру етнографічних аксесуарів, автори їх ідеалізува­ли патріархальний побут, пропагували консерватизм тощо.

Твори цих наслідувачів І. Котляревського зібрано і опубліковано у книжці «Бурлеск і травестія в українсь­кій поезії першої половини XIX ст.» (1959), у передмові до якої, між іншим, зазначено: «...їхні твори не мають тієї цілеспрямованості, зібраності, виразності і дотепності» які характерні для «Енеїди», в них не так глибоко відображена соціальна дійсність, художній рівень їх нижчий, тому вони і не здобули такої популярності,,як широковідома поема Котляревського.. Та все ж вище­названі письменники відіграли певну позитивну роль в літературному процесі, в поширенні тематики, в роз­витку жанрів, техніки віршування і літературної мови.

У 1848 р. В «Южнгшу руггкпму сборнику» А Метлин- ський опублікував дві поеми («віршовані повісті») М. Макаровського «Наталя, або Дві долі разом» і «Га* расько, або Талан і в неволі», що засвідчили своєрідний перехід дід бурлеска до романтизму. При всій «патріар­хальності» періПоТпоеми я'йГйГє'майстерно виписані кар­тини сільського життя, вдало розкрито психологію ГЄ-і роїв, порівняно чиста мова твору. Б. Грінченко вважав «Наталю» «найкращою після Шевченкових творів». У другій поемі помітне намагання автора наслідувати поему «Кавказький бранець» О. Пушкіна. До спроб поетичного епосу романічної иапр^ять і ріртттг.ррі^ казки

О. Боннського, що побачили світ у збірнику «Наські українські казки» (1835).

У дошевченківський-деріоп V славнозвісній «Ругя тттті Дністровій» (1837) було надруковано невелику роман­тичну поему,.Івана-Вагилевичя «Мя лей», яку згодом про­читав Шевченко. Вагилевич оспівав свободолюбні наст­рої народу. Героєм поеми .виступає ватажок гуцулів, си­вий Мадей. Поетика твору свідчить про вплив «Слова о полку Ігоревім», романтичного письма:

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами.

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!

Іван Вагилевич переклав також 8 сонетів із відомо! поеми Я. Котлара «Дочка Слави».

Поривався до більших епічних форм і найвидатніший представник «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, про що свідчать його поезії, думи, зокрема «Хмельницького обступлення Львова». Шашкевич виношував задум пое­ми «Перекинчик бісурманський», але залишив нам тіль­ки уривок — «Бандурист». Перекладав поему Северина Гощинського «Канівський замок», сербські епічні пісні, чеський «Краледворський рукопис».

М. Максимович у статті «О стихотворениях червоно- русских» («Киевлянин», кн. 2, 1841) вітав видання «Ру­салки Дністрової» і закликав галицьких письменників рівнятись не на штучне місцеве «язичіє», а на народну мову і літературу Наддніпрянської України. Дбаючи про розвиток літератури на всіх українських землях, він різко осудив поему С. Лисинецького про повідь на Ду­наї «Воззрение страшилища» (1838) як приклад схолас­тичної, незрозумілої народові поезії.

Трохи пізніше, в 1849 р., публікує перші частини своєї романтичної поеми «Скит Манявський» Антін Могиль- ницький, котрий близько стояв до «Руської трійці» і та­лант якого схвально оцінили Юрій Федькович та Іван Франко. Одним із позитивних моментів поеми є те, що Могильницький галицькі історико-етнографічні тради­ції пов’язував з матір’ю всіх земель руських — Києвом.

Морально-етичні проблеми з деяким елементом соці­альним порушені в незакінченому «поематі» М. Устия- новича «Путь на полонину», що друкувався в уривках у тогочасній галицькій періодиці (1850—1859).

Донедавна в історіях української літератури при роз­гляді жанру поеми не згадувалось ім’я М. П. Жука (Хру­ща). А тим часом йому належить типова романтична поема «Чари», що її опублікував І. Франко 1912 р. в книжці «Українських поезій» О. Афанасьєва-Чужбин- ського і помилково приписав останньому⁷⁴.

У процесі становлення і розвитку української поеми, як і всієї європейської поетичної епіки, провідну роль відіграли основні творчі методи XIX ст.— романтизм і реалізм. Романтизм був «віянням часу», він народився

в епоху політичних потрясінь. Але революційний роман­тизм був не лише «продиктований» соціальним і націо­нально-визвольним рухом в європейських країнах, у то­му числі і в Росії. Він відчутно вплинув на цей рух. Література і мистецтво повернулись обличчям до жит­тя народів. «Тема народного життя у романтиків,— слушно відзначає М. І. Кравцов,— стала однією з основ- \ них. Вони показали в народному житті те, що сприяло І історичному прогресові суспільства. На цій основі на- \ роджувався- принцип історизму як передача своєрідності Чподій часу, як розкриття руху "історії і суперечностей сус­пільного життя (творчість декабристів, «Гайдамаки» Шевченка, лірика Ботева і Якшича, героїчні поеми ро­мантиків, «Канівський замок» Гощинського). Все це зно­ву ж таки заставляло письменників звертатись до худож­нього досвіду фольклору. Але той же принцип історизму вів їх від минулого до сучасності, до відмови від ідеа­лізації патріархальності. Романтичне мистецтво ставало усе більш реалістичним і соціально насиченим»⁷⁵. Ці слова вч єн ого^гс л а в і ст а маютіГ важливе методологічне значення.

^^ЕГурхливий розвиток жанру поеми, зокрема у твор; чоЬїГТг Ш^вч^нка7~та кликал а до життя сама дійсніст^ історичні (поема часто «активізується» в моменти, коли вирішується доля самого народу, нації) та історико-лі- тературні передумови. Від «Енеїди» Котляревського че­рез численних представників бурлеска (його наслідува­чів і часто епігонів) до романтичної.! реалістичної поеми Шевченка, поета зі світовим ім’ям, поета-новатора і в ^/цьому жанрі,— пролягає велика дорога українського по­етичного епосу.

Завершуючи невелику розмову про Шевченкових по­передників і сучасників⁷⁶, наголосимо, що їхні спроби в жанрі поеми в цілому відіграли позитивну роль у лі­тературному процесі 10—40-х років, а саме: в розвитку літературної мови, формуванні жанру. Показово, що в

творчій практиці згаданих і незгаданих авторів зустрі­чаються найрізноманітніші різновиди віршованого епосу: поема-«можебилиця» (П.Писаревський), «жартлива пое­ма» (П. Білецький-Носенко), поема-казка (О. Бодянсь- кий, О. Рудиковський), «сатирицька поема» (П. Корени- цький), «розказ в стихах» (С. Александров), віршована повість (М. Макаровський), пародійна поема (К. Ду- митрашка), поема з текстуальними запозиченнями з фольклору тощо.

Цікаве явище того часу—російська поема українсь­ких авторів (поема-билина «Пир Владимира Великого» Л. Боровиковського, історична поема «Богдан» Є. Гре­бінки, поема-«предание» «Упырь» О. Афанасьєва-Чуж- бинського, «робкое подражание «Евгению Онегину» (О. Білецький) поема «Надя» Л. Глібова тощо).

А ще раніше харківський письменник і вчений Ро­зумник Гонорський видрукував драматичну поему «Дух слов’ян» (1812).

Під впливом І. Котляревського, в бурлескному тоні написані поеми В. Масловича «Утаида» та «Основание Харькова» («Харьковский демокрит», 1816). Поема «Ос­нование Харькова» «цікава, між іншим, і тим,— пише П. М. Федченко,— що тут уперше в цьому журналі і в періодичних виданнях взагалі був введений український текст — репліки й цілі куплети, пісні закоханого батра­ка Якова ²².

Перебуваючи в Тулі (1847), П. Куліш написав дов­гий автобіографічний наслідувальний роман у вір­шах «Евгений Онегин нашего времени», який хотів вико­ристати як одну із форм «покаяння», вплітаючи в нього монархічні рефрени і лише для годиться нотки «співчут­тя» селянам. Рукопис так і не побачив світу ²³, хоча його автор розраховував на підтримку П. Плетньова, редак­тора «Современника». В листі до Плетньова від 22 лис­топада 1847 р. Куліш не ховав своїх намірів: «Если вы решите, что эта поэма произведет выгодное для меня впе­чатление на умы моих покровителей и что для вас удоб­но передать ее кому следует, то покорнейше прошу вас сделать это».

Пилип Морачевський у 1859 р. написав віршований «современный роман в письмах» «Год видно, если не шесть лет», який не був надрукований. Про це маємо лише згадки в зб. «За сто літ» (1930, кн. VI, стор. 36).

У розвиткові поетичної мови, збагаченні її смислових, виражальних та емоційно-художніх можливостей і за­собів епічного живописання значну роль відіграли пере­клади. Насамперед, слід відзначити особливу цінність та­ких перекладів з російської поезії. За життя великого поета О. Пушкіна з’являється переклад поеми «Полта­ва», здійснений Євгеном Гребінкою (щоправда, на яко­сті роботи негативно позначились елементи бурлеску). Високу оцінку дає сучасне радянське літературознавство ( І. Айзеншток, В. Коптілов) перекладові частини Пуш- кінової «Полтави» («Марія»), зробленому на початку 30-х років Опанасом Шпигоцьким²⁴, в якому автор у роман­тичному дусі, засобами української поетичної мови від­творив високу патетику поеми. Знаменним є звернення О. Шпигоцького до перекладу на російську мову вірша К. Делавіня «Смерть Иоанны д’Арк» — про національну гороїню французького народу. На переклади «Полтави» Гребінкою і Шпигоцьким сучасники дивились як на вар­ту уваги справу. Наприклад, Л. Боровиковський в листі до І. Срезневського від 12 серпня 1839 р. писав про це, збираючи матеріали для дослідження «Обзор литерату­ры малороссийской, народной и писательной». Осип Бо- дянський заходився донести до українського читача «Руслана і Людмилу». Своєрідним переспівом «Кавказь­кого бранця» є поема М. Макаровського «Гарасько».

Таке ж позитивне значення мали українські перек­лади з слов’янських та інших європейських літератур. Багато поетів перекладали і переспівували «Краледвор- ський рукопис» (поети-романтики «харківської школи», «Руська трійця»). На українську мову переклав уривки з поеми С. Гощинського «Канівський замок» М. Шашке- вич. Окремі частини Міцкевичевого «Конрада Валлен-

. ²⁴ Для українських літературознавців довго були «білою плямою» основні біографічні дані про Опанаса Григоровича Шпигоцького. До виходу в світ 1964 р. УРЕ (т. 16) ніхто не називав його по батькові. Невідомими вважались рік народження і смерті. Автор цих рядків сприяв (на підставі маловідомих матеріалів) встановленню імені батька О. Шпигоцького та інших даних. А між тим, ще в «Биб­лиографии русских переводов произведений Адама Мицкевича» (М., 1956) на стор. 139 значилось: «Шпигоцкий А, Г- (І^Ш'ІЗГ^

IVт

42

рода» («Піснь Альдони», «З пісні Вайделота», «Аль-Бу- фара»), а також в уривках «Паломництво Чайльд Га­рольда» Байрона переклав на українську мову Тимко Падура. П. Гулак-Артемовський — автор «вольных пе­реводов» з Мільтона, Вольтера, Міцкевича, Гете. П. Бі- лецький-Носенко створив соціально-побутову поему «Урок панам», з авторською поміткою «подражание Вольтеру». Деякі ліро-епічні твори Шіллера, Гете на «язык галицко-русскій» переклав у кінці 30-х років И. Левицький. Кілька перекладів з Шіллера, здійснених невідомим автором у першій половині XIX ст., зберіга­ються в ЦДІА у Львові (фонд 309).

Якщо в Шевченковій ліриці відтворено духовний світ сучасника, думи поета-революціонера, то в його поетич­ній епіці дано широку панораму життя і боротьби наро­ду. Активне вторгнення у політичні проблеми епохи, ут­вердження соціально-громадянської і національної само­свідомості народу, засвоєння творчого досвіду російської і світової літератури—все це сприяло тому, що Шевченко торував загальнолюдські революційні шляхи поезії.

У шевченкознавстві і тепер можна зустріти думку, що Шевченкові як геніальному лірикові менше вдавався поетичний епос. Але ще сучасник українського поета — Богдан Залеськийв щоденнику (за 1861 р.) слушно писав, що Шевченко мав «винятковий талант у складанні поем» («Кореспонденція», т. III, Львів, 1902). О. Білецький вказував на марність «шаблону» в оцінці Шевченкових поем. Можливо, тому і М. Сумцов щиросердно призна­вався: «Його (Шевченка.— М. Г.) поеми туго піддаються холодному і сухому розборові» («Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона», т. XXXIX. СПб, 1903, [іїж&р. 357).

У своїх епічних творах Шевченко вирішував пробле- |! му зображення народу, даючи той «мужній, прямий і » строгий погляд на простий народ» (М. Добролюбов), і ніякий став одним із провідних естетичних принципів у ! ПЦвітчизняному реалізмі.

рЛіоеми в творчості Т. Шевченка посідають велике міс- N11 це. Слово «поема» як підзаголовок поет вніс до віршо- ■ І вих творів «Гайдамаки», «Слепая», «Сліпий», «Осика», і «Княжна», «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофіти»,

1 «Марія». Але поем у Шевченка значно більше. До них 1 належать і «Катерина», «Наймичка», «Сова», «Тризна»,

«Єретик», «Чернець», «Варнак» та ін. Поема «Сон» мав підзаголовок «комедія», поема «Великий льох» — «міс­терія». Зважаючи на суспільне значення проблематики твору «Кавказ», і його традиційно називають поемою. Такий твір, як «Гамалія», Шевченко вважав «невелич­кою поемою». Першою за часом написання була поема «Катерина», останньою — «Марія». В листах і російських повістях Шевченко згадує такі різновиди поеми, як епо­пея, героїчна поема. В повісті «Прогулка с удовольстви­ем и не без морали» є згадка про принципи побудови ге­роїчної поеми.

Після «Енеїди» І. Котляревського продовжувалися пошуки в галузі української поеми, але процес її станов­лення завершився в першій половині XIX ст. у творчості Т. Шевченка. Створюючи свій поетичний епос, Шевченко йшов від тогочасної дійсності і потреб суспільства — соціальної і національно-визвольної боротьби. Його пое­ми — це широка панорама життя царської самодержав­ної Росії, насамперед життя, побуту і боротьби україн­ського народу. Проблематика Шевченкових поем визна­чала їхнє жанрове багатство, своєрідні цикли: соціаль- I / но-побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сова» то-

• иіо)" поетична епіка на історичні теми («Гайдамаки»^ «Єретик»), иодітачні поеми («Сон». «Кавказ») та полі­тично-філософські поеми на теми з світової стародавньої У , історії («Неофіти») та біблії («Марія»). Між цими жан- ровими групами немає різкої межі, бо, наприклад, «Єре­тик» є поемою не тільки історичною, а й політичною; «Неофіти» — твір не лише алегоричний, з філософським забарвленням, а й історична поема.

Шевченко творчо засвоїв досвід європейської і росій­ської поеми (К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лєрмонтов). Окремі твори О. Пушкіна він брав за взірець. Не без впливу тогочасної російської ліро-епічної поеми україн­ський поет написав «Слепую» і «Тризну» російською мовою. Буржуазно-націоналістична критика твердила, що Шевченко в усі періоди своєї творчості звертався ли­ше до єдиного поемного зразка — так званої байроніч- < ної поеми, але це не відповідає дійсності. Такі перлини >| поетичного епосу Шевченка, як «Наймичка», «Сон», «Ма- рія» тощо, є поемами реалістичними.

( Романтичною поетикою поет користувався насампе- I гтеа V поемах на історичні теми, хоч у них уже помітні

І * —- —-=ГГ

елементи реалізму, поглибленого соціально-психологіч- ного зображення характерів. Українська історична тема сягає кінця 40-х років («Сліпий», «Чернець»), але, як зауважував І. Франко, у цих творах козацька традиція— це вже декорація тонкого психологічного аналізу. Всі іс­торичні поеми Шевченка мають безпосереднє відношен­ня до поетової сучасності — чи то в плані соціально-по­літичному, чи в морально-етичному. Деякі з них, наприк­лад, поема «Гайдамаки», відігнали таку саму видатну роль в суспільно-грШГадському, житті, як і політичні пое­ми «Сон», «Кавказ». Ніхто з поетових попередників не висловлювався на адресу існуючого експлуататорського ладу так політично сміливо і сатирично вбивчо, як ук-\ раїнський поет у поемі «Сон». Шевченкові були близькі болі й страждання всіх народів Росії («Кавказ»). Він закликав до єднання слов’янських народів («Гайдама­ки», «Єретик»). У поемах Шевченка велике місце відвеУ дено жінці-матері (майже всі соціально-побутові поеми), найвидатнішими тут є поеми «Катерина», «Наймичка» та «Марія». Герої Шевченкових поем~— ТсторйчнІ поста­ті, народні месники, жінки-страдниці. Поет оспівував де­кабристів («Сон», «Неофіти»),“борців за єднання сло­в’янських народів. Революційні дії нездоланні — така думка Шевченка проймає багато його поем. Іноді поет звертався до біблійних тем і сюжетів, використовуючи їх в алегоричному плані — для возвеличення революційно­го руху.

У Шевченкових поемах широко використано народну творчість — історичні пісні та думи, перекази й легенди. Фольклор для поета — це джерело і сюжетів,' і худож- ньо-поетичних засобів. В окремих місцях автор нібтї Зли­вається з народнопоетичною свідомістю, а часто йде да­лі, до власних філософських, узагальнень. Вплив народ­ної поетичної творчості найбільше позначився на поемах історичних та соціально-побутових. Навіть у поемі «Ма­рія» автор використовував фольклорні елементи, щоб надати зображуваним подіям українського колориту. ГМЗтруктуру Шевченкових поем визначали два художні методи —^рвмаятизм і реалізм. Це виявилося й у так званій'^вільній композиції романтичних поем, певній умовності образотворчих чинників, у поглибленій соці­ально-психологічній характеристиці героїв та гостро ак- ■ч^адьній проблематиці поем. У Шевченка кожна поема— щось нове у поетичному епосі. Шевченко передусім — лі­рик. Ліризм відчутний і в тональності поем, і в численних ліричних відступах, в яких автор висловлює своє став­лення до героїв і подій. Значне місце в структурі поем Шевченка посідає вставна пісня, яку він брав з фолькло­ру або створював сам. Багатогранність змісту, зміна на­строю від гнівно сатиричного до ніжно поетичного, від епічного до філософського визначили різноманітність ритміки поем Шевченка. Чимало його поем мають еле- I менти драми («Гайдамаки», «Осика»^ «Сотник»)Г) Дра­матичний елемент взагалі властивий поетичніи епіці Шевченка: недаремно багато його поем інсценізовано.

Шевченко заклав підвалини багатьох різновидів по­ем. Иого_гліро-епос посідає визначне місце в світовій лі­тературі./В поемі «Гайдамаки» вперше виведено голов­ним героєм «громаду в сіряках», народ — творця історії. Шевченко дав зразки найгостріших політичних поем, спрямованих проти соціального й національного гніту. Його творчість справила помітний вплив на розвиток по­еми у слов’янських літературах^ Поемою «Марія» укра­їнський поет засвідчив, що він не має аналогів у світо­вій літературі в філософському опрацюванні біблійної теми та підпорядкуванні її інтересам революційної бо­ротьби. Радянські літературознавці досліджують типо­логічні зв’язки Шевченкової поетичної епіки з творами великих поетів світу Дж.-Н. -Г. Байрона, О. Пушкіна, А. Міцкевича, Г. Гейне, Ш. Петефі та ін.

Подальший розвиток українського ліро-епосу йшов під знаком розвитку шевченківських традицій. За гли­биною і зрілістю соціально-політичних і морально-епіч­них проблем, за багатством жанрових різновидів Шев­ченкові поеми тривалий час бул^ неперевершеним зраз­ком. Його соціально-побутові, історичні, /політичні та філософські поеми; і тепер враж~ають читача реалізмом, народністю, яскравістю образів і характерів. Поеми » Шевченка вплинули на творчу еволюцію ліро-епічних І жанрів в українській літературі, у тому числі в україн- ' ській радянській літературі.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОЕМА

же в «Енеїді» І. Котляревського, яка стала значною віхою на шляху до реалізму, бачимо Ивитоки таких поемних різновидів, як сатирично- гумористичний, соціально-побутовий та історико-роман- тичний. Власне, сатиричне і соціальне в цій поемі висту­пають спільно, у єдності. Ще раніше, в давній українській літературі, живучою була традиція бурлескно-гумори­стична й сатирична, яка сприяла розвиткові критичного ставлення до навколишньої дійсності. Значні елементи сатири маємо в полемічно-публіцистичному письменстві, у творах Гр. Сковороди. Соціальну несправедливість ви­кривали окремі письменники в період між І. Котлярев­ським і Т. Шевченком.

У надрах сатиричної та бурлескно-травестійної літе­ратури, під впливом соціально-викривальної народної поезії і зародилась соціально-побутова поема, що згодом досягла свого апогею в творчості Т. Шевченка. «Розви­ток реалізму ще на ранньому, дошевченківському, ета­пі,— пише професор П. К. Волинський,— позначився на існуючих жанрах і викликав появу нових. Поема й бай­ка, стаючи на реалістичний грунт, усе більше насичу­ються соціально-побутовими картинками народного жит­тя...»⁷⁷.

Соціально-побутовій поемі як одному із важливих проблемно-жанрових циклів української поетичної епіки періоду її становлення і розвитку судилося стати новим кроком на шляху дослідження багатогранного життя. Це були початки того соціального аналізу людських вза­ємин, світу бідних і багатих, знедолених і пересичених, без чого важко собі уявити поступ реалістичної літера­тури. Передові українські письменники орієнтувались на прогресивні напрями і стилі братньої російської літера­тури, яка, будучи однією з найсамобутніших літератур, в свою чергу акумулювала кращі надбання світового письменства.

Щодо часу виникнення української соціально-побу­тової поеми серед літературознавців немає єдиної думки. З наведеного міркування П. К. Волинського випливає, що вона зародилась, принаймні, в дошевченківський пе­ріод. І це, як побачимо далі, справді так. А, наприклад, така дослідниця, як Ф. Пустова, вважає, що «новий в українській поезії різновид жанру — соціально-побутову поему» створив Шевченко⁷⁸.

Останнім часом зроблено чимало для реставрації основних тенденцій, історії і теорії жанрів української літератури дошевченківської доби. Маємо на увазі, зок­рема, публікації поем, що йшли в руслі бурлеску і тра­вестії. Цей матеріал став предметом студій Д. Чалого, Є. Шабліовського, І. Пільгука, П. Хропка та ін. Не з усіма висновками, здобутими нашими літературознавця­ми, можна погодитись, але прогрес у поглибленішому вивченні літературного процесу помітний.

Ми ставимо за мету окреслити шляхи соціально-по­бутової поеми першої половини XIX ст., ілюструючи свої думки окремими, переважно малодослідженими пое­мами.

Після перших частин «Енеїди» Котляревського у творення жанру поеми досить активно вступає один із перших українських письменників XIX ст., відомий лек­сикограф Павло Білецький-Носенко. Сучасний читач знає його в основному як автора справедливо критико­ваної в усіх підручниках і монографіях з історії літера­тури бурлескно-травестійної поеми «Горпинида, чи

Вхопленая Прозерпина», написаної 1818 р.³. Між тим, для нас значно цікавіша поема «Урок панам», що має авторську помітку «Подражание Вольтеру». «Урок па­нам» дослідниками лише згадується.

Створення цієї поеми свідчить про те, що засвоєння епічних поетичних жанрів в епоху І. Котляревського йшло в основному шляхом використання запозичених сюжетів, але обробка їх здійснювалась на національній основі. П. Білецький-Носенко, як і інші поети дошевчен- ківської доби, збагатив українську літературу переспі­вами і перекладами з багатьох мов — російської, фран­цузької, німецької. Це, безперечно, сприяло виробленню певних традицій в жанрах поеми, балади, віршової каз­ки. Остання часто наближалась до поеми, як, скажімо, «Мильнії баньки (подражаніє Дмитрієву) »⁴.

Антипанське спрямування поеми Білецького-Носенка «Урок панам» очевидне. І якби не прикінцева картина «самовдосконалення» князя Ратміра, яка свідчить про ідейну обмеженість самого автора, то твір Білецько­го-Носенка посів би взагалі помітне місце в історії укра­їнської літератури, яка переживала тоді період свого ста­новлення. Сучасний літературознавець Б. Деркач вва­жає, що «просвітительські, демократичні тенденції в світогляді й творчості письменника нерідко переважали над ідеями консерватизму й старосвітщини»⁵.

Поема «Урок панам» написана в легкій, «ямбічній» манері, в формі «гарной казки» («В страні плодючій над Сулою владів вельможний ляцький князь...») .Малий

Реалістичними мазками змальовує поет образ «отця духовного» — наставника князя. Це — «лукавий да пух­кий брюхан», п’яниця, злодій, що «пухкими руками ки­шеню туго набивав» і всіх залякував «папєжським ог­нем». Під впливом опікуна князь Ратмір з своєю двір­ською свитою пропивав людську працю («Все регот там щодня, як в маслі сир, тонули, закони ж, правда, суд заглохли та поснули»).

А бідний люд його хрещений

Від подушевщини крехтів.

І хоч «злодійства люті» відбуваються в часи татар­ських нападів, читач розуміє, що критика панства була адресована тогочасній українській дійсності. Так само, як це маємо в «Енеїді» І. Котляревського.

Зображення «опереткової» навали татар, з її «гріз­ним гамом», любовні пригоди князя’ Ратміра, розваги «сердитого Абдалли» — всі ці картини, відтворені далі в поемі, не мають тієї соціально-викривальної сили, як епізоди, подані в її першій частині. Такий же тривіаль­ний фінал твору: помста татарам «за отчизну» є по суті помстою за маєток; «злодіїв і попа задали в ссилку в лі- са, ловити білку...»; щасливий князь знову бере до рук двір. Абдалла «дав урок», як розправлятись з своїми супротивниками.

Про українські бурлескно-травестійні поеми, про їх­ню певну позитивну роль в літературному процесі, у розвитку багатьох поемних різновидів написано багато. Коротко зупинимося на поемі П. Кореницького «Вечор­ниці», яка була написана десь у 30-х роках XIX ст., а на­друкована 1841 р.

Відомо, що ще в духовній семінарії Кореницький всі­ляко висміював попівство, сатирично зобразив побут ченців у високо оціненій П. Грабовським поемі «Куряж», за що власне був виключений з семінарії. На жаль, пое­ма «Куряж» не збереглася.

«Вечорниці» П. Кореницький назвав «сатирицькою поемою». Окрім відомого і добре дослідженого етногра­фічного змісту вона має ще ніби другий план. І не менш важливий — «Вечорниці» є по суті поемою-сатирою на попівство, його побут. На цю думку наштовхнула нас цензурна історія творів П. Кореницького (петербурзь­кий цензурний комітет вважав, що «напрямок і зміст йо-

го творів був обурливо-викривальним і неблагопристой- ним»⁷⁹) і реальний зміст «Вечорниць».

У статті «Дещо про Порфира Кореницького» (журн. «Зоря», 1894) П. Грабовський, зокрема, писав (із слів священика Мартиновича), що в поемі «Куряж» «поет смі­ливо зобразив життя та побут ченців..., вивів кілька май­стерно змальованих, схоплених із дійсності типів».

Є такі типи і в поемі «Вечорниці». Це один із «стов­пів» церкви — дяк-п’яниця, що заради горілки метаєть­ся, «мов шальний», вигляд у нього теж відповідний — «мов печений».

Герой поеми (очевидно, сам автор, «хлоп’я попове», «бурсак», «школяр») — веселий і лукавий оповідач, життєлюб, що прагне вирватись з стін бурси, погуляти

з своїми ровесниками на вечорницях, йому набридло духовне схоластичне навчання, «анахтемський дзвонок». Оповідач, що нагадує давнього спудея-балагура, — обі­драний, «безталанний, голодрабий», зате одвертий і до­тепний. Може, крім своїх міркувань про життя і бурсу, кинути і таке порівняння: «бояться, мов пожежі багачі».

«Вечорниці» П. Кореницького були одним із перших українських «нарисів бурси» (після безіменних творів «мандрівних дяків»), творів про стару школу, яка нама­галась убити все краще в молодих людях.

Поеми П. Кореницького писались тоді, коли його сучасники зачитувались сатиричними творами М. Гого­ля, коли виношував свої початкові творчі задуми Т. Шев­ченко. Перша половина XIX ст. — це час загнивання феодально-кріпосницької системи, загострення класових суперечок на селі, час антипанських виступів, національ­но-визвольних рухів в усій Європі. У літературі й мис­тецтві бурхливо розвивається романтизм, що, досягнув­ши своєї вершинн у ’творах революційного романтизму, поступається новому творчому методові — реалізму. Байрон, Пушкін, Міцкевич, Шевченко, Петефі — ось ' найвидатніші імена, з якими пов’язані великі досягнення в тогочасній літературі загалом і в галузі ліро-епосу зо­крема.

чл

дійсності. Гірке життя жінки-кріпачки він зображував у залежності від соціальних умов; осмислюючи морально- етичні норми поведінки героїв, користувався також на­родною творчістю, народними уявленнями. Соціально-по- бутові поеми Шевченка «Няймицка>у^Сп-

ва» та ін.), як і його політична поезія, стали тими р& альними кр ока м и ,™пщн?гф йму вали українську літерату­ру на шлях критичного' реалізму. В них бачимо поглиб- "ленс соціалиточісіїхологічне зображення характерів, типових обставин:——

Соціально-побутові поеми Шевченка вже давно ста­ли предметом спеціальних студій. Вивчення їх започат­коване ще М. Добролюбовим, продовжене у статтях і численних висловлюваннях Ів. Франка. Щодо «Катери-. ни» і «Наймички», то вони поруч з політичною поезією Шевченка' вже в XIX ст. зажили світової слави. Багато цікавих спостережень про Шевченків соціально-побуто- вий епос висловили в своїх книжках Ю. Івакін, В. Боро- дін, Л. Кодацька та ін.

Питання про метод Шевченка у поемі «Катерина»

Ч викликало в радянському шевченкознавстві конструк- {Ч- тивну дискусію. Дехто (О. Багрій, С. Родзевич) вважав к, $ поему Шевченка романтичною. Більшість же зійшлись ф на "тому, що «Катерина» як перша зустріч поета з крі- _г . Т⁴ посницькою дійсністю — то «острів реалізму»_ в ранньо- 5 / ^МУ періоді творчості Шевченка. Незважаючи на стильо- л/ ві елементи романтизму (особливо в композиції), поема «Катерина» в основі своїй — реалістична, твір виповне­ний соціальним змістом.

Здається, є сенс у тому, що «Катерину» нерідко на­зивають «повістю у віршах». М. Гербель, вміщуючи свій переклад поеми в журналі «Русское слово» (1860, кн. 9), дав своєрідний підзаголовок — «повесть в сти­хах». Дослідник Шевченкової поезії Ф. Колесса відно­сив «Катерину» до «поетичних повістей». А наш сучас­ник М. Левченко в монографії про український дожсге- тневий роман писав, що поема «Катерина» «за своїми жанровими ознаками наближається до жанру реалістич- но-побутової повісті, написаної віршами». Як би там не було, і «Катерина», і «Наймичка» справді мають повіс- \ теві риси.

Двома мовами: українською («Катерина») і російсь­кою («Слепая») вже на початку своєї творчості Шевчен-

ко заявив про безправне становище жінки в кріпосниць­кому сусїгїльстві. Впродовж наступних років поет дасть цілу галерею жінок, покривджених, знедолених, але здатних на активний протест. «Катерина» — перший_івір з того великого ліро-епічного полотна, що являє собою епопею жінки-кріпачки. Дівчйна-мати в «Катерині» зма- Ільован^Шевченком з незвичайним співчуттям. Вся ідей­но-художня система цього лірико-драматичного твору за­перечує існуючий соціальний лад, хоч сама поема була лише першим щаблем у поступі поета до критичного реа^цзму.

Кь. Бородін у монографії «Три поеми Т. Г. Шевченка» 1(1964) відзначив більш високу майстерність психологіч­ного аналізу в поемі «Наймичка», творі, яким захоплю­вався Ф. Достоєвський і вивчав напам’ять Л. Толстой. Якщо зіставити «Катерину» і «Наймичку», то побачимо, що у першій поемі ще немає глибокого усвідомлення героїнею вчинків. У «Наймичці» мярмп гппяву я чітко окресленим і м а й же з а кінченим образом - х а р я ктрр г>м Не^-дивно, що Карл Еміль Францоз у~І878 р. у праці «Тарас Шевченко» писав: «Ми в однаковій мірі захоп­люємось Шевченком і як співцем політичних свобод, і як епіком, і як поетом кохання, і як людиною, яка вміє подати дивні соціальні картини» (розряд­ка наша.— М. Г.).

\«Цаймичка» — не звичайна соціально-побутова пое­ма. Цей, на перший погляд, винятковий сюжет відтворе­но у залежності від загальних ..умов життя, від його ко­рінних основ. Трагедія жї'рки, що, народивши на світ дитину, позбавлена материнства, — звучить~як „обвину­вачення, соціальному ладов'і, при якому можливі такі конфлікти і, зре'ШтоюГ такГ\ несправедливі погляди на д і вчину-м а тір»

Є в поемі картини, які ніби відбивають пульс мате­ринського серця:

Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,—

То вона вже скочить,

І укриє й перехристить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Тільки під виглядом «наймички» Ганна могла набли­зитись до своєї дитини і перед смертю признатись Мар­кові, що вона його мати. Кінцівка поеми, сповнена гли­боких людських пристрастей, є однією з найтрагічніших сторінок у світовій літературі:

«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я ...я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

И земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

(І, 322)

У «Наймичці» Шевченко розкриває тему покритки, показуючи становище матері позашлюбної дитини. Сам конфлікт Ганни з середовищем, по суті, залишається «за сценою». Та з усією глибиною й художньою силою зма­льовано його наслідки. Трагізм матері, як£, за словами Муси Джаліля, «переживає велику внутрішню траге­дію», — життєво переконливий, близький кбжній прос­тій людині.

І. Франко, полемізуючи з націоналістичною крити­кою, вказував на загальнолюдський зміст драми, зобра­женої Шевченком у «Наймичці». «І той щиролюдський зміст, — писав він, — є заразом вповні український. Всі оті люди, що живуть у поемі і котрим однаково співчува­ти мусить чи поляк, чи німець, чи француз, — вони укра- ] їнці, думають і чують по-українськи. Се й є великий трі­умф штуки — в партикулярному, частковому, случайно- \ му показувати загальне, вічне і безсмертне» (ХУП, \118).

У поемі виявилась сила Шевченкового критичного І реалізму⁸⁰, класова спорідненість поета з його героями, і Звідси і ота природність звучання, і щирість авторських оцінок. Це була критика кріпосницького самодержавно- I го ладу чере^з трагічну особисту долю матері-покритки. ! В такого роду соціально-побутових поемах революцій-

ний демократ Шевченко підводив грунт під свої майбут- щттшгітпчні поеми.

/Простота стилю «Наймички», про яку так багато пи­сали дослідники Шевченка, засвідчує його високу ху- дожню зрілість, геніальність. У ц-і-й простоті, у «прозаїч­ності» криється велика поезія," якась кожен раз по-ново­му виявлена велич. У «Наймичці», як і в інших своїх творах, Шевченко в значній №ірі орієнтувався на" народ­ну творчість, її форми, пісенні й казкові інтонації (гіоча-~ то к поеми), психологічні паралелізмн; характерні натя­ки з народної демонології («сичі вночі недобре віщу­ють») тощо. У фольклорному дусі подано смерть герої­ні. Близькі до народної поезії переливи ліричних і дра­матичних сцен.

Відомо, яку високу оцінку дали «Наймичці» О. Пле­щеев, М. Михайлов, І. Франко, Л. Совінськиий, Е. Дю­ран та ін. «Якщо б Ш [евченко] не написав ні одного ряд­ка, крім «Наймички», — відзначив М. Сумцов у статті про Шевченка, вміщеній в «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона,— то і цієї поеми вистачило б, щоб поставити його в один ряд з найбільшими слов’янсь

[гум а н ітдр-нн-м щі о ет а мдх ^

Тільки майстер психологічного аналізу, знавець люї ської душі міг так переконливо передати відчай Катери-' ни, горе наймички Ганни, трагедію вдови (поема «Со- ва»), (Що перегукується з некрасовською Ориною, безви- чхідь збожеволілої матері-покрирш—Лукії -^(«Відьма»)

^ жагу^омсчнгМарігаїт ^ї|ИнН_

У Шевченковнх соціально-побутових поемах почина­ється той «безстрашний аналіз людської душі і людських суспільних відносин», який І. Франко вважав неодмін­ною ознакою реалістичного мистецтва." ^7

Менш дослідженими є поеми, написані під час за­слання— «Титарівна», «Петрусь», «Сотник»⁸¹, в яких по­рушуються складні соціально-побутові та морально-етич­ні проблеми.

«Титарівна» — реалістична поема на соціально-побу­тову тематику. В ній є також риси балади. Поема від­творює трагічну історію кохання бідного хлопця, «бай­стрюка» Микити і гордої красуні, заможної титарівни. Сюжет обумовлений соціально й психологічно. Однак у

1858 р., переглядаючи й доопрацьовуючи свої твори пе­ріоду заслання, поет не переписав «Титарівни» до «Біль­шої книжки». Очевидно, його не вдовольнило зображен­ня сліпої жорстокої помсти Микити титарівні за те, що вона колись образливо насміялася з його почуття. Образ Микити змальовано в дусі фольклорних мотивів про грішника-мандрівника, дітовбивцю, «сатану-чоловіка». У поемі сильним є народнопоетичний струмінь. Автор вплітає в тканину твору пісні танцювального й жартів­ливого характеру. Твір відзначається майстерною ком­позицією (контрастна зміна настроїв, повторення карти­ни молодіжних танців, ритміко-психологічна заверше­ність окремих сцен тощо). Авторська позиція активно виявляється в поемі. Автор звертається до читачів, до героїні, засуджує нелюдську помсту Микити. Поема бу­ла значним кроком Шевченка на шляху до поглиблення психологічного аналізу характерів. Вона підносить ідею вірності й чесності в людських взаєминах, викликає про­тест проти соціальної нерівності.

Виразне антипанське спрямування має поема «Пет­русь». В центрі твору — образ Петруся, кріпака-пасту- ха, якому дала притулок і освіту молода поміщиця-ге- неральша. Герой поеми виявляє властиве народові бла­городство душі, приймаючи на себе провину генеральші за її злочин — отруєння її осоружного чоловіка. Актив­на самопожертва колишнього кріпака ставить його на­багато вище від панів-благодійників. Причину трагедії персонажів поеми «Петрусь» поет вбачає в соціальній нерівності. Важливою в творі є тема долі жінки в кріпо­сницькому суспільстві, мотив нерівного шлюбу. Поема написана в психологічному плані. І. Франко та Ф. Колес- са відзначали, що сюжет «Петруся» має фольклорну ос­нову. За спостереженнями Ф. Колесси, в народній пісні- баладі про Петруся основні мотиви Ннерівне кохання, подружня зрада, смерть коханця — зазначені штрихами; в ІПевченковій поемі вони розвинені широко, з усіма нюансами тонкого психологічного аналізу.

Нарешті, поема Шевченка «У Оглаві... чи по знаку» («Сотник»). Твір має ознаки драматичної поеми (розпи­сано дійові особи, введено ремарки). Конфлікт—мо- рально'психологічного плану, з соціальним забарвлен­ням. Багатством сотника зумовлена його поведінка, йо­го родинна трагедія. У просторих ліричних відступах

ЇЬ

Ві

Шевченко з позицій народної моралі осуджує вчинок старого багатія, висловлює свої погляди на обов’язок батьків перед дітьми. Створюючи поему, автор викорис­тав фольклорні джерела. До тексту твору він ввів на­родні пісні, що відповідають настроям героїв, наприк­лад — сотника — «У горох Вчотирьох Уночі ходила», Настусі — «Якби мені крила, крила Соколинії», «Ой піду я не берегом-лугом» (остання пісня відома в Шевченко- вому записі). Слова «Сидить сотник на причілку...» на­гадують народнопісенні заспіви. Поема має характерне композиційне обрамлення: починається і закінчується описом оглавських тополь. Ритміко-інтонаційні перехо­ди у поемі виконують композиційну функцію. І. Франко назвав «Сотника», поряд з іншими творами, перлиною поетичної творчості Шевченка.

Проте, як слушно зауважив О. Пипін, «Шевченко зов­сім не думав обмежувати себе ні чисто побутовими сю­жетами, ні обрієм народного світогляду—навпаки, йо­го не раз тягло у коло ідей, які набагато перевищували цей світогляд...» ⁸². Не дивно, що поет став автором по­літичного «Сну», філософської «Марії», поеми, що увін­чує ряд Шевченкових творів про жінку, виводить її на широкий шлях людського буття і діяння. Тільки буржу­азно-націоналістична критика (О. Барвінський та ін.) могла вбачати, скажімо, в «Наймичці» «глибоко-хрнс- тиянську основу».

Революційні події 1848 р. сколихнули всю Європу і знайшли відгомін у літературі та мистецтві. їхня хвиля дійшла до Т. Шевченка, який мучився тоді на засланні. Відчутним був вплив «весни народів» на літературу, що продовжувала розвиватись у Галичині і на Закарпатті. Саме в той період створювався історичний епос «Скит Манявський» А. Могильницького, «Став бідного селяни­на» О. Павловича, анонімна поема «Війт подільський». Останні два твори мають соціально-побутовий зміст.

Антикріпосницька поема Павловича, пройнята поміт­ним авторським співчуттям до знедолених, написана ще до революції 1848 р. і була, за словами В. Микнтася, «мовби відгуком на болючі проблеми часу» ^п. Тут ба-

гато роздумів про земне буття, про взаємини між людь­ми, та головне — трагічна розповідь про «панщара» Іва­на та його обездолену родину. Підневільна, виснажлива праця з «кривавим потом» і молитва про кусок хліба — ось що визначає зміст життя цієї русинської сім’ї. Звер­таючись до бога, вона просить:

...Заклич нас до неба,—

Не буде нам хліба треба.

Поема надмірно насичена різними звертаннями до бога, релігійними сентенціями. На тлі трагічно змальо­ваних подій гіркою іронією звучать слова:

Гине, як на брегу риба,

Образ, боже, твій без хліба.

Вмирає Іван, полишаючи сиріт, усю родину без будь- яких засобів для існування. Піп робить «ласку» — від­мовляється від плати за похорон. Але за що купити дошки на труну господареві? Страшна картина пансь­ких поборів:

Цись голодний, цись все ситий,

Ци єсь нагий, цись прикритий,

Ци маш, ци ніт откаль взяти,

Але кажут, треба дати.

Має рацію В. Микитась, підкреслюючи в згаданій праці, що до Павловича майже ніхто на Закарпатті не вдавався до таких реалістичних фарб, які малювали жор­стокі закони феодально-поміщицького суспільства і мо­раль експлуататорських класів.

Помирає від панських знущань та грабежу і герой поеми невідомого автора «Війт подільський» («Зоря га­лицька», 1850, ч. 75), що прагнув боронити селянські справи. Він, як і «панщар» Іван, теж звертається до не­щасних дітей... Сюжетом, формою передачі свідка подій, загальним настроєм поема «Війт подільський» була ні­би попередницею «Панських жартів» Івана Франка.

У кінці 50-х років виступив з двома поемами — «псалмами» («Олеся» та «Юлиця, або Галя простоволо­са») фольклорист і редактор «Черниговских губернских ведомостей» О. Шишацький-Ілліч. Поеми були вміщені у двох випусках його творів під загальною назвою «Україн­ська квітка» (1856, 1857). У Шишацького-Ілліча були добрі наміри відтворити драматизм жіночої долі (не без Шевченкового впливу), але в основному він збивається на уже віджитий тоді сентименталізм. Багато тут етно­графічних подробиць. Щоправда, окремі моменти поем- «нсалм» мають певний інтерес для вивчення соціально- побутової поеми першої половини XIX ст. Поет перебіль­шує мотиви «долі» з усіма її поворотами в житті героїв, використовуючи ті зразки народної поезії, де немає со­ціальних пояснень, де все зводиться приблизно до того, про що сам Шишацький-Ілліч сказав у поемі «Юлиця, або Галя простоволоса»: «Вміла полюбити, та не вміла собі долі добути на світі». Є, мовляв, «хлопці-зневагачі», яких «стерегтися треба». Проте поет подає також со­ціальні картини. Коханий Галі «вбогий» і їде «на Дон заробляти». Варті уваги авторські роздуми про бідних і багатих, про час, який

Одним несе худобину Або гроші й долю,

Другим славу та повагу,

Третім сльози вволю;

Сльози та ще й криваві!,

Та сухар з водою,

Або злидні на усі дні З лихою бідою...

Звертаючись до бога, поет дивується, що він «попускає» тим, хто зневажає людей, а сам «в шовках ходить, в ок­самитах, та й знай бенкетує».

Чекаючи довго на свого судженого, героїня поеми Га­ля, що за коханням «і світу не баче», сохне, втрачає глузд («по степу блукає») і гине. Сцена похорону, зма­льована Шишацьким, дуже схожа на відповідне місце у поемі Миколи Жука «Чари».

До недавнього часу поема «Чари» приписувалась О. Афанасьєву-Чужбинському. І тільки у 1972 р. у перед­мові до поезій О. С. Афанасьєва-Чужбинського автор цих рядків переглянув даний факт, увівши в науковий обіг ім’я невідомого українського поета М. П. Жука (псевдо­нім — Хрущ, Микола Хрущ) ⁸³.

Поема «Чари» велика за обсягом — 671 рядок. Напи­сана, на думку Франка, ще в 30-х або 40-х роках XIX ст., вона є «літературною пам’яткою досить високої поетич­ної вартості» (XVII, 469). «Чари» — твір романтичний,

написаний на основі багатих скарбів українського фоль­клору. Поет вживає різноманітні метри (коломийковий, ямб, амфібрахій), що надає розповіді легкості й відпо­відності розміру настроям героїв, окремих картин. Га­даємо, що писалась поема десь у 50-х роках, після Шев- ченкових «Гайдамаків», де принцип різноманітності роз­мірів у повній мірі застосовано, власне, вперше.

Герой поеми «Чари» Остап іде в москалі, щоб пор­вати зі своєю коханою Ганнусею, яка за людським по­говором нібито приворожила його «бісовською потра­вою». Дівчина з туги помирає. Остап кається, «між чу­жими» згадує Ганнусю і приходить до висновку, що «чари всі — брехня».

У поемі «Чари» ще немає соціального конфлікту. Тут у реалістичному дусі поетизується кохання молодих людей:

Співатиму вам я про гарну дівчину,

З очима, як зірки у небі ясненькі,

Що стан її гнучий, високий, тоненький.

Уста в неї кращі над повну калину.

Що говор її — буркотання голубки,

Що пісня — то чари музики чудові,

Високеє чоло і чорнії брови,

Дві стьожечки жемчугу — білії зубки.

Є в «Чарах», проте, соціальні мотиви: згадки про нужду і «вбоге життя», про те, що «усім однако сонце світить, да не у всіх однака доля», яка одного обходить, інший же — «у розкошах великих за весь свій вік не ба­чить лиха». Ганнин батько, сільський старшина, обіцяє Остапові відмінити «рекрутський набор»:

Жребій можна одмінити,

Бо тут у грошах всяя сила...

ної стилізації, етнографічного побутовізму, та всезрос- таючою ставала тенденція соціально-викривальна.

Українські автори використали досвід російської поетичної епіки і насамперед О. Пушкіна та М. Лєрмон­това. Через російську літературу часто йшли кращі зраз­ки поетів Заходу, наприклад, Вольтера.

Слід відзначити, що в соціально-побутовій поемі пер­шої половини XIX ст. (і не тільки Шевченковій) поміт­ними уже були дослідження соціальних основ дійс-1 ності класового розшарування на селі, критика релігій-\ них устоїв самодержавного ладу тощо. Зростала соці­ально-політична визначеність у зображенні суспільного зла, глибшала соціально-психологічна характеристика героїв. Не всі поеми, названі і не названі в цій статті, виходили друком зразу ж після їх написання (твори П. Білецького-Носенка, О. Павловича та ін.). Отже, різ­ним був їхній резонанс у суспільстві. Проте навіть сам факт написання поем свідчив про те, що були соціальні причини, які покликали їх до життя. Соціально-побутові поеми відіграли важливу роль у розвитку реалізму в українській літературі, а ті поеми, які мали тенденцію до віршованої повісті, безперечно, вплинули на розвиток ук­раїнського соціально-побутового і соціально-психологіч­ного роману.

ІСТОРИЧНА ПОЕМА ТА її ДЖЕРЕЛА

Ц і воєрідними історичними мікро-поемами були к українські народні думи *, в яких відбито життя

побут, національно-визвольну боротьбу народу проти іноземних загарбників і своїх панів —«дуків-сріб- ляників». «Наш історичний епос, змальоване довговіко- вої боротьби і довговікового терпіння українського наро­да піснями того самого народа,— писав І. Франко,— се один із найкращих вицвітів поетичної творчості в усій Слав’янщині...» ⁸⁴. Інтерес до історії українського народу виявили поети-декабристи, зокрема К- Рилєєв, а також

О. Пушкін у поемі «Полтава» (1828). Того ж року опуб­лікував поему «Канівський замок» польський револю­ційний романтик С. Гощинський, який, за словами М. Гербеля, «був вихований на українських думах, звід­ки запозичив багато сильних барв і гострих звуків» («Поэзия славян», 1871, стор. 409).

У «Полтаві» О. Пушкіна є добрі слова про одного з найвидатніших керівників визвольної боротьби українсь­кого народу Богдана Хмельницького. І це не випадково. Кращі сини Росії та України розуміли, що возз’єднання українського народу з своїм братом — великим російсь­ким народом було подією великої історичної ваги. Усім відомі висловлювання з цього приводу В. Бєлінського. В етнографічній праці «Общий вид на быт приднепров- ского крестьянина» український і російський літератор

1. Афанасьєв-Чужбинський відзначив: «Прозорливый Богдан, которого прах развеяли мстительные поляки и которому нет никакого памятника, предпочел всем Русь православную и отдался со всем народом московскому государю на вечные времена, видя в одном только этом соединении будущее благо своей родины»⁸⁵. Така істо­рична правда. Тому не дивно, що Хмельниччина і Коліїв­щина стали головними темами народного епосу і числен­них поетичних полотен першої половини XIX ст.

Образ Богдана Хмельницького як мудрого державно­го діяча і полководця відтворили в поетичній епіці К. Рилєєв, М. Максимович, Є. Гребінка, О. Бодянський. При сприянні В. Бєліноького було надруковано вірш Л. Якутовича «До гетьманщини» (про Хмельницького) в журналі «Телескоп» (1835, № 12). Тоді Бєлінський був заступником редактора М. Надєждіна, який подорожу­вав за кордоном⁸⁶. Поеми М. Максимовича («Богдан Хмельницький», 1833) та Є. Гребінки («Богдан», 1839— 1843) створені під впливом «Полтави» О. Пушкіна. Сво­го часу літературознавець В. Жирмунський у монографії «Байрон и Пушкин. Из истории романтической поэмы» (1924) знаходив у поемі Максимовича прямі ремінісцен­ції з Пушкіна.

Питання, хто був автором поеми «Богдан Хмельниць­кий», залишається відкритим і на сьогодні, незважаючи на те, що в деяких сучасних дослідженнях, у тому числі і в «Історії української літератури» (т. 2), він ототож­нюється з відомим ученим і літератором Михайлом Олександровичем Максимовичем. Ближча до істини

2. Лучник, яка в статті «Історична поема Євгена Гребінки «Богдан» («Радянське літературознавство», 1968, №10, стор. 47) пише, що М. Максимович був співробітником редакції дитячого журналу «Звездочка». Щоправда, «Звездочка» виходила з 1842 р. Про цього «двійника» М. О. Максимовича згадує бібліограф С. Пономарьов у нарисі «М. А. Максимович» (1872): «В «Звездочке», журнале А. О. Ишимовой, помещались иногда стихо­творения за подписью М. Максимович; но это был сов-

Сем другой автор — Михаил Николаевич Максимович, родственник М. А. Максимовича» (стор. X).

Рецензент із «Северной пчелы» (1833, № 45—47) вважав поему «Богдан Хмельницький», що вийшла ано­німно, «вартим уваги явищем у нашій літературі». «Вид­но, що Хмельницький,— наголошував він,— вилитий з душі, яка відчувала всі нещастя, що їх перетерпіла Ук­раїна до приєднання до Росії, видно, з характерних опи­сів осіб і країни, що автор природний малоросіянин...».

У поемі «Богдан Хмельницький» дві сюжетні лінії: перша — про причини й організацію народного повстан­ня на чолі з Богданом Хмельницьким, друга — кохання Хмельницького до польки Марії (Минодори) і пригоди, пов'язані з цим. Авторові властиве романтичне змалю­вання подій, осіб, людських характерів. Так, романтикою оповиті картини ув’язнення Богдана, його втечі. Сам образ героя теж змальовано в дусі романтичних творів. Сумуючи за коханою, він ходить «с бледным ликом» и «взором, печально омраченным». Але любов до Батьків­щини перемагає всі почуття.

Забуду все! От сей минуты Душа для нежности замрет,

Доколе Родина от смуты,

От тяжких бед не отдохнет ®.

Поема цінна викриттям соціальних передумов народ­ного повстання (засилля польських магнатів). Автор славить возз’єднання України з Росією і говорить про ве­лику роль Б. Хмельницького, який

Для блага Родины сынов

Соединил в один два края.

До історичного минулого звертається Є. Гребінка в романтичній поемі «Богдан», написаній російською мо­вою. Твір близький до народної поезії і відзначається насамперед своїм патріотичним спрямуванням. Картини соціальної і національної боротьби переплетені з ідеєю дружби народів. У пісні бандуриста «Были у орла два сына» возвеличено акт возз’єднання України з Росією. Як вказує дослідник Гребінчиної творчості С. Зубков,

при описі минулого (ще до польської навали) Є. Гребін* ка не уникає певної ідеалізації.

Написана українською мовою поема-балада І. Ваги* левича «Мадей» теж присвячена історичному минулому. Вміщено цей твір в «Русалці Дністровій» і передрукова­но М. Максимовичем у «Киевлянине» (1841, кн. 2). «Ма­дей» має гострий сюжет, напружений розвиток подій і несподіваний трагічний кінець. їй притаманні риси ро- мантичної поетики (виття вовків, скрегіт і рев зві­рів, ріки крові тощо). У листі до І. Срезневського Ваги* левич підкреслював, що українці «із-за Бескиду, від Тиси, по-за Сяну і по Сереті» є невід’ємною частиною одного народу⁸⁷. Ідея загальноруської єдності проймає кращі твори І. Вагилевича. Не дивно, що він і в поемі «Мадей», і у своїх наукових працях оспівує могутність народу, історія якого сягає часів Київської Русі. Поему «Мадей» читав Т. Шевченко і схвально відгукнувся про її автора. \

На початку 40-х років написав поему «Харко, запо­розький кошовий» Яків Кухаренко, який ввійшов у літе* ратуру п’єсою «Чорноморський побит». Намагаючись використати при створенні героїчно? епопеї бурлеск, він зазнав творчої невдачі. Поема має лише певну істерико- ілюстративну вартість, а як твір художній — цінності не становить.

О. Бодянський у книжці «О народной поэзии славян­ских племен» (1837) висловив думку про те, що боротьба українського народу проти польської шляхти могла б стати змістом «української Іліади». Без перебільшення можна сказати, що таку «Іліаду» створив Т. Шевченко. Але до цього, як бачимо, прагнув Я- Кухаренко. А ще більше 11. Куліш, перу якого належить компілятивна поема «Україна» (1843), складена з народних дум і ав­торських підробок у дусі «Історії Русі в». «Думалось-то так,— писав Куліш у післямові «До земляків»,— щоб познаходить думи про всіх наших гетьманів та й зложить з них таку книжку, як Гомерова «Іліада».

Поема (в 12-и думах) вийшла в світ у Києві, але як річ надумана і штучна не мала по суті ніякого літератур­ного резонансу. Тільки приятель П. Куліша польський критик М. Грабовський публічно тенденційно хвалив Ку- лішеву «Україну», протиставляючи її повісті М, Гоготі

_

«Тарас Бульба», якій, мовляв, бракує історичного реаліз* му. Між тим, П. Куліш у шостій думі досить «своєрідно» зображує козаків, що у турків «худобу віднімали» і з «гарною добиченькою додому повертали».

Такі автори, як П. Куліш, О. Корсун у значній мірі

А. Метлинський, звертаючись до народної творчості, ви­холощували глибинний соціальний зміст фольклорних образів і мотивів.

Провідні ідеї кращої частини історичного епосу в українській поезії першої половини XIX ст.— то ідеї дружби народів, насамперед російського і українського, ідеї слов’янської єдності, соціально-визвольної боротьби. Це вимагало від передових майстрів слова дотримання принципу історизму, розуміння класових завдань мистецтва. Ідеалізація, замість тверезого погляду на історію і соціально-історичної конкретизації, як шашіль, підточувала ті історичні поеми, автори яких стояли на невиразних, а то й відверто ворожих народові ідейних позиціях (насамперед, П. Куліш). Звичайно, певна ідеа­лізація історичного минулого (навіть у декабристів) ві­діграла «мобілізуючу» роль і була, зрештою, особливістю романтичної поетики, але навряд чи можна погодитись з твердженням, ніби «моменти ідеалізації минулого мали • соціально-визвольне спрямування»⁷. В міру розвитку реалізму в творах на історичну тему, замість суцільного оспівування минулого, виникла потреба соціального аналізу подій, осіб, провідних тенденцій історичного, роз­витку. Заслуговують на увагу насамперед ті поети, які > поєднували в своїх епічних творах соціально-реалістич- / ний аналіз дійсності з революційно-романтичним став- г ленням до неї.

Під впливом поетів-декабристів, які надавали істо- / ричним темам громадянського, політичного звучання,

/ Т. Шевченко осмислює й показує історичну обумовле- / ність подій, вчинків, характерів, дотримуючись принципів І художнього історизму. Класову боротьбу українського трудящого селянства він порівнює з європейськими ру­хами. Звертаючись у поемі «Гайдамаки» до місяця, поет пише:

Місяцю мій ясний! з високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба;

7. П. Г. Приходько. Шевченко й український романтизм ЗО—50-х рр. XIX ст. Вид-во АН УРСР, 1963, стор. 99.

66

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, і Сену, і там розлилось Не знать за що, крові широкеє море.

(І, 107)

Шевченко прагнув об’єктивно висвітлити історичне ми­нуле рідного народу, дав картини з всесвітньої історії та

з історії боротьби інших народів. Але траплялось, що і він однобічно оцінював окремі історичні особи (Петра І, гетьмана Дорошенка, почасти Б. Хмельницького тощо). В ранніх творах «Іван Підкова», «Гамалія» поет ще не вказував на наявність соціальної" диференціації серед козацтва. Та, пишучи свій великий по етичний епос — «Гайдамаки», Шевченко добре розумів, яку соціальну, класову функцію мала відіграти ця поема. У поемі «Слі­пий» показано тяжке становище запорізької голоти, яку, торгуючи «лихом», жорстоко експлуатувала козацько- старшинська верхівка. Твори Шевченка на історичні теми мали також полемічний характер”будучи спрямованими проти фальсифікації історичного минулого реакційними Істориками та літераторами.

Еволюція історичних поглядів Шевченка ніби підсу­мована у вірші «Бували войни й військовії свари» (1860), в якому поет розвінчує націоналістичну ідеалізацію ми­нулого України, усіх цих Галаганів, Киселів і Кочубеїв- Нагаїв, що сиділи на шиї трудового народу і колись, і у часи кріпаччини. Вірш сповнений історичного оптимізму, бо від старого дуба (України) «зелені парості ростуть»— молоді революційні сили. В своїй символічності окремі рядки поезії «Бували войни й військовії свари» стають вбивчою сатирою для всякого роду прихвоснів «отече­ства чужого», лжепатріотів, зрадників:

Не стане ідола святого,

І вас не стане,— будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі Смердячий гній — все те, все Потроху вітер рознесе...

(II. 416)

Погляди Т. Шевченка на історію визвольних рухів і на історичний процес загалом грунтувалися на засадах ре­волюційного демократизму. На формування і розвиток цих поглядів певним чином впливала тогочасна кріпос-

мнцька дійсність, свободолюбні ідеї Радіщева і Декабри­стів, польських революціонерів 20—30-х років і чеських будителів, а також В. Бєлінського, О. Герцена. Т. Шев­ченко вперше в історії суспільно-політичної думки на Україні підніс ідею антикріпосницької народної револю­ції. Вболіваючи за долю не лише свого народу, він бачив, що й російським закріпаченим селянам живеться так са­мо тяжко, як і їхнім братам-українцям. Тому, оспівуючи визвольну боротьбу трудящих мас України, Шевченко з , великим пієтетом відгукувався про народні повстання в -Росії на чолі зі Степаном Разіним, Омеляном Пугачовйм, тоу Кіндратом Булавіним.

Уже в своїх ранніх творах Шевченко на чільне місце я*/ поставив не царів, гетьманів і полководців, як це робили £-Оч/ представники дворянської історіографії, а народ, що ви­ступав за свою волю і відстоював її у кривавій боротьбі, Український поет, безумовно, сприйняв і розвинув далі V пушкінську концепцію народу (трагедія «Борис Году-

• абв»).

/ Важливу роль у формуванні історичних поглядів /Шевченка відіграла усна народна творчість. Як писав І І. Нечуй-Левицький, поет у своїх творах «говоре не як і історик нудними подіями, а співає про них, як співають І в народних думах, мішаючи докупи історичні факти і і картини природи» ⁸. У піснях і переказах народ правди- А во відтворив події героїчного минулого, зокрема гайда­маччини, з ім’ям відважних месників пов’язував свої надії на визволення, на «нову Коліївщину». Так, в одній

із пісень, що побутували в народі, співалося:

Ой ходімо, пане брате,

В степ та в гайдамаки,

Може, колись вражим панам Дамося узнаки ®.

/ Найвидатнішим досягненням Т. Шевченка в галузі історичної поеми є його «Гайдамаки» 'ї®. иСДм/ Основним джерелом «Гайдамак» була усна народна творчість (пісні, перекази й легенди). Про це говорив сам поет. Він добре знав також історичні праці україн­ських, російських і_тпольських авторів про Коліївщину —

7. «Шершень», 1906, № 8, етор. 3.

8. «Киевская старина», 1903, т. ЬХХХІ, стор. 12.

9. Докладніше про це див.: М. Гнатюк, Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». К., ДВХЛ, 1963.

народне антифеодальне повстання 1768 р. проти польсь­ко-шляхетського гноблення на Правобережній Україні. В «Приписах» (примітках) до поеми Шевченко посилався на «Історію Русів»; «Історію Малої Росії» Д. Бантиша- Каменського, «Енциклопедичний лексикон» А. Плюшара, «Історію королівства польського» Є. Бандтке. Він кори­стувався працею М. О. Максимовича «Оповідь про Колі­ївщину» (рукописом), польською мемуарною літерату­рою. Поет читав і художні твори польських письменників про гайдамаччину, зокрема роман М. Чайковського «Вернигора», з якого запозичив сцену вбивства І. Гонтою своїх дітей (факт, як відомо, не історичний). Очевидно, Шевченко знав твори й інших авторів на цю тему («Ка­нівський замок» С. Гощинського та ін.). Окремі епізоди гайдамаччини відображено в творах російських письмен­ників дошевченківської доби—К. Рилєєва, О. Сомова й

В. Наріжного.

її

Поема «Гайдамаки»—визначне явище в історії до­жовтневої української літератури і суспільно-громадсь­кої думки. її автор виступив речником нових революцій­них ідей, поетом-новатором.КГайдамаки» є вершиною ре­волюційного романтизму і. Шевченка і . разом з тим етапним твором у переході поета на позиції критичного реалізму}

Витримавши іспит часу, поема ця і сьогодні залиша­ється улюбленою книгою нашого народу. На «Гайдама­ках», як і на інших творах Шевченка, виховувалися цілі покоління революціонерів другої половини XIX і початку XX ст. Запалені героїзмом славних предків, оспіваних Шевченком, ішли на бій зі старим світом червоногвар- дійці й партизани часів Жовтня й громадянської війни, бійці Радянської Армії в грізні дні Великої Вітчизняної

ної землі, поема «Гайдамаки» стала надбанням читачів багатьох країн світу, бо близька їм своєю людяністю, ві­рою в торжество життя над смертю, закликом до бра­терства націй і миру між ними.

А Т. Г. Шевченко — основоположник^ революційного ра- ( ,мантизму. Його романтизм, позбавлений~будь-якої місти- Г ки, запліднений мрією про повалення старого світу,

І сповнений пристрасним протестом проти рабства і тира­нії — явище цілком нове в українській літературі. Возвеличення представників з народу, повсталої «грома­ди в сіряках» надає поемі героїчного звучання. Наяв­ність позитивного героя — борця за волю народу, полі­тична тенденційність, поєднання романтизму і реалізму ставить «Гайдамаків» у ряд найвизначніших творів рево-

• люційного романтизму в світовій літературі.

^Поема «і айдамаки» — твір глибоко соціальний. Він викликав сотні відгуків у вітчизняній і світовій критиці. Буржуазно-націоналісщчні «теоретики»! замовчуючи со- ціальнйй -зміст .та-.-р^олтоіїТйттв-^в^яз8№вання поеми, на­магалися використати її з метою розпалювання ворожне­чі між українським і польським народами.

Образ мужніх гайдамаків — ідеал, що його хотів бачити Шевченко в дійсності. Поет вважав_г шо покоіпа- чсний народ, у якого є іскра вилелюбїшстіГвже не раб, а~закутий Нрометей. Віра в народ_т в те, шо він, як і герой" «Гайдамаків» Ярема, розправить крила, надала поемі Шевченка героїко-оптймістичного, політично-тенденцій- I ного характеру. Це поема селянського гніву, бойовий

І гімн революції. Поемою «Гайдамаки» поет відгукнувся іна”сучасний йому селянський антикріпосницький рух. 'У ній яскраво виражені також інтернаціональні мотиви. Шевченко мріє про загальне об’єднання слов’ян, з тепло­тою звертається до трудящих молдаван (волохів). В умовах кріпосницької Росії це звучало символічно, як заклик до боротьби проти спільного ворога самодер­жавства.

7. {Головний герой поеми «Гайдамаки»—- народ, що ви­ступає не як «тло», на якому змальовано героїв-одинаків, а як велика дійова рушійна сила. Розмірковуючи у вступі до поеми про вічність буття, про те, що одне відживає свій вік, а на зміну йому приходить нове, поет звертаєть­ся до народу, до гайдамаків, називаючи їх- синами. Гайдамаки у поемі, вперше в світовій літературі, показані справжніми героями, творцями історій Це розкривається особливо в таких розділах, як «Третг півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та ін. Кри­тик з НДР Вільгельм Кунце зазначав з цього приводу: «...Якщо герої західноєвропейської, і зокрема німецької літератури, такі, як Карл Моор з «Розбійників» Шіллера, були ідеалізованими постатями приречених одинаків, що виступають проти феодалізму, то на відміну від них£го- ловним героєм «Гайдамаків» став безсмертний і непере­можний народу/¹. У цьому, на думку Кунце, й полягало істотне новаторство Шевченка.

—^«Гайдамаки» поемою назвав сам авторА Але жанрова новизна і своєрідність її такі великі, що важко про це сказати одним якимось визначенням, хоч ^більшість су­часних дослідники^ не без підстав/вважають, що «Гайда­маки» — ліро-епічна романтична поема}

Щоправда, [в жанровому відношенні поема «Гайда­маки» виходить за рамки романтичної. О. Білецький назвав її «драматичною ораторією», беручи до уваги надзвичайну музикальність. В ліро-епічну поему Шевчен-1 ко з успіхом вводить елементи драми. Такий р зділ, як «Свято в Чигирині», написаний взагалі з додержанням вимог драматичної форми (названо імена дійових осіб, є діалоги, ремарки тощо^

£«Г айдамаки» — поема нового типу, зовсім не­бачена ані тоді, ані навіть пізніше в світовій літературі, лоема-роздум, поема-епопея, революційна не лише за своїм змістом, а й з погляду естетичних, літературних канонів і вимог. «Як в українській, так і в російській лі­тературі, «Гайдамаки» сприймались як перша спроба «народної поеми»— пише один з дослідників творчо­сті Шевченка Ф. Я. Прийма. Порівнювати її можна хіба що з некрасовською поемою-епопеєю «Кому на Русі жити добре», написаною, на думку дослідника, не без впливу «Гайдамаків» Шевченка. Та й справді,(^героїчність мо­тивів фольклору, який є основою поеми «Гайдамаки», масштабність охоплення значних соціально-історичних подій, блискуча художня майстерність, велика кількість дійових осіб і драматичних картин, багатство мови і вірша надають їй характеру епопеї^

«Гайдамаки» у своїй основі — ліро-епічна романтична поема героїчного змісту. Саме героїко-романтичні образи і картини могли відтворити велич і розмах одного з най­визначніших селянських повстань, вплинути емоційно на читача. Ліро-епічний характер твору дозволив поєдна­ти епічну розповідь про події Коліївщини з авторською оцінкою їх, пов’язати героїчне минуле з завданнями то­гочасної-революційної боротьби. «Гайдамаки» Шевченка стали таким чином агітаційною соціальною поемою.

Шевченко виявив себе чудовим

ЩЯШ Иорчо використавши досвід своїх

попередників у російській та польській літературах, він підпорядкував композиційні засоби розкриттю (основної теми твору — теми повсталого нар оду показав багато нових шляхів у сюжетобудуванні ліро-епічного твору^ На жаль, поет не залишив нам ніяких теоретичних висловлювань з цього приводу." Заслуговує на увагу ли­ше одне місце з російської повісті Шевченка «Мандрів­ка з приємністю та й не без моралі», де йдеться про прин­ципи побудови твору. Ліричного героя повісті вражає великодушний вчинок покаліченого на війні матроса, який у нагороду за військову доблесть просить звільнити його сестру від кріпацтва. «Як собі хочете, а подвиг не зовсім звичайний. «А що,— подумав я,— коли б мені пощастило надати цьому простому сюжетові форми ге­роїчної поеми або... Та ні, ніяка інша форма поезії, окрім поеми, не пасує до цього сюжету. Поема — або нічого». І я почав компонувати поему... Канва готова,— зоста­лось добрати тіні, та й до роботи. Я вже почав був і тіні разкладати, не спускаючи з ока цілого ефекту...».

Розвиток дії в поемі «Гайдамаки» йде в напружених епізодах, що їх теоретики романтичної поеми називають «вершинами дії»._Ші відміну від бягятьох рПМЯНТИЧНИХ поем, у Шевченка, як і в пиг.ьменників-декабристів. і в ПушкТнаовелістична любовна лінія відводиться на другий план.

—СвиєрТдне композиційне обрамлення поеми — вступ («Все йде, все минає...») і «Епілог». У вступі Шевченко декларує свій ідейний задум — показати «громаду в сі­ряках», її порив до волі. Вступ водночас є ніби мозаїкою мотивів, які зустрічалися в попередніх творах (синє мо- \ ре, степ, тіні минулого тощо).

«Епілог» є логічним завершенням першої сюжетної лінії — зображення гайдамацького повстання. Гайдама­ки зазнали поразки.

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває...

Ці сумні настрої співзвучні з подібними мотивами у народних піснях про Коліївщину. Наприкінці поеми чи­тач, однак, відчуває, як пробиваються оптимістичні ноти.

[Поема «Гайдамаки» складається з ряду драматизова- нихкартин і епізодів, які несуть в собі основне ідейно-ху­дожнє навантаження твору. Таким є вбивство конфеде­ратами титаря, «освячення» ножів, помста Яреми, «бен­кет» повстанців, страта Гонтою своїх дітей.

