Повернувся голодним, щебечеш.

Ах! неподобство таке й між людьми зустрічається часто:

Скільки-бо справді на світі тих змін із людьми помічаєм!

Діксас — розвеза? А глянь, як по місту він ходить чванливо;

В пишному вбранні — тож він наче півень, що хвастає гребнем.

Що йому ті кріпаки! Адже він як божок поміж ними.

Щоб утвердити своє право на існування і розвиток, українська література пройшла складний шлях. У цьо­му утвердженні, в становленні нової української літера­тури взагалі першорядну роль відіграла поема. «У самій жанровій сутності поеми, в естетиці цього жанру,— пи­ше білоруський дослідник М. Лазарук у монографії «Становлення білоруської поеми» (1968).— заховано са­ме ті аспекти, що були найактуальнішими для процесу становлення нової літератури». Ми відзначимо епохаль­не значення «Енеїди» І. Котляревського, певні досягнен­ня в царині української (у тому числі й дошевченківсь- кої) соціально-побутової та історичної поеми, своєрідні спалахи епічної поезії на західно-українських землях, але об’єктивно на головне місце сходить поетична епіка Шевченка. В розвитку української поеми були злети і спади (школи Котляревського, Шевченка).

Треба взяти до уваги ще й таку обставину; значна частина поем, написаних у 10—15-х роках, побачила світ уже в другій половині XIX — на початку XX ст., а то й за радянського часу. Опубліковані пізніше, вони не мог­ли мати вагомого впливу на літературний процес ^п, але

становлять безперечний інтерес для характеристики ос­новних тенденцій розвитку літератури взагалі і еволюції жанру української поеми зокрема.

В українській поемі від початків її існування знайшли своє місце інтернаціональні мотиви. Це виявилось у на­ціональній інтерпретації світових поемних форм і сюже­тів («Енеїда» І. Котляревського, поеми Т. Шевченка «Кавказ», «Єретик», «Неофіти», «Марія», поема К. Ду- митрашка «Жабомишодраківка»).

У написаній російською мовою «Американській ба­ладі» (1831) Опанаса Шпигоцького чи не вперше у віт­чизняній літературі оспівано національно-визвольний рух індійців проти «жорстоких білих» (колонізаторів).

Такі в основному штрихи, характерні для теорії та історії одного з найбагатших літературних видів — поеми.

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕТИЧНОЇ ЕПІКИ

країнським героїчним епосом слід вважати ду­ми та історичні пісні. Т. Шевченко порівнював думи з поемами Гомера. «Малороссийскими рап­содами» назвав сліпців-бандуристів М. Максимович у передмові до своїх «Малороссийских песен» (1827). М. Цертелєв ще раніше писав про українські думи як «поеми». Леся Українка у листі до М. Аркаса від 26 серп­ня 1908 р. назвала думи «оригінальним витвором нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі».

Проте, як слушно зауважував М. Рильський, україн­ські думи не злиті в один цільний епос, як це бачимо в грецьких «Іліаді», «Одіссеї», карело-фінській «Кале- валі», киргизькому «Манасі» та ін. До речі, Ів. Франко теж порівнював «Калевалу» з українськими думами.

Маючи таку тривку народнопоетичну основу, як ду­ми та історичні пісні, українська давня література, зда­валося, повинна була б дати жанр епічної поеми. На жаль, цього не сталося. Не все, очевидно, й збереглося, дійшло до нас. Однак про окремі зародки поетичної епі­ки можна говорити. Так, наприклад, Микола Греч ще у 1822 р. згадував поему С. Климовського «О правде и ве­ликодушии благодетелей», написану силабічними вірша­ми; вона «зберігалася в Імператорській бібліотеці»⁶³. Сильний епічний струмінь відчувається у так званих вір­шах і панегіриках. д

