logo
УКРАЇНСЬКАДРАМАТИЧНА ПОЕМА

Приголубь-и обогрей!

Аналогічні фантастичні прийоми відомі і в народній творчості. Шевченко, приміром, знав казку про «ковер- самолет» (запис у «Щоденнику» від 28 червня 1857 р.).

У Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою сягає в | «часі і просторі»3> Після вступу, що має філософський ха- рактер, йде три картини: авторові сниться, що він летить над Україною, звідки переноситься в Сибір, а потім — у117 Петербург» Відповідно зображено образи поневоленої і , батьківщини,'засланих революціонерів і царського дво- ра. Завдяки такій композиції Шевченко показав широку соціальну панораму всієї Росії, в тому числі України. \ Своєрідністю архітектоніки поеми є також те, що поет- І оповідач виступає одночасно і дійовою особою поеми; 1 він висловлює свої ліричні роздуми і судження, діє в сю- і жетних частинах твору.

І Поема «Сон» написана під безпосереднім вплищщ—' дійсності, яку Шевченко добре знав^'Народні і повстання, визвольні прагнення у середовищі ро­сійської інтелігенції1 стимулювали політичний ріст пое- та-революціонера, який, глибоко розуміючи суспільно- політичну роль сатири, міцно стає на шлях критичного реалізму і безкомпромісної боротьби проти царсько-крі­посницького ладу. Сатира, що лише в зародковому ста­ні проявилась у «Гайдамаках», стала основним знаряд­дям у поемі «Сон». Розвінчуючи разючі контрасти і су-

перечності зображуваної дійсності, Шевченко спрямо­вує свій нищівний вогонь на такі соціальні явища, в яких найповніше виявляються жорстокість і потворність всієї прогнилої самодержавно - кріпосницької системи. Поет закликає до революційного знищення цієї системи («Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє...»), ставлячи на порядок денний питання, що хвилювало всіх передо­вих людей Росії: «Чи довго ще на сім світі Катам пану­вати?». Думка про необхідність боротьби з основним злом — кріпосницько-самодержавною системою прой­має весь Шевченків твір. Після поеми «Гайдамаки» і перших соціально-побутових поем у «Сні» поет на ви­щий рівень підніс ідеї всеросійської революційної де­мократії 40-х років. Поема Шевченка — своєрідний під- > сумок його роздумів про час і долю свого покоління. І\ г Ч «Сон» — поема соціальних контрастів. Змалювавшії^ .()Рчарівні картини українського пейзажу («Летим. Див­люся, аж світає...»)| автор показує страшну картину по­неволеної, закріпаченої України, шкіцові образи вдови, покриткш Як некрасовські герої з поеми «Кому на Русі жити добре», поет «летить» далі, «на край світу», в по- шуках «раю».6Над Сибіром він чур, як «загули кайда­ни», бачить між «запеклими» злочинцями «царя волі» — революціонераГобраз якого має найбільше спільних рис

з декабристами, але є разом з тим узагальненим обра­зом політичного борця за волю — від Радіщева до пет- рашевцівіГРядки поеми Шевченка «Сон», звернені до ре- волюціонера-каторжанина «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!», перегукуються з словами послання

О. Пушкіна «В Сибір»: «Не згине ваш скорботний труд і серця прагнення високе».5Контрастні й картини петер­бурзької дійсності: з одного боку — розкоші та бундюч­ність двора, з другого — низи, «вбогі», що «на труд по­спішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштро­вані солдатик

  1. У центрі третьої частини поеми — образ царя Мико­ли І, в якому автор узагальнив найтиповіші риси тира- на-самодержця. В процесі творення образів царя і цари­ці поет застосував засоби сатиричного викриття: іро­нію, гротеск, елементи карикатуру, протиставляючи свою характеристику царефільб^ким одам «тупорилих віршомазів». Щоправда, при всій гротескності образів ^цартгТцариці («високий, сердитий», «вилупив баньки з ло-

ба», «одутий, аж посинів»; «Мов опеньок засушений, тон­ка, довгонога»)} Шевченко подає у них і дійсні портрет- , ні риси, відомі з нелегальної літератури, мемуарів і са- ( тиричної графіки тих часів.Я Поет розвінчує царський двір засобами прямих інвектив на адресу царя і панст­ва. Образно-символічною є сцена «генерального мордо- битія» (вислів І. Франка). Шевченко, як ніхто з поетів світу, висловлювався на адресу існуючого ладу політич­но сміливо й сатирично вбивчо, підриваючи «моральний» авторитет царя та його посіпак.#

У поемі «Сон», як відзначив свого часу М. Бєльчи- ков, Шевченко «стає поетом критичного реалізму, обли- чителем царсько-кріпосницького ладу»3.

9 Поема насичена народною мудрістю (її оповідач — людина з народу, іноді ніби простодушний селянин), у багатьох місцях відчутні фольклорні мотиви, засоби ук­раїнської народної сатири^Поет використовує народно­поетичну персоніфікацію в зображенні краси українсь­кої природи, елементи рекрутських пісень, у відступі про Полуботка — початок історичної пісні «У Глухові у го­роді». Цар, цариця і панство змальовані в дусі оцінок соціального фольклору. Народне презирство до панства помітне у висміюванні золота, розкошів. У зниженому плані поет порівнює придворних, царя і царицю з істота­ми тваринного світу («мов кабани годовані — пикаті, пузаті»; «тупорилі віршомази»; «мов сичі, надуті»; «як індики»; «неначе з берлоги медвідь виліз»; «мов та чап­ля» тощо)3У відтворенні солдатського життя Шевченко теж у значній мірі йшов від традицій народної творчості. Вплив фольклору виявився і у стилістиці поеми, в ха­рактерному вживанні часток «от», «аж», сполучника «та», невідповідних ситуації дієслів «цвенькає» (цар), «скаче» (цариця), «сопе» (старшина)£)

*с Шевченків твір — ліро-епічна поема.иТут іноді важ­ко відокремити авторську оповідь від т. з. ліричних від­ступів, які в поемі «Сон» служать не лише засобом пере­ходу від однієї картини до іншої, а й тривкою основою всієї ідейно-художньої концепції твору.п Поема багата різноманітними інтонаціями: окремі картини мають тра­гічне забарвлення, елегійний тон часто змінюється енер­гійними інвективамиіхЧисленні тематичні та лірнко-емо-

ційні переходи знаходять своє відображення в поетичній мові твору, його тропіці, у віршуванні, зокрема у багат­стві ритмомелодики. У поемі «Сон» є елементи роман­тичної фантастики, але поет завжди залишається на грунті реалізму. <х

«Сон» Шевченка — якісно нове явище у сатиричній літературі і України, і всієї Росії. Це перша політична поема, в якій царське самодержавство викрите з погля­ду народу, з позицій революційної демократії. У «Сні» якнайорганічніше виявився зв’язок революційного сві­тогляду поета з його творчим методом. Поема Шевченка була відгуком на найпекучіші проблеми громадсько-по­літичного життя України і Росії 40-х років XIX ст. Своєї актуальності вона не втрачала ніколи. Поема «Сон» ста­ла своєрідною енциклопедією сатиричних тем і мотивів, ідей та образів, програмою розвитку української та ро­сійської соціально-політичної сатири на весь дожовтне­вий період. «Вслід за «Гайдамаками»,— писав П. При­ходько,— поема «Сон» була одним з тих творів Шевчен­ка, які відіграли найбільшу роль у розвитку українсь­кої літературної мови. «Сон», зокрема, відкрив небаче­ні ще можливості найрізноманітнішого інтонаційного ос­мислення лексики і стилістики української народної мо­ви, показав придатність останньої для реалізації най­складніших ідейно-художніх завдань»118.

На противагу буржуазно-націоналістичній критиці (О. Огоновський, І. Копач, Ф. Свистун та ін.), що нама­галась всіляко применшити революційне значення пое­ми «Сон», фальсифікувати її зміст, І. Франко розглядав твір Шевченка як явище світової політичної поезії. Ра­дянські шевченкознавці (М. Бельчиков, Є. Кирилюк,

І. Пільгук, П. Волинський, Д. Чалий, П. Приходько, Ю. Івакін та ін.) всебічно дослідили й проаналізували поему «Сон», яка на другому Всесоюзному з’їзді радян­ських письменників була названа одним із найкращих взірців світової сатири.

.Політичні поеми Шевченка119, незважаючи на цензурні заборшгЯГщё~^ XIX ст. здобули собі повсюдну славу. Але

тільки у наш час радянські вчені по-справжньому дослід­жують зв’язки Шевченкових поем з творами європей­ських літератур; їм відводиться належне місце в світо­вому літературному процесі. Розгляд поеми «Сон» вклю­чено в монографію І. Неупокоєвої «Революційно-роман- < тична поема першої половини XIX століття. Спроба ти­пології жанру» в розділі «Сатирична поема-фреска». Во­на аналізується поряд і у зв’язку з ліро-епічними твора­ми О. Барб’є, Г. Гейне, III. Петефі. Відштовхнувшись від відомої гіпотези І. Франка про типологічну подібність «Німеччини. Зимової казки» Гейне і «Сну» Шевченка (написані в один і той же рік), І. Неупокоєва висловила ряд цікавих спостережень про жанрові особливості цих поем. Або: «На відміну від «Німеччини. Зимової казки» у поемі Шевченка нема спрямованого в майбутнє фіна­лу. Структура «Сну» схожа в цьому відношенні з струк­турою «Судді» Петефі. Фінали цих поем відкрито сати­ричні».

Розуміється, дослідниця не вичерпує всіх моментів типологічних зв’язків Шевченкового «Сну». Висловлена Франком ідея про типологічну схожість творів Шевчен­ка і Гейне ще далеко не матеріалізована, як і взагалі типологія різних жанрів української літератури.

Поема «Німеччина» Г. Гейне написана в ключі гнів­ного політичного памфлета. Вона сповнена любові до рідної землі та ненависті до прусської монархії, її загарб­ницьких намірів, тевтоманії, «духу» Барбаросси, кле­рикальної реакції. Гейне пов’язував критику реакцій­ної Німеччини з революційними закликами до її пова­лення. щ

Спільність ідейно-художніх завдань обох поетів у по­рівняно однакових умовах державних монархій породи­ла схожі образи і строфи. Чимось нагадують парад- муштру, зображений у «Сні», слова:

Ще й досі гуде скам'янілий крок Ходульно, пихато, зухвало,

Неначе вони проковтнули дубця,

Яким їх колись лупцювали.

(Переклад Л. Первомайського)

А ось картина двору в поемі Гейне (і пригадуються Шевченкові «блюдолизи»):

Смерділо мопсом, таксою, псом.

Що плазом на пузі, мов гади.

Поперед троном та олтарем Лизали блювотину влади.

(Переклад Л. Первомайського)

У передмові до поеми «Німеччина» Генріх Гейне пи­сав: «...Я передбачаю галас фарисеїв націоналізму, які поділяють антипатії уряду, користуються любов’ю та по­вагою цензури і задають тон у газетах, коли йдеться про напад на інших ворогів, що одночасно є ворогами їхніх височайших повелителів». Ці слова міг би вважати свої­ми! Т. Г. Шевченко. •'

Форму «сну» вжив також англійський поет Шеллі в поемі «Королева Маб». Цей прийом допоміг йому дати огляд усіх соціальних лих у минулому і в поетові часи, намалювати картину майбутнього. Вільнодумний вірш під назвою «Сон» є і у Бернса. В ньому осміяно )догід- ливих придворних, продажність чиновників-лакуз, що­правда, дещо м’якше, ніж в українського поета.

Вже цілу «історію» має порівняння поеми Шевченка «Сон» з третьою частиною «Дзядів» Міцкевича. «Проте мова йде,як слушно підкреслював І. К. Білодід,не про «виучку», не про прямі запозичення, а про загальний підхід до методу, до матеріалу, про спільну, до певної міри життєву долю і боротьбу за свободу пригноблених

Незважаючи на складність культурного процесу, в ЗО—50-х роках розвивалась і поступово відігравала чіль­ну роль у суспільстві література на західноукраїнських землях. Якщо луна європейської революції 1848 р. дій­шла аж до Кос-Аралу, де мучився Тарас Шевченко, а

о

Г)

потім написав свою політичну поему-цикл «Царі», то на вулицях Львова відбулися барикадні бої. На жаль, не було тоді на Західній Україні поета, який би гідно оспі­вав ці події.

Іван Франко у «Нарисі історії українсько-руської лі­тератури до 1890 р.» писав, що «характерною появою лі­тературного руху 1848 р. треба вважати цілий ряд русь­ких віршів, писаних поляками, майже виключно полі­тичного змісту». Серед них «досить простора поема» «Гайдамаччина Тарнівська» (1846), твори К. Ценглеви- ча, М. Попеля, «сполонізованого русина», автора агіта­ційної поеми «Русин на празнику», де, між іншим, були такі строфи:

З давен давних во недолі І в нещастю русин все.

За давніх давен во неволі Перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивають І волочуть у свих ніг,

Пани в ярма нас впрягають

І погнівав вже сі біг...

Відки ж панок має мати Тото право за собов:

На панщину виганяти,

Нашу пити, нашу кров?

Згадана вже поема «Гайдамаччина Тарнівська» до­сить складна за змістом, з релігійними нашаруваннями і мішаниною елементів соціальних та національних, цін­на своїми «хлопськими» признаннями:

Підем хлопці погуляти,

В крові панській ся купати,

Бо не буде добра в світі,

Поки пани будут жити...

Підсумовуючи частину творчого шляху великого пое- та-кріпака, М. Пархоменко підкреслював: «Ідея бороть­би за свободу визначила пафос і пізніших поем Шевчен­ка, в яких його історичне мислення піднялось на висоту найпередовіших революційно-демократичних ідей того часу. В цих поемах («Єретик», «Неофіти» та ін.) то пря­мо, то в алегоричній формі перегук з сучасністю ще смі­ливіший і виразніший»120.

Сучасний угорський літературознавець Ендре Андял у статті «Тарас Шевченко» (1961) справедливо відмічав, що у Шевченковому ліро-епосі найхарактернішими є три твори: «Гайдамаки», «Сон» і «Неофіти», в яких переплі­тається минуле і сучасне і яким так властиві філософсь­кі роздуми. Сам вибір найвидатніших поем, зроблений Андялом, вартий уваги, якби тільки до цієї «трійці» до- датй такий шедевр, як поема «Марія».

Ч/Поемою «Неофіти» (1857) започатковано новий пе­ріод творчості Т. Шевченка після заслання. У єднанні з російською революційною домократією поет гідно про­довжував і розвивав революційні традиції першого по­коління борців за свободу — декабристів і в один голос з Чернишевським — «к топору зовите Русь» закликав «добре вигострити сокиру»—організувати всенародне по­встання, яке б змело кріпосницький лад і самодержавст­во. Поему «Неофіти» створено Шевченком у роки його політичної і творчої зрілості, мистецької майстерності. «Неофіти» декларують Шевченкову програму революції, несуть могутній заряд революційного подвигу «первых благовестителей свободы» і є нищівною сатирою на ми­колаївську Росію.

Ще у 1865 р. польський літератор Гвідо Батталья в праці «Тарас Шевченко, його життя і твори» наголошу­вав: «В цій поемі Шевченко проводить ту ж ідею, що і в попередніх своїх поемах «Кавказ» і «Сон». Ця сама ве­лична ідея є, так би мовити, душею «Неофітів»; і хоч втілена вона в іншу форму, однак так яскраво пробива­ється крізь неї, що здоровий простий розум спроможний зрозуміти її значення і сутність. Хто б не впізнав в кро­вопивці Нероні, що оголосив себе богом, північного ца­ря? А в тих християнських мучениках, в Алкіді,— побор­ників нової ідеї...»121.

До того ж у декабристській літературі Рим завжди ототожнювався з Росією, а образ Нерона — з Мико­лою L

і які зустрічались з прийомами протицензурного маскуван­ня у декабристській літературі.

У Нижньому Новгороді, повертаючись з заслання, Шевченко зустрічався з І. Анненковим. У сім’ї М. Якобі він узнав, «что происшествие, так трогательно рассказан­ное Герценом в своих воспоминаниях про Ивашева, слу- чилося с супругою И. А. Анненкова, бывшей некогда гу­вернанткой, мадмуазель Поль.

Она жива еще и теперь. Меня обещали старушки познакомить с этою достойнейшею женщиною. Не знаю, скоро ли я удостоюсь счастья взглянуть на эту беспри­мерную, святую героиню» («Щоденник», 1857, 16 жовт­ня) .

Історію Івашова і його дружини розповів Герцен в епопеї «Былое и думы», назвавши її «героїчною істо­рією». Шевченко був знайомий з цією розповіддю. Дру­жина Івашова, незважаючи ні на які перешкоди з боку царя, пішла за своїм чоловіком у СиТ5ір, назавжди з’єд­навши з ним свою долю. Подвиг Івашової був не єди­ним. Це саме повторила Поліна Анненкова, яку назвав Шевченко «беспримерной, святой героиней», княгиня Волконська, долю якої добре знав поет ще з Яготина, княгиня Трубецька та ін.

Знайомство поета з «Полярной звездою» О. Герцена за 1856—1857 рр., відомості, які дістав він у нижегород­скому оточенні, нове, свіже слово про долю перших бор­ців за свободу, почуте від Анненкова, надихнули Шев­ченка на написання нових творів про декабристів. Багато цікавого могла розповісти двоюрідна сестра де­кабристів Ф. Вадковського і 3. Чернишова Марія Дорохо­ва, яку Шевченко називає своїм другом і яка, прожи­ваючи в Іркутську, весь час знаходилась в колі засланих декабристів. У своєму «Щоденнику» поет називає цю те­му «богатирською темою».

Глибоке вивчення творчості декабристів допомогло Шевченкові використати такий могутній жанр літератури, як сатира. Зразком бойової, вражаючої сатири були для Шевченка твори Рилєєва, Бестужева та ін. Поети-декаб- ристи гостро висміювали царя, «надменных временщи­ков», «неистовых тиранов». Яскравим сатиричним твором може бути агітаційна пісня Рилєєва і Бестужева «Уж как шел кузнец» (1824):

Уж как шел кузнец Да из кузницы.

Слава!

Нес кузнец Три ножа.

Слава!

Первый нож на бояр, на вельмож.

Слава!

Второй нож на попов, на святош.

Слава!

А молитву сотвори,

Третий нож на царя.

Слава!

Отже, для втілення «богатирської теми» і «дув скорбної» найбільше підходив жанр поеми. «Неофіти»' твір, що не лише оспівує, возвеличує, а й передає | лософське осмислення дійсності, твір дуже своєрідний новаторський не лише своїм змістом, а й поетичним сті лем.

В епіграфі до поеми, взятому з біблії, сказано, щ йде час спасіння для людей. Шевченко вжив біблійн, фразу для того, щоб алегорично висловити впевиеніст революційних сил у перемозі.

Поема «Неофіти» має алегоричний характер. Але ц алегорія досить ясна. Щоб ще краще зрозумів її читач автор часто ніби «помиляється», замість Скіфії вживаї Сибір122, римських патриціїв називає «воєводами», а пле беїв — «гречкосіями». На думку Ю. Івакіна, «вся худож ня будова твору свідчить про прагнення поета розмовля; ти з читачем езопівською мовою»123.

Картини тогочасної російської дійсності нагадують рядки:

Мов дзвоии, загули кайдани На неофітах.

(II, 290)

Сильним у поемі «Неофіти» є ліричне начало. Воноі ніби «просвічує» увесь твір, характери, відтворені в ньої

му. «Переважання суб’єктивно-ліричного начала в «Нео­фітах»,—пише дослідник,— своєрідно позначились на кінцівках поеми. З 14 розділів поеми більше половини закінчується або авторським зверненням-закликом, звер- ненням-гаслом, або зверненням-образою, зверненням- прокляттям... Ці ударні кінцівки надають віршеві поеми активної, дійової інтонації»124. За жанром «Неофіти» — реалістична лірико-героїчна поема, що уславлює рево­люціонерів. Є у ній елементи романтичні та сатиричні.

Закони езопівської манери письма обумовили ком­позиційні особливості твору, його сюжет і систему обра­зів.

Починається поема прологом, який ввібрав у собі те­ми і мотиви, пов’язані з ідейним та емоційним змістом поеми. Автор передає власний світ переживань і вислов­лює думки про призначення поеми, яка мусить стати но­вим словом. Пролог розкриває політичні та естетичні погляди Шевченка, є поштовхом для розгортання ос­новної сюжетної лінії.

Композиція поеми «Неофіти» складна. В ній наявні драматичні елементи — монолог матері Алкіда, псалом Алкіда тощо. Важливе композиційне значення має та­кож пейзаж, використання кольорів.

Шевченко схиляє голову перед подвигом «лицарів святих», перед їх «святою кров’ю», пролитою в борні:

Лідійський золотий гіісок Покірився пурпуром червоним...

(Н, 291)

Ця картина нагадує розповідь декабриста В. Штейн- геля, з яким Шевченко був знайомий. «Всю ніч,— роз­повідав Штейнгель, — прибирали поранених і вбитих і змивали з площі пролиту кров. Але з сторінок історії такі плями не вибавляються» и.

Поет весь час із страдницею матір’ю. Розпач її він передає за допомогою монолога-голосіння:

О, горе лютеє моє!

Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?

(II, 292)

Yandex.RTB R-A-252273-3
Yandex.RTB R-A-252273-4