Поет дає докладне вмотивування подій Коліївщини як великого народно-визвольного руху/[Всенародна пом­ста є відповіддю на криваві злодіяння и утиски польської шляхти^Це й показано у розділах «Інтродукція», «Галай- да», «Конфедерати», «Титар». Шевченко майстерно зма­льовує картини передгроззя, наростання народного гніву, що ось-ось має вилитись в огненне море повстання. На­пруженість збільшується з кожним розділом. Швидка, майже кінематографічна зміна подій створює ілюзію ^ руху.[Самі події подаються в широкому епічному плані. Епічний виклад часто орнаментується ліричними відсту­пами, пейзажами в романтичному дусі:

Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася Аж у Волинь]

(І, Ю9)

ІДарактери в поемі розкриваються в складних життє­вих конфліктах. Почуття помсти Яреми за наймитські кривди посилюється звісткою про трагічну долю Оксани. Широко застосовує поет паралельні малюнки настроїв Яреми і Оксани:

Ярема:

«Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему».

(«Червоний бенкет»)

Оксана:

«Той Галайда — мій Ярема!..

По всій Україні

Його знають».

(«Лебедин»)

Читача вражає своїм драматизмом самовідданий вчинок Гонти в ім’я присяги. Епізод вбивства Гонтою рідних дітей виступає в поемі як вставна новела, що ідейно і художньо доповнює картину повстання. У най­більш напружені моменти сюжету епічна розповідь «рветься» експресивно-драматизованими монологами і діалогами героїв. Це одна з найхарактерніших особливо- ^ стей романтичної поеми, притаманна творам Шевченка, Ді Пушкіна і Лєрмонтова.

Так звані позасюжетні елементи є органічною части- рЧи уішюліоеми. Без ліричних відступів важко було б зрозу- ^м*^{ти апо}Ф^ео3 кривавої битви гайдамаків. У ліричних від- ^ АЗ ступах Шевченко дає революційну оцінку минулого, ви- <\\г словлює захоплення подвигами гайдамаків і незадово-і ^ лення байдужістю онуків, які «панам жито сіють». Лейтмотив авторських відступів — заклик до нової Ко­ліївщини^ «В багаторазовому відтворенні лейтмотиву,— відзначає М. Пярхоменко,— і полягає головна компози­ційна функція ліричних відступів»^,3. З цих відступів постає перед нами образ-поета-революціонера, патріота і борця. Така активна функція авторських відступів ЛА стала традиційною для ІПевченкових поем «Сон», «Кав- ,У'* шаз>>, «Марія» та інших.

ПІ Важливу композиційну роль відіграють.у поемі пісні ’■ , (\Укобзаря Волоха. Як у деяких романтичних поемах, така вставна пісня є засобом передачі настрою окремих геро- , >,• Гв]і напри кл аді7у~по є мі «Канівський замок» С. Гощинсь- кого, так і пісні Шевченкового кобзаря виражають дух повсталої маси, життєрадісність гайдамаків («Свято в Чигирині», «Бенкет у Лисянці»),[Шевченко, за словами М. Рильського, зумів геніально переплести в своїх «Гай­дамаках» палючі, вогненні картини народного повстання з одчайдушно веселими, подекуди й солонуватими пісня­ми кобзаря Волоха — і закінчити безсмертну свою поему мудрою післямовою, де висловлена висока мрія, що в

майбутньому «житом, пшеницею, як золотом, покрита, не- розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля»

[Цікава в поемі композиційна функція пейзажів. Пей- зажйі малюнки в «Гайдамаках»—це тло, на якому роз­гортаються події, засіб локалізації останніх. Виразно показано в «Гайдамаках» усі чотири пори рок^

композиційно-тематичним розміщенням частин поеми пов’язана і її ритміка/Щоб переконатися в цьому, досить зіставити уривок «Гомоніла Україна» з його мо­нументальним епічним ритмом і пісні кобзаря Волоха, в яких чуються інтонації, характерні для українського танцю. Ритмічно виділяються контрастні картини, автор­ські відступи, пейзажні описи, пісенні «партії», зміна сю­жетної ситуації, новий відтінок думки, жанрове забарв­лення тощо.

[Усна народна творчість поетично відтворила узагаль­нений образ героя Коліївщини — борця за народне ща­стя, патріота, захисника інтересів трудящих мас.

Народним пісням і переказам про гайдамаччину вла­стиві поетизація і героїзація бойових звер­шень повстанців, уславлення народної сили.

Хвалилися козаченьки, до Сатанова йдучи:

«Будем драти, пане брате, з китайки онучі!»

Козаченьки поли драли і плечі латали,

Перед собов десять тисяч ляхів проганяли.

Вийшло військо козацькеє та з міста Свинкова —

А летіли пани ляхи з коней, як солома ⁸⁸,—

співається в одній з гайдамацьких пісень.

З а_н ар одни ми уявленнями^ гайдамаки — це безстраш­ні і невразимі воїни, яких не бере'Ні вогонь, ні меч^ Ха­рактерний з цього погляду переказ про Харка: «А ляхи як стали Харка рубать, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля позубилась гірш як залізо; то вже дорозумовались, щоб рубать його ж шаблею. А в його шабля була лицарська; то та шабля його і побілила» ^,6.

Вважаючи себе продовжувачами справи Б. Хмель­ницького ¹⁷, гайдамаки боролись за соціальну справе­дливість, «обдирали багатих панів та ляхів, от так, як то в пісні співають, що обідрали і вбили Саву; бо ці ляхи, шляхта обдирали бідних людей» ¹⁸. Робилось це не зара­ди власної наживи. Відібране у панів добро повстанці роздавали бідним. У переказі про Івана Гонту розпові­дається, що він був таким, як і У. Кармелюк: «багатого обібрав, а бідному надав» ¹⁹. І не дивно, що народ так вірив своїм ватажкам, був готовий іти з ними на будь- які випробування.

Кажи, вели, куди йти,

І ми хоть в пекло за тобою! ²⁰ —

говорять гайдамаки, звертаючись до Максима Залізняка.

Палаючи невгасимою ненавистю до ворогів, повсталі жорстоко розправлялися із зрадниками батьківщини (пісня про Саву Чалого). Подібні мотиви знаходимо в болгарському епосі. Гайдуки карають зрадника Лало, щоб знав, як «продавати своїх близьких, як видавати гайдуків».

У найтяжчі хвилини життя гайдамаки виявляли світ­лий оптимізм, гумор. З фольклору дізнаємося, як вони вміли веселитися: на сільському майдані зібралися люди. «А Шелест (ватажок коліїв.— М. Г.) і почав гулять з козаками. Музики, пісні, танці!» ²¹.

Незважаючи на трагічний кінець подій 1768 р., в на­родній творчості немає песимістичних нот. «Що ж пано­ве?— говорить гайдамака Максим Шило.—• Що з того, що ви нас виколете? Нас є багацько, то виколють і вас...» ²². Колії мужньо приймали смерть. В останні хви­лини життя вони презирливо дивились на ворогів.

Гайдамаки—улюблені герої українського епосу. На­род не шкодує барв, щоб прославити їх подвиги:

17. Див. про це нотатки М. А. «Из Канева в Чигирин и обратно», Чернигов, 1860, стор. 12-13.

18. «Киевская старина», 1886, № 8, стор. 759.

19. Див.: «Киевская старина», 1901, № 7—8, ч. II, стор. 6. го «Киевская старина», 1882, т. III, стор. 584.

2і «Записки о Южной Руси», т. І, стор. 297.

Максим козак Залізняк з славного Запорожжя Процвітає на Вкраїні, як в городі рожа,

Розпустив військо козацькеє в славнім місті Жаботині,

Гей розлилась козацька слава по всій Україні⁸⁹.

Такі найбільш загальні риси героя Коліївщини, за­свідчені у фольклорі. Ця народна героїка покладена в основу образів поеми Шевченка «Гайдамаки»—Максима Залізняка, Яреми Галайди, Івана Гонти.

Епічний розмах, героїзм мас, їх рішучість у боротьбі з ворогами ріднить поему «Гайдамаки» з героїчними на­родними думами про боротьбу українського народу про­ти султансько-турецького, хансько-кримського і шля­хетсько-польського поневолення.

Основа образу Яреми — у великій мірі фольклорна.

•^Вона виявляється, по-перше, у використанні Шевченком * наймитських і бурлацьких пісень, в яких знайшли своє відображення типові обставини життя героя, і. по-друге.

в народнопоетичній героїзації Яреми-месника.

\1у) На побудові образу Яреми помітний, вплив роман- ^тйчної поеми. Характерними ознаками цього є,.«ефектна поза» і драматизований монолог героя на березі Дніпра, гіперболізація його сйлиТ пристрастей. Але тут же слід відзначити, що пі особливості мають теж народнопоетич­ну основу. В українському епосі до Дніпра — символу йевичерпних сил народу — звертаються герої дум, ле­генд і казок, наприклад. Фесько Ганжа Андибер:

’ Ой ріки, каже, ви, ріки низовії,

Помощниці Дніпровії!

■< Або мені помочі дайте, у Або мене з собою візьміте! ⁹⁰

, У фольклорному дусі подає Шевченко монолог-звер- нення Яреми Галайди «Ой Дніпре мій. Дніпре, широкий та дужий!»

У боях з ненависним ворогом образ Яреми набирає нових, героїко-романтичних рис. _В Яремі зосереджена вікова ненависть народу до панства, яка йЩШюстае у не- шадну помсту.

Поет показав і слабі сторони Коліївщини як селянсь­кого повстання. Шевченків герой вірить у «доброго» геть­мана: «О боже мій милий — блисне булава!» Надію на «доброго» царя мали і російські повстанці XVIII ст.:

Нашли себе царя Донского козака.

Емельяна Пугача,

Сын Поповича ²⁵.

З епілога поеми дізнаємось про долю Яреми після поразки повстання:

Пішов степом, сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Саме так закінчуються легенди про народних героїв, немов символізуючи їх безсмертя.

“ У «Передмові» до поеми Шевченко писав, іпо «Галай- ла вполовину видуманий». Таким чином, поет залишив за собою право на художній домисел. В образі Яреми Галайди яскраво відображені революційні тенденції ав­тора. В ліричних відступах Шевченко закликає «байду­жих онуків» бути такими, як його герой.

Образом Яреми Шевченко завершив свої спроби в. ранній творчості вивести постать сироти без роду, манд­рівника—шукача своєї долі ²⁶. Керівниками гайдамацько­го повстання в поемі Шевченка виступають історичні особи — Максим Залізняк та Іван Гонта.

Шевченків Залізняк — це богатир, в подвигах якого переплелися і героїчний казковий розмах Котигорошка, і сміливість Богдана Хмельницького, і фантастичні риси Семена Палія.

Подібно до інших героїв народного епосу, Залізняк на ляхів дивиться «скоса», з насмішкою. Цікава в цьому відношенні сцена з розділу «Гупалівщина», де гайдамаки збивають конфедератів з дерев:

Ту їх достобісаі,

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп'ята! —