Низка великих за обсягом поетичних творів давньої літератури має деякі ознаки поемного виду (цикли вір­шів, спроба біографічного епосу, зародки драматичної поеми тощо). В хронологічному порядку це насамперед панегірик «Вірш-Ь на жалостный погреб... Петра Кона- шевича Сагайдачного...» (1622); ряд урочисто-величаль- них панегіриків (своєрідна біографічна поема), присвя­чених Петрові Могилі — «Евхарістеріон, албо вдячность» і «Евфоніа веселобрмячаа» (1632); великий віршований твір «Лямент у прыгодЬ нещасной... мешчан острозких» (1636), історичний віршований діалог (понад 1200 ряд­ків) «Разговор Великороссіи с Малороссіею» (1762) С. Ді- вовича, цикл віршів, уміщених у Літопису Грабянки (1710). Цікаво, що автор іншого літопису—Самійло Ве­личко — використав польську поему «Чигирин» (видана у Чернігові 1678 р.) українського поета-панегіриста О. Бу- чинського-Яскольда, поему С. Твардовського «\Уо]па сіо- mowa»( а для опису облоги Львова татарами через брак матеріалу ввів картини, запозичені з «Визволеного Єру­салиму» Тассо. Твори «Разговор...» Дівовича, «Вірші з трагодіи Христос пасхон Григоріа Богослова» (1630) А. Скульського вже чимось схожі на драматичні поеми.

Відомо чимало епічних віршових творів релігійно-ди­дактичного змісту, проте їхня роль у розвитку українсь­кої літератури незначна (С. Мокрієвич, І. Максимович, Я- Горленко-Іоасаф та ін.). Показово, що один із зраз­ків дидактичного епосу «Богородице дЬво...» (1707)

І. Максимовича нараховує понад 23 тисячі рядків. Урив­ки з «Євангелія» та інших релігійних творів і різних «слів» переклали на духовно-повчальні вірші А. та

О. Словицькі (1714).

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українсь­кій літературі з’являється ряд перекладів творів захід­ноєвропейських авторів. Так, анонімний український пе­рекладач, користуючись польською версією П. Коханов- ського, зробив переклад перших десяти пісень популяр­ної тоді поеми Торквато Тассо «Визволений Єрусалим». Відомий також український віршований переказ однієї

з кращих новел Боккаччо. Дослідники знаходили в ста­рих поетиках переклади й переспіви з античної поезії. Приміром, М. Марковський у 1927 р. в праці про «Енеї- ду» І. Котляревського опублікував «Діалог Енея з Тур- ном» (за чернігівською піїтикою 1745 р.). У 262 епічних рядках відчутні мотиви «Енеїди» Вергілія. Цей твір пе­рекладав попередник Котляревського О. Лобисевич. Він же 1794 р. переробив українською мовою в бурлескно- травестійному стилі Вергілієві еклоги (з «Буколік») — «Вергилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк пе­реодеты» (твір не зберігся). Про популярність Вергілія і зокрема його поеми «Енеїда» свідчать також давні ук­раїнські поетики.

Першою високомистецькою національною поемою, своєрідною енциклопедією життя українського народу кінця XVIII — початку XIX ст. з його побутом, звичаями була бурлескно-травестійна ⁶⁴ «Енеїда» Івана Котляревсь­кого. Це самобутня поема (хоч Котляревський скори­стався сюжетом відомої поеми Вергілія ⁶⁵), яка стала по­чатком нової літератури України, що славилась визнач­ними досягненнями в красному письменстві й у народно­поетичній творчості. Треба було мати громадянську муж­ність, щоб за тих історичних обставин звернутися до жи­вих джерел народної мови.

» Автор «Енеїди» виростав в атмосфері прогресивної російської словесності, на національних епічних тради­ціях. Його твір не є травестією в повному розумінні цьо- ¹ го слова, а героїчно-комічною поемою на українську тему.

І зміст і форма «Енеїди» Котляревського складні. Якщо в часи феодального абсолютизму «Енеїда» Вергі­лія підносилась як гімн монархії, то український автор, пародіюючи і переодягаючи її героїв, уславив у образах Енея і троянців походи запорозьких козаків, а в образах богів висміяв панів-поміщиків та їхніх прислужників. Російський письменник О. Сомов у 1828 р. відзначав, що Котляревський подав в «Енеїді» «замість троянців, кар­фагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх хатнім побутом, звичками й приказками». Високу оцінку дав «Енеїді» письменник-декабрист О. Марлінський (Бесту- жев) у статті «Взгляд на старую и новую словесность в России».

У процесі написання «Енеїди» Котляревський міняв її стиль. Під впливом загальноросійського патріотично­го піднесення після Вітчизняної війни 1812 р. поет трохи відходить від жанру бурлескно-травестійної поеми, наб­лижається до ліро-епосу, вводячи авторські відступи на зразок:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть...

«Енеїда» — жива сторінка в історії українського вір­шування. Вона знаменувала собою остаточний перехід до силабо-тонічної системи. І. Котляревський виступив і тут як поет-новатор. Своїми рухливими ямбами він на­ніс рішучого удару по шкільній силабіці. Українські ра­дянські літературознавці (В. В. Ковалевський — «Рит­мічні засоби українського літературного вірша», 1960, Г. К. Сидоренко — «Віршування в українській літерату­рі», 1962) показали це в своїх дослідженнях.

•І ХОЧ усім тепер, зрозуміло. ЩО «Енфіз» І Кдтляррв- ського була пародією на класицизм,, буржуазно-націо­налістичні літературознавці (приміром, Д. ЧІЇжевський) зараховують Котляревського до «клясшшстів», а його «^Енеїду» «до певного гатунку адягичної іюєтїяйї» Аби далі від реалізму! На думку згаданого «вченого»,

І. Котляревський «великий опис пекла» виводив «з зов­сім інших джерел, аніж героїчно-комічна поема, а са­ме — з бароккової релігійної поезії» ⁶⁶.

200-річний ювілей І. Котляревського стимулював по­глиблене вивчення літературної спадщини автора «Енеї­ди» і «Наталки Полтавки». З’явились нові праці (Є. Ки- рилюка, П. Хропка та ін.), що проливають світло на осо­бливості поетики Котляревського, його творчого методу просвітительського реалізму, обмеженість котрого пере­боров лише Т. Шевченко.

«Стиль автора, гумор і філософська іронія,— писав до 200-річчя від дня народження І. Котляревського «Кур’єр ЮНЕСКО»,— поставили його в один ряд з Раб­ле, Свіфтом, Аріосто і Анатолем Франсом... Котляревсь­кий відкинув кайдани класицизму XVIII сторіччя, ввів у

літературу народну мову. Збагачена його творчістю ук* раїнська література стала фактом культурного життй всієї Росії, а «Енеїда» — свого роду енциклопедією української мови XIX століття».

'«Енеїгта». отже, стала блискучим прологом новоі_ук- раїнської літератури, зачинателем і одним із перших класиків якої був Іван Петрович Котляревський, знач^ ною віхою на. шляху^до реалізму. Творчість наступних, поетів України — це своєрідний вибух тієї літературної й суспільно-громадської енергії, яку покликала до жит­тя жива душа «Енеїди»-Котляревського.

_;;і Методологічною настановою для. радянськощ літера-^ турознавства є, вчення В. І.,Леніна цро Дві раціональні культури в кожній національній культурі. Точиласй^: нев-- пинна боротьба між реакційною і прогресивною течіями в українській дожовтневій літературі. Шевченко і Фран- ко, Панас Мирний і Коцюбинський, Леся Українка ї, Грабовський виступали проти соціального і національно^ го гноблення царизму і проти «свого» панства, проти ве­ликодержавного шовінізму і буржуазного націоналізму,, розуміючи, що справжнє визволення народу немислиме без класової боротьби, без повалення експлуататорсько-' го ладу, без інтернаціональної дружби трудящих.

Історію будь-якої літератури не можна розглядатщ у відриві від інших літератур. Тільки за цієї умови мож-|, на визначити, що свого, оригінального внесла та чи інша література у світову скарбницю. Своєрідність національні но'ї літератури «формується і розкривається в складних і багатогранних зв’язках і взаємовпливах»⁶⁷.

Українська література, як і усна народна творчість*.', розвивалася в тісному взаємозв’язку з соціальним і на­ціонально-визвольним рухами, в єднанні з передовими силами культури російського, білоруського, ПОЛЬСЬКОГО,, чеського, словацького, болгарського, сербського та ін­ших братніх народів. Уже в українських думках та і сто-', ричних піснях виявилися риси, які пізніше стали визна­чальними для української літератури: ліризм, героїчне начало, філософське осмислення соціальних конфліктів епохи, неповторність народного гумору. Велику роль у' становленні української літератури, у формуванні її ори­

гінальних жанрів відіграли народна творчість і давня українська література, особливо творча спадщина І. Ви- шенського, Гр. Сковороди та ін.

У першій половині XIX ст. завершується процес ста­новлення нової української літератури. Він проходив у складних умовах суспільно-громадської та літературно- теоретичної боротьби, в єднанні з діячами письменства російського народу. Історія знає багато фактів цього лі­тературного побратимства. З зацікавленням і повагою ставились до українського художнього слова поети-де- кабристи, О. Пушкін, М. Гоголь та інші письменники. Росіяни з захопленням читали «Енеїду» І. Котляревсько­го, а М. Гоголь, О. Сомов брали уривки з української поеми для епіграфів до своїх творів.

Українсько-російське літературне єднання — то не просто «паралелі», взаємні висловлювання поваги, це глибокий духовний акт братерства, що мав вирішальний вплив на єдність літературного процесу, спільність ідей­но-естетичних завдань обох братніх літератур.

Зв’язок української і російської літератур завжди був багатогранним і творчо плідним. Якщо царистське минуле, як писав В. І. Ленін, «все зробило для взаємо- \відчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією»⁶⁸, то кращі, передо­ві українські й російські письменники, обстоюючи націо- | нальну демократичну культуру своїх народів, разом з \ тим виховували почуття єдності, дружби і взаємоповаги всіх гноблених народів.

Літературознавці досить детально дослідили зв'язки

з літературою Росії автора «Енеїди». Шукання українсь­ких поетів першої половини XIX ст. у галузі поеми теж пов’язані з творчим засвоєнням традицій російської пое­тичної епіки. Характерно, що більшість з них звертались при створенні поем до російської мови (Л. Боровиковсь- кий, Є. Гребінка, Т. Шевченко та ін.). «Беручи участь в російському літературному процесі, сприяючи прогре­сивним його тенденціям, — писав Д. В. Чалий, — вони глибоко входили в саму суть російського літературного життя, органічно засвоювали його художні досягнення»⁷.

Оволодіння набутками російської культури великий Шевченко розглядав як важливий чинник і запоруку

ідейно-художнього розвитку українського народу. Сві­точів російської літератури — Пушкіна, Гоголя, Лєр­монтова, Салтикова-Щедріна — він називав «нашими поетами». В передових діячах російської культури Шев­ченко вбачав своїх однодумців і соратників у боротьбі проти спільного ворога—кріпосництва й самодержавства.

У свою чергу, починаючи з 20-х років XIX ст., в ро­сійську літературу активно входить українська тема. Це пов’язано насамперед з іменами К. Рилєєва і О. Пушкі­на, В. Наріжного і О. Сомова ⁶⁹.

Після Вітчизняної війни 1812 р., яка показала всьому світові могутні сили і обдарованість російського народу, стала особливо помітною суперечність між багатими можливостями народів Росії і тим безправним станови­щем, в яке вони були поставлені самодержавно-кріпос- ницькою владою. Ідеї патріотизму, що з особливою силою прозвучали в період війни, мали величезне значення для громадського життя Росії. Під впливом ідей, а також гасел Французької буржуазної революції виховувались кращі політичні й культурні діячі. «Розповіді про пожар Москви, про Бородінський бій, про Березину, про взяття Парижа були моєю колисковою піснею...», — писав О. Герцен в епопеї «Былое и думы».

Патріотичне піднесення, викликане Вітчизняною вій­ною 1812 р., мало великий вплив на формування світог­ляду Т. Шевченка. Відомо, що перші свої малюнки він присвятив героям 1812 р. — Кутузову і Платову, і пізні­ше в російській повісті «Близнецы» писав, як на клич

Москви піднялись народи країни «и стар и млад зали­вать вражескою кровью великий пожар московский», як дійшов цей клич до України, як «зашевелилась она, моя родная мати; зашевелилось охочеконное і охочепешее ополчение малороссийское», як були розгромлені фран­цузькі загарбники. Відгомін подій Вітчизняної війни чу­ється в «Енеїді» І. Котляревського, в «Малоросійській баладі» О. Шпигоцького та інших творах⁷⁰.

Якщо навіть розповіді про війну 1812 р. мали таке виховне значення, то не важко зрозуміти, яким великим був вплив її на учасників і свідків героїчних битв. А такими були декабристи.

В. І. Ленін вказував, що декабристи принесли себе в жертву недаремно, що їхні ідеї вплинули на пробуд­ження наступного покоління борців — революційних де­мократів⁷¹. Повстання декабристів знайшло відгук у се­лянській масі, яка стихійно піднімалась проти кріпосни­цтва, за землю і свободу. Відомі виступи селян на Украї­ні у Васильківському і Уманському повітах. Серед селян на Уманщині ходила легенда, що з’явився син Гонти, який вимагає, щоб поміщики віддали селянам землю, а самі, як можна скоріше, тікали до Варшави, тому що всі, хто залишиться в маєтках, будуть убиті. Іскра громадян­ської свідомості не гасла серед російського народу. Так, у 1830 р. на одному з заїжджих дворів по шляху Моск­ва— Троїцька лавра було зроблено такий напис: «Скоро настанет время, когда дворяне, сии гнусные сластолюб­цы, жаждущие и сосущие кровь своих несчастных под­данных, будут истреблены самым жестоким образом и погибнут смертью тиранов.

...Один из сообщников повешенных и ссыльных в Си­бирь. Второй Рылеев».

Іншим почерком написано: «Ах! Если бы это совер­шилось. Дай господи! Я первый возьму нож»⁷².

ІТа жаль, тоді народний антикріпосницький рух не злився з рухом дворянських революціонерів. Декаб­ристи не спирались на народ, і тому царизм так легко розправився з ними. Але вони перші підняли прапор збройної боротьби проти монархії, подаючи приклад сво­їм подвигом наступним поколінням.

Традиції декабристів сприйняв і розвинув Тарас Шев­ченко. Петербург лише за кілька років до приїзду туди Шевченка був центром декабристського повстання. В прогресивних колах російської інтелігенції ще жили спо­гади про декабристів. Кривавий кат, цар Микола І, який жорстоко розправився з декабристами, викликав глибоке обурення передової російської громадськості. У Петер­бурзі поширювались революційні ідеї, з порядку дня не сходив заклик до повалення самодержавства і звільнен­ня селян від кріпацтва.

Як відзначав Ів. Франко, Т. Шевченко, якому була такою близькою доля народу, не міг не захопитись цим великим визвольним рухом. Прикладом для Шевченка служили декабристи^—«споборники святої волі», «перші благовістителі свободи». До високого подвигу декабрис­тів поет звертався не раз протягом всієї своєї творчості.

Шевченко не просто захоплювався подвигом декаб­ристів. їх образами він нагадував народові про необхід­ність боротьби за краще майбутнє.

Серед петербурзької інтелігенції у списках поширюва­лись твори К. Рилєєва, Ол. Одоєвського — автора відпо­віді на послання О. Пушкіна «В Сибирь» («Струн вещих пламенные звуки...»), його вірш «Славянские девы» де­кабрист Ф. Вадковський поклав на музику. Пісня закли­кала слов’янські народи до єднання.

Ідею єдності слов’янських народів Шевченко, як ві­домо, висловив у багатьох творах, зокрема і в передмові до поеми «Гайдамаки»: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля»⁷³.

При відмінності образів: в Одоєвського говориться про потоки, що зіллються в одну велетенську ріку, в Шевченка — не розмежована земля, житом і пшеницею, як золотом, покрита, — ідея «Славянских дев» і передмо­ви до «Гайдамак» одна — заклик до єднання слов’янсь­ких народів.

У Ідея спільної визвольної боротьби слов’янських наро­дів була відроджена Кирило-Мефодіївським товарист-

БОМ, ліве революційне крило якого очолював Т. Шевчен­ко. Він вважав, що об’єднання слов’янських народів можливе лише внаслідок всенародного збройного пов­стання. Поет боровся проти ліберального, буржуазно-на­ціоналістичного крила товариства.

Шевченко знав багатьох декабристів. Ще під час першої подорожі по Україні він познайомився з О. В. Капністом. Під враженням розповідей Капніста і членів сім’ї Рєпніних про декабристів Шевченко пише по­ему «Тризна». Поема цікава тим, що дає матеріал для зіставлення з творами К. Рилєєва і О. Одоєвського. Так, у вірші Одоєвського «Тризна» (1828) в алегоричній формі говориться про страчених і загиблих декабристів.

Бій затих. Багато борців загинуло, інші стали «из­гнанниками». Друзі загиблих, «изгнанники отчизны», готують «тризну». Здійснивши цей обряд, вони слухають народного поета, що складає пісні про героїв. Поет під натхненну арфу співає:

Утешьтесь! За павших ваш меч отомсти г...

Саме таку алегоричну форму, як і Одоєвський, взяв Шевченко для написання поеми «Тризна», на якій позна­чився вплив поезій Пушкіна і романтичних творів Рилєє­ва. Так, як і в Одоєвського, у поемі Шевченка збирають­ся друзі на «тризну», щоб вшанувати пам’ять свого това­риша, який пройшов тернистий шлях боротьби.

Герой поеми «Тризна» — носій «светлых, чистых дум». Він закликає своїх товаришів бути сміливими, «стать за народ и зло казнить».

В «Тризне» прозвучали гасла, що відповідали підне­сенню нової революційної боротьби: «Воспойте свободу на рабской земле!», «Сложите вы псалом суровый Про сонм народных палачей».

Отже, громадянський подвиг і революційний пафос творів декабристів були чи не найбільшим поштовхом до написання поем. Вони освятили ранні епічні задуми українського Кобзаря. «Декабристське оточення» в Ниж­ньому Новгороді вплинуло на написання таких перлин Шевченкового поетичного епосу, як «Неофіти» і «Марія».

К. Рилєєв змалював образ полум’яного патріота Б. Хмельницького, який кликав за собою тих,

Хто в грудях спрагу мсти несе,

Хто краще вмре, ніж в рабстві буде...

У думах про українських історичних героїв (Хмель­ницького, Наливайка) російський поет-декабрист прагне показати їхній внутрішній, духовний світ. Наливайку належить славнозвісний монолог, в якому відбились мо­тиви жертовності героя, який знає, «что погибель ждет того, кто первый восстанет на утеснителей народа». Ці слова облетіли Росію, навколишні краї. У 1839 р. перек­лад думи-поеми Рилєєва «Наливайко» було надруковано в Італії¹³.

Поема декабристів йшла в руслі революційного ро­мантизму. Пов’язана з їхньою політичною програмою, вона повинна була мати «тираноборчий» підтекст (як, зокрема, поема К. Рилєєва «Войнаровський») .Героїчний характер, революційно-політичне спрямування, націо­нальна самобутність — такі основні риси жанру поеми в розумінні декабристів. Змальовуючи історичне минуле *■ російського і українського народів, вони шукали в ньому насамперед паралелей для сучасності. Декабристський \ революційний романтизм наголошував на соціально-виз- I вольних ідемл і ериШ>патріотичної народної поезії.

В одному із листів до К. Рилєєва у вересні 1825 р. М. Маркевич писав: «Итак, могу ли я хладнокровно чи­тать «Войнаровского» и «Наливайку»? Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодар­ность... Вы много сделали, очень много! Вы возвышаете целый народ... слава тому, кто прославляет величие ду­ши человеческой... «Исповедь Наливайки» врезана в сер­дцах наших...» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1. Декабристы-литераторы. Изд-во АН СССР, 1954, стор. 154). Знайдені «Записки» М. Маркевича свідчать про його симпатії до декабристів. З теплотою говорить він про часи, коли «мысль о свободе и конституции была в разгаре» (тобто перед повстанням декабристів. — М. Г.), називає «Священний союз» монархів Європи, спрямований на придушення революційного руху, «не­слыханной подлостью» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1, стор. 503—504). М. Маркевич не побоявся вже після смерті К. Рилєєва згадати його ім’я в збірці поезій «Украинские мелодии» (М., 1831, стор. 120). Між іншим, до тем української історії Маркевич звернувся теж під