Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 288.

поет у передмові,— в такій формі не біблійна, а моя влас­на, хоч і основана на біблійнім оповіданню»³⁰.

І хоч у поемі «Марія» є натяки на поразку попередніх революційних поколінь, образи її осяяні ідеалами нового етапу російського визвольного руху, що почався в другій половині 50-х років. Біблійні образи, таким чином, слу­жать агітаційній меті. Боротьбу раннього християнства як рух народних мас проти гнобителів змалював Шев­ченко і в «Неофітах», і в «Марії» з тим, щоб закликати трудящі маси на боротьбу з сучасними йому патриціями, неронами, іродами.

Питанню «Шевченко і біблія» присвячено ряд статей радянських шевченкознавців, але його не можна вважати повністю дослідженим. Є літературознавці, які всіляко відгороджують Шевченка від біблійної лектури, забува­ючи при тому, що світове мистецтво досить часто живи­лося біблійними мотивами і сюжетами. Так, наприклад,

І. Саєнко в змістовній у цілому статті «До з’ясування біблійних мотивів і образів у творчості Т. Г. Шевченка»¹³⁸ зображує справу так, ніби на засланні поет читав біблію «вимушено, з важкої необхідності». А до того? Шевченко ставився до біблії досить критично, особливо до «Апока­ліпсиса». Він сам виражає свою прихильність до «біб­лійної поезії», осуджуючи при цьому «Апокаліпсис» як «боговдохновенную галиматью» (запис у «Щоденнику» від 16 грудня 1857 р.).

З позицій революційного демократа Шевченко дав прекрасну обробку циклу «Псалми Давидові» (1845).

1. Саєнко ілюструє це.

У псалмі 81 сказано: «Бог стал в сонме божнем, среди богов произнес суд». Шевченко висловлює революційну думку:

Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика...

І далі: «Доколе вам судить неправедно и оказывать лице­приятие нечестным? Судите бедного и сироту, гонимому

и нищему оказывайте справедливость. Избавляйте бед­ного и нищего, из рук нечестных исторгайте».

У Шевченка:

Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? бдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти І виведіть іа тісноти На волю тихих, заступіте .

Од рук неситих.

(І, 342—343)

«Марія» була одночасно і антирелігійним твором (хоч такої мети поет спеціально не ставив перед собою), тво­ром, що розвінчує християнську містику, а, отже, спря­мованим проти православ’я — опори самодержавства. У ній відбито боротьбу двох світоглядів — філософсько-ма­теріалістичного і релігійного.

Царська деспотія знищувала окремі об’єднання бор­ців, але на зміну їм ставали інші, загартовані в боротьбі, прагнення до оновлення світу не вбити — таке ідейне спрямування поеми, суть самого образу Марії. Очевидно, є аналогія між боротьбою раннього християнства і того­часною боротьбою російських революціонерів проти ца­ризму. Тим більше, що навіть у самій лексиці поеми на­явні вислови, близькі до сучасних поетові гасел. Соціаль­ні і морально-оціночні означення спроектовані на поетову] сучасність, на російську дійсність тих років.

Момент створення «Марії» — то був час активної- співпраці Шевченка з російськими революціонерами-де-) мократами, час нового суспільно-громадського піднесен-І ня в країні.

Буржуазно-націоналістична критика твердить, що! «Марія», як і попередні ліро-епічні твори Шевченка,—! «байронічна поема». Така, з дозволу сказати, точка зору^ не витримує ніякої критики. Разом з тим стає зрозумілим,^ чому націоналістичні «інтерпретатори» Шевченка не бачать ніякої різниці між його поемами різних періодів. Вони не можуть (або не хочуть) збагнути поетової евр-і люції від романтизму до реалізму, всієї художньої сй-І стеми Шевченка, який, загартовуючись у революційній боротьбі, під впливом матеріалістичної естетики російсь-І ких революціонерів-демократів, збагачував свій творчий |

132 і ш.

^ І > І

метод дав світовій літературі зразки критичного реаліз­му, зокрема і в поемах «Неофіти», «Марія», написаних ним після заслання, в період великого творчого піднесен­ня, а не «спаду».

Своєрідність поеми «Марія» полягає в тому, що Шев­ченко наповнює по-своєму інтерпретовану біблійну фа­булу сучасними йому мотивами, «революціонізує» цей сюжет.

/ За жанром «Марія»—ліро-епічна поема з символіч­но-філософським і політичним підтекстом. У поемі широ­ко зображено життя і побут народу, соціальне тло епохи. Є у ній елементи романтичної патетики, що ріднить її з пушкінськими поемами про сильні особистості, які праг­нуть свободи. Земні реалістичні барви поєднуються з символічними сценами. Пафос возвеличення (н дн- ному випадку — матері, революційної боротьби), такий властивий поемному жанрові, проявився в «Марії» в обсягах, яких не знав жодний ліро-епічний твір Шевчен­ка. Важливу роль у поемі відіграють творчо використані поетом «засоби живопису» (кольористичні образи), бли­скуче сполучені з метафоричними можливостями слова. Весь твір пройнятий духом соціального історичного оп­тимізму. Центральний образ поеми — образ Марії — базується насамперед на глибокому психологічному аналізі. Всі інші засоби — стилістичні, «кольористичні», народнопоетичні — підпорядковані головній меті: пока­зові діалектики душі героїні, розвиткові її характеру — спершу молодої дівчини-наймички, згодом матері, жін- ки-громадянки.

Здається, є всі підстави говорити про символічно- філософський підтекст поеми «Марія», а не про її алего­ричність, що мало місце в працях деяких сучасних шев­ченкознавців. Особливо переконливо заперечив алего­ричність поеми, її біблійний сюжет як форму маскування в творі російської дійсності Ю. Івакін, але він сам теж дав підстави для роздумів. У своїх коментарях дослідник, навівши уривок з поеми, зокрема, пише: «Цей ліричний відступ має, звичайно, не біблійного, а сучасного постові соціального адресата. «Сліпі і малиє душою»— це сучас­ні «раби, всі ті, хто примирився з самодержавно-кріпос­ницьким ладом (постійний у Шевченка мотив осудження суспільно! пасивності). «Душеубійиі». яким поет загро­жує революційною розправою,— панівні перетни імнепії

133

. .

Романових»¹³⁹. Або: «Таким чином, наскрізний в поемі мотив самопожертви набирає зовсім не релігійного, а революційного змісту (в євангелії Христос розіп’явся, щоб спокутувати «гріхи» людства). Безперечним є зв’язок цього мотиву з тогочасною російською дійсністю: поет був свідомий того, яка сувора доля чекає в царській Ро­сії борців за свободу» ¹⁴⁰.

Автори філософських поем, на думку І. Неупокоєвої, прагнуть «виразити найбільш значні події та ідеї епохи в образах, головним поетичним «нервом» яких є напру­жена поетико-філософська думка, котра прагне вловити нові явища суспільного й духовного життя своєї епохи, нові суспільні зв’язки й відношення і виразити їх у фор­мі найбільш узагальненій, що становить собою сплав ви­щих досягнень соціально-філософської й художньої думки своєї епохи з віковими образами, створеними на­родною поетичною свідомістю»¹⁴¹. Навряд чи можна повністю заперечити дотичність цих слів до поеми Шев­ченка «Марія». Про «величаву символіку» в «Марії» пи­сав А. Луначарський ¹⁴².

Композиційно поема «Марія»—гармонійно викінче­ний твір. На початку вона витримана в ідилічній тональ­ності. Цьому підпорядковані і зображення психології героїв, і пейзажі, і ритмомелодика. З моменту появи «провозвісника месії» в кущі (наметі) дія починає розгортатись. Ніби зрушило з місця і саме серце Марії. Вона відчуває внутрішню тривогу за долю майбутнього сина, хоче бачити в ньому гідного спадкоємця, «розп’я­того за волю мужа». Нарешті Марія «трепетно» усвідом­лює, що її син —«месія», проповідник правди на землі. Це кульмінаційна точка твору, «чудотворний переворот» (І. Франко) матері, що, активно сприйнявши вчення сво­го сина, свідомо пішла його дорогою. Так, відштовхнув­шись від біблійного сюжету, секуляризувавши¹⁴³ його, Шевченко розгорнув історію матері, яка виховала сина- правдоборця, пройнялася його волелюбними ідеями і

стала натхненницею на дальшу боротьбу його послідов­ників. Поемі властива епічна цільність і зв’язаний ви­клад епізодів. Авторські відступи — це, з одного боку, висловлені поетом співчуття головним героям поеми, насамперед, Марії, її синові, з другого — то політичні інвективи Шевченка, в яких «заземлено», «осучаснено» сюжет поеми.

Образи (персонажі) поеми Шевченко спустив з біб­лійних верховин на земний, реальний грунт, до рівня зви­чайних людських взаємин. Герої поеми «святі» своєю самопожертвою в ім’я правди і волі «на землі». Поет розвінчав християнську містику, втілення «месії» через діву Марію. Народження Христа — результат земного кохання селянської дівчини-наймички і «молодого ди- вочного гостя», апостола ¹⁴⁴. Марія, як і старий убогий тес­ля Йосип, захоплені проповіддю апостола, соціально-ви­звольний пафос якої надто очевидний. Недаремно його — батька «месії» — розп’яли «ті», імущі, страшні і ненавис­ні володарі світу.

Вже було сказано про психологічне трактування Ма- ріїиого образу. Шевченко застосовував цей прийом і рані­ше («Катерина», «Наймичка»). Але в тканині поеми «Марія» є ще й «накладка» урочистого, високого стилю. Конкретна розповідь починається майже в казковому ключі:

У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла...

(II, 353—354)

Як відомо, біблійно-євангельська традиція зображу­вала Марію дуже скупо, боячись порушити легенду про «непорочне зачаття». Наперекір церковному аскетизму Шевченко чи не вперше в історії світового мистецтва приділив Марії стільки уваги, показав її ніжне дівоче і мужнє материнське серце, самопожертву борця, тобто високі людські якості. І характерно, що почуття Марії- матері виступають в органічній єдності з її громадянсь­кою свідомістю. Поет по-своєму «обожнює» Марію, але

це було схиляння перед матір’ю у вселюдському, земно­му розумінні. Навіть оті вступні рядки, що мають харак­тер молитви («Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю...»), сповнені виразного суспільно-громадського змі­сту і соціального протесту, мрією про час, коли для «окрадених, сліпих псвольників» «процвітуть убогі села».

Марію зображено в типових життєвих обставинах. Вона — сирота, наймичка, покритка — весь час у праці: пасе козу, «вовну білую пряде», носить воду, пере, шиє і /і навіть колиску плете. А як зворушливо ласкаво доглядає / й виховує вона сина! Від наймички до апостолки — тср- « нистий, але світлий шлях Марії. Це Шевченкове уза­гальнення жінки першої половини XIX ст., а ще більше— мрія поета, речник його ідей.

Складна діалектика Маріїних почуттів, психологія її образу. Спочатку перед нами ніжна, красива, зображе­на в народнопоетичному дусі дівчина «на порі», яка «рожевим квітом розцвіла». Як герої фольклорних тво­рів, вона звертається до сил природи:

— Тіверіадо!

Шіірокиії-царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! —

І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру.

(II, 354—356)

У портрет Марії-дівчини поет вклав усе вміння живо­писання словом, барвами, мистецтво світлотіні. Зустріч героїні з природою, її пісня «Раю! раю! Темний гаю!...», майже пасторальна сцена милування козеням наповнені вщерть дівочими надіями, любов’ю до життя, до всього земного.

Лопух зорвала і накрила,

Неначе бриликом, свою,

Свою головоньку смутную,

Свою головоньку святую!

І зникла в темному гаю.

(II, 356)

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає Заквічаиа. Фавор-гора,

Неначе з злата-серебра,

Далеко, високо сіяє...

(II, 357)

Але скороминущі ідилічні картини змінюються гост­рими життєвими, дещо романтизованими колізіями, «спе­кою огнепалимою», які пророкує автор («Повинна будеш перейти Огонь пекельний!»). Широко розкритими очима зустрічає Марія «провозвістителя месії».

І словеса його святиє На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

Ш. 359)

З тривогою у серці пройде вона по решті життєвих до­ріг і випробувань. Були думки про самогубство— втопи­тись в криниці, біля якої зачала плід. Сторінки про Ма- рію-матір — то воістину апофеоз материнства (згадаймо епізод, коли Марія «шиє малесеньке сороченя» або як мило споглядає своє сонне дитяточко «під вербою»), са­мозречення заради сина. В «дебелій колисочці», без роз­кошів росте її син. «Заробила Чи то позичила вдова пів­копи тую на буквар». І ось «радість... неізреченная», ко­ли Марія почула його проповідь. Син іде «меж люди». За «божії глаголи, святую правду на землі» його роз­п’ято.

...за сином

Святая мати всюди йшла, його слова, його діла —

Все чула й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись.

(II, 370)

А коли не стало її сина, коли «зарізали в тюрмі» його сподвижника Івана і залишились «нетвердії» їх послідов­ники, Марія «їх униніє і страх розвіяла».

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись І іменем твойого сина.

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли По всьому світу.

(II, 372)

Якщо мати Алкіда з поеми «Неофіти» лише після смерті сина збагнула зміст його вчення, то Марія прой­шла з сином весь тернистий шлях, мужньо зустріла його смерть і продовжила справу боротьби «за воленьку, свя­тую волю!», тобто за свободу народних мас.

Поет «супроводжує» Марію ліричними відступами, в яких дає свої філософсько-епічні пояснення того, про що розповідає в поемі, робить натяки на зв’язки зобра­жуваного з дійсністю. Окремі з авторських відступів зву­чать по-пророчому грізно, в інших — любовне ставлення до героїні. В першому випадку рядки насичені оратор­сько-викривальним пафосом, у другому — прості, лагід­ні, сповнені співчуття слова («О світе наш незаходимий! О ти, пречистая в женах!»— II, 356; «Маріє! Горенько з тобою!» — 11,366).

А інвективи Шевченкові виходять за рамки розвитку сюжету:

Не вас мені, сердешних *, жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новие.

(II, 360)

Або: «Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди царі!» (II, 364); «правда божа встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись» (11,365).

У поемі «Марія» помітний український колорит¹⁴⁵. Слушно з цього приводу говорив М. Рильський у допо­віді «Великий поет України»: «Іноді ми бачимо в поемі зовсім не древню Іудею, а сучасне Шевченкові українсь­ке село» ¹⁴⁶. Маріїна молодість вся пройнята символічни­ми, народнопоетичними описами: і заквітчана дівоча го­лова, і прощання з дівуванням біля криниці, і образ са­мої криниці як символу першого кохання, і порівняння з тополею, зорею тощо. Маріїн опікун — Йосип нагадує старого сільського дідка:

Аж ось і сам старий іде