В день воскресний твойого повстання.

Гіперболічно змальовує автор титанічну силу виз­воленого народу. Це вже не «паралітик той на роздо- рожжу», а могутній велетень, господар своєї долі, здатний творити чудеса. І. Франко мріяв бачити свій народ вільним, щасливим, а Західну Україну в складі єдиної України, в дружнім колі народів Росії. За це бо­ровся великий Каменяр.

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий.

По своїй хаті і по своїм полі.

Отже, незважаючи на трагічність подій, зображених у поемі, заспів до «Мойсея» пролунав мажорно, якоюсь мірою увиразнивши основне звучання твору.

Вихід «Мойсея» у світ привітали М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Стефаник, О. Кобилянська.

Прогресивні традиції поетів XIX ст. успішно розвиває радянська література. «Живі традиції» — так називаєть­ся монографія Є. Кирилюка про І. Котляревського, що вийшла 1969 р. Спеціальні праці про традиції Т. Шев­ченка в українській дожовтневій та радянській літера­турі свого часу опублікували Є. Шабліовський та І. Піль- гук.

Залишається в силі рекомендація Максима Горького використати бурлескну сатиру «Енеїди» для висміювання ворогів Радянської влади: «Чому б вам (українським поетам. — М. Г.) не написати такий веселий бурлеск, як, скажімо, «Енеїда», про наших ворогів? Зібрались бур­жуазні дипломати десь на острівку і думають, що вони

рятують весь світ. Комічні люди... А хіба петлюрівська еміграція не дає скільки завгодно матеріалу для такого бурлеску?..»¹⁵³.

У своїй книжці І. Пільгук розповідає про виступ М. Рильського в Уфі 1942 р. під час читання П. Тичиною славнозвісної поеми «Похорон друга». М. Рильський, який сам у поемі «Марина» зазнав прямого впливу Шевченка, зокрема, говорив: «Традиції Шевченка і Франка відчутні в композиції, задушевному ліризмі та філософському осмисленні героїчної теми нашої сучас­ності»¹⁵⁴.

У поемі «Похорон друга» відбито високий героїзм радянських людей, їхню незламну духовну силу, проявле­ну в боях проти фашизму. Це' велика оптимістична сим­фонія боротьби, гімн могутності людського духу. Поема була така актуальна і так відповідала характерові доби, що академік О. Білецький справедливо назвав її «знай­деною музикою епохи».

Сам будучи свідком події, яка описана в поемі, П. Ти­чина створив думу про безсмертя воїна-захисника, гімн вічності матерії. Поет не подає картин героїчних вчин­ків Степана, він змальовує один епізод — похорон сол­дата — і через смерть його стверджує його ж безсмертя. Він розповідає про похорон загиблого воїна і хоче, щоб смерть захисника Вітчизни, його останній шлях постали перед читачем в усій повноті й красі. Тичина хоче, щоб читач побачив героя таким, яким бачив його він сам.

У трагічних і водночас героїчних піднесених рядках поеми звучить не плач, не розгубленість, а безпощадний гнів богатирів. Епос поеми «Похорон друга» — це погляд на світ очима народу. В поемі здійснилося злиття історії та героя, історії та оповідача. Але твір є наскрізь лірич­ним. Високі ідеї, філософські узагальнення випливають з глибини роздумів і переживань поета; вони пройшли крізь його серце. Поема «Похорон друга» — зразок тво­ру, в якому органічно переплелися і епос, і лірика. Вся поема пройнята тією гарячою схвильованістю, яка про­никає в душу читача, примушуючи його жити одними почуттями з автором.

Павло Тичина — вибагливий і тонкий майстер компо­зиції. Автор зосередив свою увагу на розкритті внутріш­нього, психологічного світу героїв, на зображенні їх на­строїв і переживань. Поет вдало передає думки за допо­могою асоціативних образів. Асоціативна образність поеми цілком зрозуміла читачеві А виражає важливі ідеї. Поет робить спробу дати художній синтез подій Вітчизняної війни.

Поема «Похорон друга» — це своєрідний внутрішній монолог людини, яка прагне по-філософськи осмислити події, що відбуваються навколо неї і співучасником яких вона була. Життя постає перед поетом як діяння, як не­стримний рух.

Цікава в творі композиційна функція пейзажів. Дум­ки і почуття героїв одержують яскравіший емоційний відтінок, а ситуації набирають виразніших ліричних і дра­матичних рис тоді, коли характер пейзажів збігається я настроями героїв. Тичина оживляє, олюднює природу, змушує її жити людськими радощами і печалями. Тому картина природи в поемі «Похорон друга» — це завжди і картина людського життя, переживання, настрою. У пейзажі П. Тичина відтворює найскладніші переживан­ня з переходами від тривожного смутку до безкрайньо­го горя. Пост легкими штрихами, доповнюючи чи зміню­ючи картину природи, викликає нові й нові почуття. Для поеми «Похорон друга» властиве кольористичне, живо­писне і музичне бачення світу. В поемі пейзаж — важли­вий засіб окреслення настроїв і почуттів людини, він органічно пов'язаний і ідейним змістом твору.

У композицію поеми органічно входять публіцистич* ні й сатиричні елементи. Але публіцистичність не робить її риторичною, декларативною. Сатиричні ж елементи використовує автор з єдиною мстою: відтінити презир­ство й зневагу нашого народу до ворога.

Назавжди запам'ятовуються образи-персонажі Тичи- никого твору. Ярослав — це фольклорно-епічний образ богатиря. Він по коліна стоїть у зміїній крові, його ото­чує ворог, але він непереможний. Він — цс народ.

Однією з особливостей у створенні образів Ярослава і Степана є те, що поет не подає нам зовнішнього зобра­ження своїх героїв, не дає, так би мовити, пластично виліпленого образу Степана, цей образ перед читачем вимальовується через переживання ліричного героя, че­рез його емоції і роздуми, в риданнях матері і дружини, в промові воїна на кладовищі. І в уяві ліричного героя ці два воїни зливаються в один образ. Ми не знаємо, де загинув і як загинув Степан; лише через спогади лірич­ного героя дізнаємося, що Ярослав «...з військом одвою- вав село та й сам погинув».

У промові воїна на кладовищі сказано про визвольну місію Радянської Армії, про наростання визвольного ру­ху в країнах Європи.

Оцим мечем! — промовець знов,— повинна одсіктися тевтона голова! На бій стає вся наша техніка, живії снлн.

Нам партизан он руку подає із Югославії! Вже задзвонили повстанці на розбір свячених тих ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття кипить!.. Народу гнів ніяк не стих і в Чехії! Там розлетівся в шмаття вже не один тиран).

Не випадково в автора поеми перемога і весна асо­ціюються в одному образі. Бо весна — це пора року, ко­ли все оживає після важкої і довгої зими, коли все в природі набирається нових сил. І над усім встає могутня постать народу.

Стражданням, горем

болів народ. Але народ не вмер.

У поемі «Похорон друга» Павло Тичина дає узагаль­нений образ горя воїнової матері, виражаючи його в лі­ричному роздумі. Поет вклав в уста матері і дружини слова, близькі до народних голосінь:

Упала з криком жінка: