Алкід — син сили, ім’я міфічного героя, велетня.

Іовиченко. Шевченко і сучасність. К., «Дніпро», 1964»

Поет змальовує «неофітів» як провісників нової со­ціальної правди. Коли їх везли в Рим на криваву роз­праву* головний герой твору — Алкід віщує перемогу, яку здобудуть «неофіти» з мечами в руках. Тоді вони

Окують царей неситих В залізнії пута,

І їх, славних, оковами Ручними окрутять.

І осудять неправедних Судом своїм правим....

(II, 289—290)

Цими словами Шевченко висловив свою віру в зброй­не повстання і перемогу народу над самодержавством, заклик зруйнувати царство Нерона не християнськими, а революційними методами.

У сатиричному змалюванні образу Нерона, самоза­коханого, жорстокого тирана поет не обмежується лише дискредитацією Миколи І. Тавруючи миколаївський режим, він таврує Олександра II та будь-який режим сваволі і тиранії. За допомогою спеціальних лексично- фразеологічних засобів осміяно слова із істинних цар­ських указів: «самі благоволили дать». Зумисна огрубле- ність лексики теж створює відповідне ставлення до Нерона:

Не громом праведним, святим Тебе уб’ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку.

Уб’ють обухом.

(II, 291)

Використовуючи географічні назви, імена римських діячів, міфологічні назви, безліч деталей римського по- буту (Тібр, Сіракузи, Аппіїв шлях, Нерон, Декій, Гіме­ней, Капітолій, Лета, Алкід, гетери, пенати, сенатори, патриції, гладіатори та ін.), поет відтворює колорит римської дійсності. Але одночасно з цим він вкраплює в художню тканину окремі деталі сучасності, які пору­шують римський колорит. Такі слова, як воєвода, ост­рог, сенат, плебеї-гречкосії, бульвар мести, розкидані по всій поемі, дозволяють читачеві зрозуміти задум пое­ми викриття всієї системи самодержавства.

У спогадах Поліни Анненкової (Гебль) читаємо: «Кн. Трубецкая рассказывала мне, когда я приехала в

ком. Коломийковий розмір допомагає передати зміну настроїв, переходи від гнівної сатири до лірики, від па- тштики до епічного викладу. В «Неофітах» цим же роз­міром написано псалом Алкіда, саме за допомогою на­родного метру і повторення милозвучних голосних по­ет перетворив релігійний гімн на революційний. Якщо , к<і до цього ще додати, що Шевченко вживає старослов’я­нізми, то стане зрозумілою ота урочистість і піднесе- I ність звучання псалма Алкіда.

І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі.

(II, 285)

Хвала вам, лицарі святиє!

(II, 291)

Те саме слово наповнюється іронією, сарказмом ли вживається на означення «кесаря обожненого»:

Де ти сховалась? Чом на його,

На кесаря свого святого,

Не кинулась? Бо стерегли...

(II, 292)

За ним, твоїм Юпітером святим,

Залізну браму зачинили.

ЇЖ 292)

Наявність у поемі епічних картин, ліричних автоі ських відступів, монологів героїв визначили складну і ритмомелодику. Розмір «Неофітів» в основному — ЯМі бічний, він ніби засвідчує відому поемну традицію. Метр, римування, строфіка відбивають динаміку змієїд твору. Дослідники ритміки Шевченка відзначали своє* рідність морфології рими поета, яка визначається у повторах закінчень і звукових груп, що найчастіше виступають як звукові пари і займають різноманітні по^ зиції в структурі слова. Наприклад: кесар-Зевеса, куми- ра-мірро, різниці-патриції, назореїв-Колізеї, привела-за- ревла, пронеслась-сховалась-кинулась, одпочила-силу, раз-спас тощо.

А ось як «озвучено» за допомогою алітерацій та асо­нансів один із драматичних уривків поеми: -

Арена звірем заревла.

А син твій гордо на арену,

Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,

Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену,

Ступив, зирнув... І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом пронеслась І стихла буря.

(II, 292)

Ще живуть,

І богу моляться, і мруть Хрещені люде.

Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть.

(II, 280)

Пауза створює безперервну плинність думок, передає зміну настрою, почуттів.

Багатство емоцій, переживань героїв поеми лише од­ними засобами ритмомелодики передати неможливо. Шевченко посилює емоційність вірша використанням | синтаксичних фігур, зокрема поєднанням синтаксичного паралелізму з анафорою:

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

(II. 281)

Аналіз поеми показує, що цей твір — свідчення ново­го поетичного злету генія Шевченка. Не «недогарок та­ланту» повернувся із заслання, як твердили українські буржуазні націоналісти, а поет, геній якого подарував людству твір високого ідейного гарту, епічне поетнчне

Ямб — НЄ ЄДИНИЙ розмір, застосований В поемі. ВІН із г. К. Сидоренко. Ритміка Шевченка. Вид-во КДУ, 1967

іноді змінюється коломийпцим чотирнадцятискладни- стор. 173.

X /_]к 121

полотно, що стало одним з найвизначніших революцій­них творів у світовій літературі.

У «Неофітах» єдиним сюжетом об’єднуються ліричні філософські роздуми і гнівна сатира, героїчна патетика революційної боротьби і сила материнського почуття. Твір Шевченка — зразок історичної ліро-епічної поеми ■ нового типу, з соціальними узагальненнями, політичним спрямуванням, сатирнко-викривальними елементами та романтично-піднесеною героїкою революційної бороть­би. Все це дає підстави говорити, що Шевченко створив таку ліро-епічну поему, в якій дано високоузагальнене синтетичне зображення епохи.

У поемі «Неофіти» Шевченко вперше використав алеї горичний образ сокири, який повториться у наступних його творах — «Я не нездужаю нівроку», «Марія», «Бу/ вали войни й військовії свари» ¹⁶.

Від «Гайдамаків» Шевченко прийшов до «Неофітів/ де, як влучно висловився Л. Новиченко, «героїка паї ріотично-визвольної боротьби тісно переплітається з г- роїкою революційного подвигу» ¹⁷.

Продовжуючи кращі традиції політичної поезії д- ^абристів, Шевченко піднявся у «Неофітах», як і у всі своїй творчості, до ідей всенародної революції — голов­ної програмної настанови російської революційної де- мократії.

Буржуазно-поміщицька критика намагалась всіляко, притупити революційний вплив «Неофітів», знецінитй їхню мистецьку вартість. Наприклад, А. Лисовський у книжчині «Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко»; (1896) «нашіптував»: «Вся история в «Неофитах» рас-і сказана слабо, бедно, характеры не выяснены; сильные, драматические положения совершенно не разработа-/ ны...». У своїх «коментарях» до поеми буржуазний на­ціоналіст Б. Лепкий зображував Шевченка «народо-і любцем, філантропом і віруючим християнином». Частої елементи фальсифікації проникали в перекладацьку практику. Так, у «Кобзарі», що вийшов у перекладах російською мовою 1911 р. (за редакцією М. Славин- ського), строфа з присвяти була нарочито перекручена.: