Василь Мова (Лиманський), Поезії, стор. 125.

буржуазного експлуататорського суспільства був зве- L дений до стану безликого, морально придавленоваИ наймита.

У поемі «Ткачиха» (1866—1888) В. Мова показує* іяк капіталістичний Молох поглинає здорових фізично і мо- і рально людей-трудівників, нівечить їхнє тіло і калічить;! їхні душі. В творі яскраво розкрито долю сільської трудів-1 ниці, що внаслідок жахливих соціальних і економічних ! умов втрачає найкращі людські якості, стає неробою, по-1 вією. Подібно до Панаса Мирного (роман «Повія») В. Мова я показує, що причиною загибелі героїні є ненормальні со- і ціальні умови, капіталістична дійсність. Як і попередня пое-1 ма, «Ткачиха» не сума холодно-об’єктивних описів. Крізь ! суворий реалізм важкого життя і поневірянь трудящих час і від часу пробиваються і короткі авторські «репліки» спів-1 чуття до героїв. Образи, події поеми зігріті палким сер-1 цем автора-гуманіста. Спираючись у поезії на реалістичній традиції Т. Г. Шевченка, В. Мова (Лиманський) вніс і значний вклад у розвиток соціальної теми в українській! літературі 70—90-х років минулого століття. Він створив | поеми високого художнього рівня і великого суспільного! значення.

Дві соціально-побутові поеми належать П. Грабов-| ському: «Текінка» (1886—1887) та «Бурятка» (1891)%:,]

«Текінка» написана на основі оповідання, почутого ] письменником під час його подорожі як військовослужм бовця за Каспій до Ашхабада. «Тут мені розказали про пригоду, описану в «Текінці» ⁴²,— писав пізніше П. Гра- бовський в листі до Василя Лукича (Володимира Левиць- 1 кого) 10 серпня 1893 р. В поемі «Текінка», як відзначав дослідник творчості П. Грабовського О. Кисельов, «дві тісно зв’язані між собою сюжетні лінії — завоювання ро­сійським царизмом туркменського народу і трагедія мо-

ш

8. Павло Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, < т. З, K., Вид-во АН УРСР, I960, стор. 196.

лодої текінки, яка полюбила солдата російської армії українця Омелька і за це була вбита рідною сестрою» ⁴.

П. Грабовський уміло поєднує в поемі пафос засу­дження потворних явищ війни з уславленням мирної пра­ці текінців (туркменів). Цікаві жанрові картини побуту, туркменського пейзажу, змалювання краси і характеру молодої туркменки, а головне — велика любов до трудя­щих усіх націй — усе це було новим в українській поезії і літературі згадуваного періоду. «Поема несе в собі по­чуття любові до представників іншого народу, ідею рів­ності народів» І!— так оцінив поему «Текінка» туркмен­ський письменник Кара Сейтліев, виступаючи 29 серпня 1956 р. на ювілейному пленумі Спілки письменників України, присвяченому сторіччю з дня народження І. Франка.

В основі сюжету поеми П. Грабовського «Бурятка» лежить життя бурятського народу в дореволюційні часи. Безпросвітні злидні, некультурність, забобони дореволю­ційних бурятів П. Грабовський відтворює сильно і при­страсно. Особливо яскраво змальовано долю жінки. Гли­боким співчуттям до знедоленої трудівниці перейняті рядки поеми, де автор зображує хвору, «несамовиту» жінку, жертву нелюдських умов експлуататорського су­спільства:

Плескате личко, пухлі віка Уаьких прищулених очей,

Безглуздя жалібних речей...

Великий сум за чоловіка Напливом тяжкої журби Охопе іншої доби®.

Як і в попередній поемі, П. Грабовський, ведучй спо­кійну і деталізовану розповідь про героїню, її оточення, вчинки тощо, весь час виявляє своє ставлення до зобра­жуваного, в різний спосіб «ліризує» його. Як і названі твори В. Мови (Лиманського), поеми П. Грабовського, незважаючи на епічну основу, наскрізь проймає ліричний струмінь, він стає, так би мовити, організуючим началом твору. Тому, незважаючи на окремі прорахунки (скажімо, введення в окремих місцях бурлескного стилю, що аж ніяк не гармонує з серйозним тоном поем), названі тво­ри по-справжньому хвилюють читача, викликають гли­боку ненависть до експлуататорського ладу.

Важливі соціальні і політичні питання порушує Леся Українка в поемах «Одно слово» (1903) та «Се ви питає­те за тих» (1904), присвячених народностям Сибіру, край­ньої Півночі, зокрема якутам.

В центрі поеми «Одно слово» — життя революціонера, засланого царським урядом у далекий північний край. В монолозі старого якута (поема побудована в формі розповіді від першої особи) розкривається вдача, настрої політичного засланця. Відтворення поетесою ставлення якута до героя, до його життя і побуту на засланні надає поемі ліричного забарвлення. Прості і щиросердні яку­ти, гноблені царськими чиновниками і місцевими багатія­ми, не можуть збагнути, чому гасне на очах друг, коли він оточений любов’ю і турботами. Не розуміє цього і оповідач:

Питав я раз його,

Чого він умирає, чи з морозу,

чи з кого слабість перейшла на нього

(він часом так про інших говорив,

коли хто умирав).— «То ж ти розумний,—

сказав я,— знав про інших,— знай про себе».

А він сказав: «Я знаю, я від того вмираю, що у вас ніяк не зветься, хоч єсть його без міри в вашім краю, а те, від чого міг би я ожити.

ЗО

не зветься теж ніяк, пемае слова, але й його самого в вас нема...

Якби було хоч слово, може б я

ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,

як те казав, і я заплакав з ним,

бо жаль було «чужого», добрий був⁴³.

Поетеса підкреслює, що страждання героя викликали в серцях якутів глибокі почуття солідарності до револю­ціонера і ненависті до тих, хто його засудив на неминучу повільну смерть. В поемі глибоко розкрита ідея інтерна­ціонального єднання між народами ще в глухі і темні часи царського самодержавства.

Ще за життя Лесі Українки А. Ю. Кримський, як ві­домо, вказав їй на філологічну неточність в поемі «Одне слово», де говориться, ніби у мові якутів немає слова «воля», насправді по-якутськи це поняття визначають три синоніми. І хоч на цьому побудовано драматизм пое­ми, яку той самий академік Кримський назвав чудовою (герой поеми помирає неспроможним висловити своїм друзям предмет своєї туги), ідейний зміст, художні до­стоїнства твору від цього аніскільки не втрачають. У дру­гій поемі Лесі Українки — «Се ви питаєте за тих», де оповідь ведеться теж від першої особи, в уста солдата царської армії вкладено розповідь про загибель двох сол- датів-якутів, які в умовах принизливої муштри, відриву від звичного їм життя наклали на себе руки. Симпатії авторки цілком на боці якутів. Поетеса засуджує гноб­лення царським самодержавством національних мен­шостей колишньої царської Росії.

Поеми П. Грабовського — «Текінка», «Бурятка», Лесі Українки — «Одне слово», «Се ви питаєте за тих» пока­зують, що ще задовго до великого Жовтня кращі пред­ставники українського письменства пропагували ідеї дружби народів, братнього єднання трудящих усіх націй.

Помітний внесок у розвиток української поеми і вза­галі ліро-епічної поезії зробив Сидір Воробкевич (Данило Млака). В позначеній реалістичною виразністю поемі «Гуцульська доля» (1892) поет змальовує злидні, голод, безправ’я, безвихідь буковинського селянина Федора.

Невтішні картини людського життя, горя і безправ’я подаються також у поемі «Гостинець з Боснії» (1879).

Як відомо, С. Воробкевич не завжди тримався на рів­ні реалістичного зображення дійсності. В деяких його творах відчувалась ідеалізація соціальних відносин, сіль­ського побуту тощо. Проте в згаданих поемах, як і в ран­ніх віршованих оповіданнях «Скаменіла багачка» (1869), «Панська пімста» (1878) та ін., різко пробивається кри­тика експлуататорського світу, видно любов і співчуття до гноблених і кривджених людей з народу. Щодо охоп⁴⁴ лення життя, художнього розкриття соціальних вад, зо­браження реалістичних характерів ці твори наближають-^ ся до соціально-побутових епічних творів Щ ФранкаЗ І. Манжури, В. Мови (Лиманського), М. Старицькощі Лесі Українки.

Стиль простої і суворої народної оповіді, зворушлива емоціональність, народнопісенна образність роблять ці поеми значним надбанням жанру.

Найвидатнішим творцем у галузі епічної поезії кінця ; XIX — початку XX століття був І. Франко. Спираючись на традиції національної поезії, на здобутки російської] і світової класики в цьому жанрі, І. Франко утвердим старі форми епічної поезії і створив цілком нові.

Цікавим і новим жанровим відгалуженням епічної реалістичної поезії були в творчості І. Франка так звані «образки». Це картини з сучасного Франкові народного⁵ життя, що своїм характером нагадують жанровий живо­пис ⁸.

. 8 Див.: П. Й. Колесник, Іван Франко. Літературний порт­рет, К., «Дніпро», 1964, стор. 66.

«Образками» I. Франко називав і епічні мініатюри («Михайло», «Баба Митриха», «Максим Цюник»), і ме- дитаційно-філософські вірші з епічними малюнками («Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою»), і незакінчені поеми («Голод», «Марійка», «Нове життя»), і сюжетні, близькі до поеми, вірші («Смерть убійці», «Матрона-комірниця», «Сеся»). Поет був творцем уні­кального в українській літературі жанрового різновиду — ноеми-образка, до якого можна віднести такі незакінчені Франкові поеми, як «Історія товпки солі», «Історія мідя­ного крейцара», поеми 8 циклу «Жидівські мелодії» — «Сурка», «У цадика», «З любові», «По-людськи» і навіть поёму-епопею «Панські жарти». «Поема-образок» не ви­падкова назва. В неї І. Франко вкладав відповідний вміст, підкреслював правдивість, реалістичність, певною мірою документальність зображуваних подій твору, його героїв. Про це є свідчення самого І. Франка, а також його сучасників.

Цікаво згадати історію створення вірша І. Франка «Галаган» з циклу «Галицькі образки». Михайлина Рош- кевич, сестра близької знайомої І. Франка, згадує: «На початку нашого знайомства я розповіла Франкові пригоду

з дитячих літ. Пополудні однієї неділі я з старшим бра­том були самі в кухні. Прийшов хлопець з села лише в сорочці — «довганці», як звичайно ходили гірські діти. Була зима, впали великі сніги. Брат мав в руці 4 крей- царі вкупі, такий гріш називали селяни «галаган». Брат сам закопувався в сніг і сказав тому хлопцю, що, як він так зариється в сніг, то дасть йому галаган. Хлопцеві заіскрилися очі, і (він) виконав ту штуку, за що дістав галаган»⁹. Цей життєвий факт став І. Франкові мате­ріалом для створення високохудожнього вірша «Гала­ган».

В даному випадку епічне бачення світу поетом реалі­зується в малому об’ємі, в невеликому сюжетному вірші ліричного забарвлення. Цікаво відзначити, що І. Франко не скопіював розповідь М. Рошкевич. Авторка вшцецито- ваного спогаду здивувалася, навіщо потрібно було поето­ві надавати своєму творові трагічного характеру,— адже справжній хлопець залишився живим, здоровий виріс. Але в тому й справа, що І. Франко як письменник-реа- ліст, поет революційного натхнення зумів звичайну істо­рію художньо трансформувати, соціально загострити, не зменшивши її життєвої вірогідності. Під пером І. Фран­ка незначний, нейтральний сюжет переріс у типову кар­тину взаємин представників двох класів — пещеного па­неняти і дитини з народних низів, став звинуваченням, експлуататорському світові загалом.

Соціально гострий сюжет розгортає І. Франко в пое­мі «Сурка» (1889). Як свідчить сам письменник, поема «Сурка» викликана до життя двома обставинами: розпо­віддю арештанта, який відбував ув’язнення разом в І. Франком, та тугою за власними дітьми. «Написана вона в тюрмі,— писав І. Франко до М. Драгоманова 16 вересня 1891 р. про поему,— в самі тяжкі години, ко­ли мені здавалося, що прийдеться пропадати з гризоти. Ба- жалося віддихнути згадкою про дітей, та, власне, ся згад­ка найдужче мучила, бо бачилось їх самих, покинутих і безпомочних, мов те старченя в снігу. От тут і підверну­лося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв йо­го живцем та й обробив віршами болгарських пісень» ⁴⁵.

Поет подібно до Шевченка (поеми «Катерина», «Най­мичка») високо підносить благородне почуття материн­ства, що допомагає героїні стійко перебути власну тра­гедію в ім’я дитини. Розповідь від першої особи (причому оповідачка є героїнею твору) дає можливість І. Франко-

В9Ш

ві значно «ліризувати» тканину поеми (самохарактери­стики оповідачки, пестливі звертання до сина-маляти тощо). Автор ніби стоїть збоку, а розповідав його герої­ня, проте авторська позиція цілком виразна. Поет не ли­ше переживав, а й осмислює трагічний конфлікт, ста­вить відповідні соціальні акценти. І ліро-епічна поема виявляє свою приховану тенденційність — глибоку нена­висть до експлуататорського світу, де топчеться найсвя- тіше — почуття матері.

Емоційна напруженість розповіді і «ліризація» самої тканини твору допомагають створенню образів широкого узагальнення, типових реалістичних характерів. Ліричне трактування епічної теми, гуманістичний пафос надають поемі оптимістичного звучання. Адже всепоглинаюча лю­бов матері до дитини стоїть вище нелюдськості відносин у світі визиску. Як негаснуча ватра, вона зігрівав пока­лічену життєвими обставинами молоду жінку, що, не­зважаючи на нестерпні умови, в широкогуманістичному розумінні слова морально перемагає.

В поемі І. Франка «Матрона-комірниця» (1881), як і в згаданій перед цим, показана доля матері-покритки. В цьому творі життєвий конфлікт розв’язується менш трагічно, спокійніше, ніж у «Сурці». Поема емоційно стриманіша, бо події в ній не мають такого трагедійного забарвлення, як у «Сурці». Проте соціальна природа зма­льованого в поемі «Матрона-комірниця» і в згаданому вище творі конфлікту та сама. Як поезії І. Манжури «Не­чесна», В. Самійленка «Грішниця», роман Панаса Мир­ного «Повія» та інші твори українських письменників демократичного табору на подібну тему, згадані поеми

І. Франка мали велике соціально-викривальне значення. Вони стверджували право людини на особисте щастя і повноцінне людське життя.

Складну соціальну і етичну проблему ставить і роз­в’язує І. Франко у невеличкій поемі-новелі з циклу «Га­лицькі образки» — «Смерть убійці» (1881).

Внутрішній драматизм зображених у поемі явищ, складність і суперечність їх зв’язків ніби приховані за зовні спокійною розповіддю героя твору — селянина, що ще в часи кріпацтва вбив пана-ката, який знущався над кріпаками. Сюжетна дія твору розвивається динамічно і цілеспрямовано. Автор відтинає побічні сюжетні лінії, деталі і подробиці. Скажімо, про відносини пана і пані можна лише здогадуватись з того, як зреагувала вона на смерть чоловіка («Почула й пані, що ся стало,— не ви­йшла навіть»). Зате пана охарактеризовано досить пов­но — як потвору, людського ката:

А пан наш був, мов звір той, лютий,— лиш чоловіком дармо звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь.

Бувало, вечером з роботи прийдем, під ганком станем в ряд,— виходить пан карати «винних», а всі вже наперед дрижать.

Хто винен, в’язано до стовпа, а нам всім в очі му плювать,— а хто не плюнув, тому цюри, як стій, вліпили двадцять п’ять.

Хто на роботу запізнився, той голий в будяки лягав; хто з отаманом посварився, той глини повен рот дістав.

11

весь день ся мусили крутить

Крім ненависті до пана як кривдника селян-кріпаків, людського ката, у хлопця були з ним свої особисті ра­хунки. Пан забрав служити до покоїв його наречену, , а парубка мав запроторити в солдати. Тому герой висту-

пае в поемі як месник за людські кривди — свої і чужі. Його вчинок набирає соціального забарвлення.

Як месницький подвиг розцінюють вчинок селянина і сусіди, в яких він просить «розгрішення» перед смертю. «Людська совість тебе прощає»,— проголошують селяни.

З погляду народної моралі вбивство людини є страшним злочином. Але вбивство пана-ката злочином не вважає­ться.

Мабуть, революційна загостреність твору була причи­ною того, що поема «Смерть убійці» не була надрукована за життя поета і побачила світ лише в двадцяті роки на­шого століття.

Широко була задумана поема І. Франка «Нове жит­тя», уривки з якої поет надрукував у розділі «Галицькі образки» збірки «З вершин і низин». Що поет приділяв цьому творові особливу увагу, свідчить лист І. Франка до Климентії Попович від 4 травня 1884 р. Тут поет гово­рить про значення, яке він надає поемі, і додає до листа пролог твору.

Зберігся план поеми, з якого вимальовується сюжет незавершеного твору і коротко характеризуються дійові особи. Наводимо його:

«Пісня І. Сповідь Євгенія: молодість панича, життя в родині, в школі, знакомство з Ярком і боротьба двох сил — увів Яркову суджену — розлучились — по похи­лості банкротство — стріча з Яр[ком]. В фатальній хви­лі — посилає його на лік[ування].

Пісня II. Степан Греділь і його сестра: життя на сво­боді — Євгеній залюблюється в Марусі — опис і аналіз — панські нерви і панська вдача — зводить її, покидає — драма в свободі.

Пісня III. Лісова княгиня і її мрії: Євгеній — ідилія в лісі. Лісничий і його оповідання — досліджує — поєди­нок. Конець» ⁴⁶.

Розглядаючи розділи поеми, що були надруковані у збірці «З вершин і низин» («Пролог», «Стріча», «Па­нич» ), та ті численні уривки — варіанти з поеми, що збе­реглися в архіві письменника (уперше надруковані в де­сятому томі двадцятитомного видання творів І. Франка), не важко зробити висновок, що І. Франко не дотримував­ся наміченого плану і в процесі написання поеми міняв сюжетні лінії, перейменовував дійових осіб тощо. Проте основний задум показати духовне, моральне, фізичне звиродніння і падіння представника імущих класів, на­щадка родовитого панства, «аристократа» і його відро­дження в умовах сільської природи, здорової фізичної праці залишився незмінним.

Перша, так би мовити, викривальна частина поеми, де подаються картини бездумного, безтурботного життя і по­ведінки молодого шляхетського нащадка, вдалася І. Фран­кові цілком. З друкованих у збірці «З вершин і низин» розділів поеми «Стріча» та «Панич», а також з уривків, що були опубліковані в десятому томі («Та що, на те, мабуть, сю правду я...», «По смерті вітця», «Управи­тель») постає перед нами образ розбещеного, цинічного молодого панка, що втомився і розчарувався у житті, розгубивши кращі людські якості і мрії.

Як показують віршовані і прозові варіанти поеми «Нове життя», село, в яке їхав Євгеній, було особливим, своєрідною «землею обітованою», тим ідеальним кутком, про який мріяв І. Франко як про місце здійснення соці­альних експериментів в дусі нового соціалістичного вчення. В одному з прозових варіантів твору це село зветься За­лісся. Ось як малює його І. Франко: «До найближчого села за сим лісом дві милі, до міста більш як три. Люди в тім куточку знайомі тільки з собою, сватаються та ку- муються тільки між собою, а «за ліс» визирають якмога рідко. Та й пощо? Живуть собі попросту, по-старому, поля мають досить, потреби невеликі, надмірної бідноти, ані надмірного багатства нема — справді рідкий куточок

в нашім краю. Навіть власті небагато мають тут діла, бо злодії та розбійники тут не водяться, сварки та грунтові спори залагоджує «старшина» по старим звичаям, а хоча освіта і шкільництво й не поступає наперед, то вимогам букви закону люди сяк-так відповідають і, що їм нака­жуть, те платять. А сього для кермуючих зовсім доста­точно» ^,3.

В даному прозовому уривку, який є початком твору, ще не говориться про соціальні експерименти, які провади­лись в цім селі. Зате про них говориться досить виразно в одному з уривків віршованого варіанта. Євгеній їде в село не лише відпочити душею серед нив і лісів, на свіжому повітрі, у фізичній праці. Його певною мірою за­цікавили нові соціальні відносини в цьому місці:

Та впрочім, друг мій, Ярко ідеальний,

Такого дива миі наговорив,

Про ту оселю, про новий, соц’яльний Устрій її, що справді побудив Мою цікавість. Може, дух печальний Освіжиться серед розлогих нив,

В фізичнім труді,— ну, або й життя нове те Дасть серцю корм новий, думкам новії лети ^м.

Знову ж таки і в наведеному віршованому уривку не розкрито, що то за «новий соціальний устрій на селі». Та про нього можна скласти уяву, розглядаючи інші твори та висловлювання І. Франка цього часу. Письменник мріяв про організацію колективного господарювання на селі на громадських соціалістичних засадах. Згадаємо хоч би висловлювання Мирона Сторожа з оповідання «Моя стріча з Олексою». Мирон так пояснює основи майбутнього господарювання: «Що мають люди обробляти поле по кус- ничкові, кожний окремо для себе,— то щоби обробля­ли разом,— то ніби, щоби все поле збили в один лан

І

громадський і щоби на нім робили всі разом,— що ся вродить, також разом іде до громадського шпихліра, а від­так уряд громадський ділить кожному після того, як ро­бив; робив більше, більше дістає,— робив менше, то й менше дістає» ⁴⁷. Про подібні ідеї, висловлювані І. Фран­ком, згадує Уляна Кравченко в своїй передмові-поясненні до листування з письменником, Поетеса згадує, що І. Франко писав у другій половині 1883 р. про «сімейну общину», про життя на селі у великій нероздільній сім’ї, Врешті ці ідеї-мрії висловлені і у віршах циклу «Галиць­кі образки» — «Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою».

Спостерігаючи класове розшарування в галицькому селі у 80-і роки XIX століття, руйнацію дрібного сіль­ського виробника, що не витримував жорстокої конкурен­ції з поміщицькими та куркульськими господарствами, І. Франко згодом прийшов до висновку про немож­ливість поліпшити становище селянина в умовах капіта­лізму. Це й було однією 8 основних причин, що поема «Нове життя» залишилась незакінченою. Як письменник- реаліст І. Франко побачив ілюзорність і неправдоподіб­ність створення картини процвітаючого села 8а експлуа­таторського ладу.

Проте була ще й інша причина того, що улюблена пое­ма І. Франка залишилась незавершеною, це причина чисто внутрішнього, художньо-естетичного характеру. Ми вже говорили, що у своїй художній програмі — показати тра­гедію падіння і звиродніння головного героя поеми —

І. Франко виконав завдання письменника-реаліста блис­куче. Справді, перед читачем постав образ молодого представника пансько-шляхетської еліти, того морально звироднілого і духовно ницого класу, який уже й сам, в особі Євгенія, розумів свою історичну приреченість і га­рячково шукав шляхів емансипації, оновлення, оздоров­

лення. Проте таких шляхів не існувало. Наскрізь аристо­крат, егоїст і індивідуаліст, Євгеній не міг би відроди- тись, хоч би й став на шлях зближення з народом. Цілком сформований як фізична і духовна одиниця, ге­рой не може стати іншим, ніж він е.

Спочатку І. Франко так будував образ головного ге­роя («Панич», «По смерті вітця», «Управитель» тощо), що він цілком відповідав своїй соціальній і художній природі. Але в тій частині, де І. Франко накреслює пер­спективу морального відродження героя (хоч це відро­дження не показано, бо поема обривається), поет відхо­дить від художньої правди, порушує закономірності змалювання характеру, а характер повинен бути єдиний у всіх частковостях, цільність характеру е законом мистецтва.

Логіка розвитку характеру головного героя твору і зображуваних подій показала І. Франкові, що неможли­во завершити образ відповідно до первинного задуму. Об­раз у своїй позитивній, стверджувальній частині розпа­дався як художньо-естетична і психологічна цілість. І тому І. Франко, не раз приступаючи до змалювання головного героя в умовах «ідеального» села, так і не за­вершив його. Поема залишилась незакінченою.

Не вдався поетові, та й не міг вдатися, бо суперечив історичній і життєвій правді, образ ідеального поміщика «на сто моргах» — Дороша. Проте у висловлюваннях цього героя є думки, які належали самому поетові, і їх ми повинні вирізнити і на них наголосити. Ведучи диску­сійну розмову з Євгенієм, Дорош говорить:

Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучнй І в ясний день по ночі горя й мук ¹⁶.

19. Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. 10, стор. ISA

Ця віра в трудову людину, в її неосяжні творчі сили, в світле майбутнє «по ночі горя і мук», що проймає ба­гато творів І. Франка, і становить позитивне ядро поеми «Нове життя».

Цікаво, що значно пізніше, у дев’ятисоті роки, І. Фран- ко повернувся до образу Євгенія з поеми «Нове життя». Маємо на увазі поему «Лісова ідилія» (друкована у збір­ці «Semper tiro» — 1906). Відомо, що у посвяті до поеми «Лісова ідилія» (Миколі Вороному) І. Франко дав роз­горнуту характеристику декадентській, занепадницькій поезії, викривав її безідейність, беззмістовність, хизуван­ня тезою «мистецтво для мистецтва», втечу від життя і боротьби народу за поступ, за краще майбутнє.

А в пролозі і в двох піснях (розділах) поеми «Лісова ідилія» І. Франко малює образ Євгенія в нових суспіль-»' но-економічних і духовних обставинах. Євгеній з «Лісової ідилії» вже не прагне (хоч би на словах) до суспільної праці, до морального відродження. Розчарований, мораль­но розбещений, без будь-яких позитивних ідеалів, він спалює себе в грубих насолодах, в безцільному і безпер­спективному животінні.

Це типовий буржуа початку XX століття, який, так би мовити, на практиці втілює антигуманістичні принципи декадентського розкладу.

Проблемі перевиховання людини працею, вироблення кращих її якостей в трудовому колективі присвячена не- закінчена поема І. Франка «Історія товпки солі» (1879).і Головний герой твору — колишній сільський злодій, а по­тім бідний старий селянин, що, вмираючи, розказує опо­відачеві, який випадково забрів у його хату, свою жит­тєву історію.

Головне в поемі — показ того, як під впливом праці, відносин рівності і людяності в сім’ї Яця-коваля колиш­ній злодій став зовсім іншою людиною, поволі позбувся^ лихих звичок і нахилів. Щоправда, родина Яця-коваля як і сільська громада Залісся з поеми «Нове життя», вма-

льована ідилічно. Господар і господиня, два наймити і дві наймички перебувають у дружніх взаєминах, у станови­щі рівності. Чесна праця, обід за одним столом і з одна­ковими стравами для господарів та челяді, повна винаго­рода за працю з боку господаря, передача наймитам Яцем-ковалем майстерності свого ремесла (ковальства), злагода і відсутність оварок — така атмосфера, де переви­ховувався колишній злодій. Звичайно, подібні господарі були винятком. І таке змалювання І. Франком ідеаль­ної родини можна зрозуміти, лише зважаючи на те, що в основу образу Яця-коваля з поеми «Історія товпки солі» лягли риси його батька.

В поемі є ще інший план. Оповідач, що потрапив ви­падково до хати колишнього злодія, закохався в красиву і скромну його дочку г- Фрузю. Але він вагається, чи може бути ця дівчина вірною дружиною, порядною люди­ною, коли «сей цвіт росте на кривді людській, кормлений відмалу накраденим добром?» І хоча в поемі в рядки, що «скоріш добро хоронять горем биті, нещасні серця, діти- сироти, ніж викохані в шовку, оксамиті», важливе і цікаве морально-психологічне питання, чи тяжіють колишні зло­чини батьків над дітьми, над їхньою долею, над їхнім внут­рішнім світом, залишається до кінця не розв’язаним у творі, бо другий розділ, де про це йдеться, раптово обривається.

Мабуть, однією з головних причин того, що поема за­лишилася незавершеною, було усвідомлення автором не­можливості в умовах експлуататорського суспільства справжнього перевиховання людини, колишнього злочинця, який став на шлях чесного життя, бо саме дійсність стояла на перешкоді такому перевихованню.

Слід відзначити, що поема «Історія товпки солі», як один із «галицьких образків», дає яскраві картини сіль­ської бідності, зубожіння, розорення галицького селяни­на. Згадаймо хоча б опис зовнішньої будівлі, куди в ніч­ну пору заблукав оповідач, і опис внутрішнього інтер’єру кімнати, коли він зайшов до хати:

Стареньку стріху мох укрив зелений, і дощ крізь ню до хати протікав;

грозив упадком зруб, набік схилений, обпала глина з понадгнилих стін, крізь шпари вітер провівав студений.

Вузесенький від хатки йшов вигін, травов зарослий — ратиці, копита сліду віддавна, знать, не бачив він.

Скрипіли двері, мов віком розбита бабуся стогне, що болять кістки; р дрібні віконця, мов в ямках укрита

щ зіниця діда, ледве що який

за дня промінчик світла пропускали.

...За очі дим ухопив м’я їдкий...

Від диму чорні стіни й стеля, стіл старий, і лава й мисник, поуз ліжка на жердці свита й пара кафтанів.

А ліжко те — від лави до запічка дощок зо п’ять, соломи околіт, верета груба — пір’я хоть би кришка^І7.

Ці реалістичні колоритні малюнки сільського життя ітановлять також велику цінність поеми, хоча твір у ці- іому був незакінчений.

Ще разючіші картини сільських злиднів і нестатків змалював письменник в уривку з поеми «Різуни» — «Го­лод». Та, на жаль, широко задуманий поетичний твір гак і залишився започаткований. Якоюсь мірою про його

задум можна скласти уяву з оповідання на ту саму тему «Різуни» (1903).

Найширшою за проблематикою і найбільше викінче­ною зі всіх «галицьких образків» е поема-епопея І. Фран­ка «Панські жарти» (1887). В поемі змальовано галицьке село напередодні реформи 1848 р. Проте явища, зобра­жені в творі, точніше їхні соціально-економічні джерела не зникли і в епоху, коли писав І. Франко свій твір. За­лишки кріпосницької системи в галицькому селі у всій різноманітності — економічна залежність селян від помі­щиків, безправ’я, темнота і затурканість, низький рівень свідомості,— все це залишилось майже в первісному ви­гляді ще у 80-х роках XIX століття і навіть пізніше. Тому поема І. Франка «Панські жарти» мала у повній мірі актуальне значення для сучасності Франка.

Як свідчить друг і соратник І. Франка український письменник О. Маковей у своєму щоденнику, в основу поеми покладені дійсні життєві події. «Ті «жарти»,— пи­сав О. Маковей,— оповідав, як казав мені сам Франко, йому батько. Факти се правдиві в більшій часті, осіб ха­рактери зняті з живих..., лиш (розуміється) для власної цілі і потреби змінені відповідно» ^,8.

Поема присвячена батькові поета Якову Франкові. Побудована вона у вигляді розповіді старого селянина, учасника подій. Це надає їй особливої епічної сталості У розгортанні сюжету, де автор стоїть, так би мовити, збоку, а події подаються як бачені оповідачем. Проте це лише художній засіб, і, як побачимо далі, основна тенден­ція авторського задуму проступає в творі цілком виразно.

Основна ідея твору — показ кріпосницьких відносин У галицькому селі в сорокових роках минулого століття.

І. Франко підкреслює, що напередодні реформи, коли частина поміщиків зрозуміла, що кріпацтво є гальмом

розвитку продуктивних сил країни («та робота панщиз- няна зовсім руйнує нас»), коли навіть вихідці з панівних верств проголошували гасла: «свобода, рівне право»,— в галицькому селі існувала кріпаччина в її найогиднішо- му, найжорстокішому, найжахливішому вигляді.

В одному з галицьких сіл (І. Франко не дав йому назви) владарює поміщик Мигуцький. Це жорстокий, брутальний, необмежений у своїх диких діях пан-само- дур, що, як в залізних лещатах, тримає село, придушую­чи кожний несміливий порух селянської самостійності, ко­жен вияв недогідних йому вчинків. В своїй винахідливості змусити селян якомога більше працювати він доходить до того, що гонить їх взимку орати лід. Кулак і нагай — ось аргументи, які поміщик застосовував до селян. Коли за порадою попа селяни почали збирати складку на шко­лу, він закликав двадцять «зачинщиків», велів всипати їм по двадцять буків, а потім виголосив промову, повну зневаги і ненависті:

Га, хами! — крикнув він.— Гадюки!

Вам школи треба? Знаю я,

Куди ви гнете! Не азбуки,

Вам волі хочеться! Змія,

Не хлоп! Мовляв: письма лизну,

То хто тоді на панщину Мене посміє гнать? — Ідіть!

Не попадайте в мої руки,

Бо лихо буде! Лиш, їй-богу,

Якщо про школу ту дурну Ще раз почую, то такого Вам всиплю бобу солоного,

Що замакітриться вам світ! ¹⁹

Несвітським катом і людожером виступає пан Ми­гуцький і в сцені розправи над громадськими послами, які мали доставити скаргу на кривди до староства (роз­діл XIV). За наказом пана гайдуки кинули селян-послів

в сніг і почали немилосердно катувати. В цей час пан спокійно ходив і насвистував. Ні крики і стогін катова­них, ні ридання, благання жінок і дітей не розчулили його кам’яну душу. А жінку, що хотіла цілувать його поли, він так трутив носаком чобота, що вона заюши­лась кров’ю. Катування пан припинив лише тоді, як жертви його сваволі стали непритомніти і затихли. А до селян пан знов звертається:

Вн бачили, яка моя За бунт заплата? Чей, надалі Всі будете докладно знати,

Як скоботати вмію я.

Жалійтеся, хто хоче більше,

А я потрафлю ще й сильніше Полоскотать. Кому своя Не мила шкура — най трібув!²⁴

Пан Мигуцький вважає селян своєю власністю. «Ні цар, ні сам із неба бог не має права те дарувати, що моє»,— говорить він, спростовуючи чутки, нібито цісар має дати селянам волю.

Характер Мигуцького розкривається у творі, головним чином, у монологах. Мова його бучна, гордовита, вирази різкі, брутальні. Щоправда, в поемі є зовнішній портрет пана («Високий, плечистий, в польських чоботах, у футрі й шапці, чорноокий і чорновусий. У руках канчук дер­жав!..»). Та все ж внутрішня суть поміщика розкриває- ться в його монологах, так би мовити, через «самовикрит­тя». Тут і його грубість, брутальність, обмеженість і ту­пість. І водночас панська зверхність, презирливе і нахабне ставлення до селян. У монологах виступає узагальнений образ поміщика, тип певного класового прошарку.

‘ у ч •

А на репліку селян, що «нехай лише рухнуться» пани, «то й чорт не взнає, де дінуться», піп закликає не покладатись на власну силу, не жадати помсти, не пер­тись назустріч власній згубі, а покірно й терпляче чекати цісаревої ласки.

Ліберально-буржуазна критика (Г. Цеглинський,

1. Огоновський) високо оцінювала поему І. Франка «Панські жарти», вбачаючи силу і красу поеми у зобра­женні попа-апостола, в гуманному характері українсько­го селянина, в його терплячості, всепрощенстві тощо.

2. Франко ж заперечував таке тенденційне тлумачення ідейного змісту поеми. В листі до М. Драгоманова поет писав з цього приводу: «Чи ж піп в «Панських жартах» такий уже виідеалізований? Звісно, для Цеглинських і Ого- новськнх вистачило те, що він там показаний симпатич­ною фігурою, щоб з него вробити ідеал, та мені здавало­ся, що більше тямучий критик догляне в описі того попа й темних сторін його діяльності,— тої пропаганди квіє­тизму та уляглості до властей, того гальмування всякого живого людового руху, тих невинних piae fraudes⁴⁸, яки­ми він послуговується часом в прикрій хвилі і котрі так характерні для вдачі інтелігентного галицького русина. Я тямлю, що моя жінка, читаючи поему в рукописі, обу­рювалася на того попа — і се було для мене вспокоєнням

проти того закиду, що я підхлібив попівству в своїм ма-

99

люнку» .

Негативним образом виступає в поемі і урядовий чи­новник — комісар, що нібито тримає сторону селян. Він стає порадником селян лише з особистої антипатії до по­міщика Мигуцького. В поемі показаний і інший комісар, який цілком на боці поміщика. Як хитрого визискувача зображено в поемі орендаря Мошка, який споює селян горілкою, доносить панові на них, всіляко догоджає Ми- гуцькому, щоб потім у відповідний момент посісти його власність.

Проте центральним героєм поеми є не Мигуцький, не піп, не комісар чи орендар, а народ, «ціла громада», за ви­словом І. Франка. Його присутність, його могутнє дихан­ня відчувається протягом усієї поеми. Він постає з ба­гатьох сцен, характеристик, масових епізодів, введених поетом до твору. Зображення побуту, життя народу, його психології та ідеології, його настроїв і світосприймання — головна проблема поеми «Панські жарти».

Якщо розглядати поему не лише в соціально-історич­ному, айв психологічно-філософському плані, то перед нами вимальовується громада як темна, але могутня і незборима сила, що ще не усвідомила до кінця своїх можливостей, народ «німий, сліпий, а всім грізний*. Лави народу нагнітають внутрішню енергію, що вирує, рухається, готова щомиті прорвати штучні загати, по­ставлені цісарем і панством, і змести дощенту лад ви­зиску і гноблення.

Ось як, наприклад, змальовано в 11-му розділі реак­цію селян на закриття церкви під новий 1848 р.:

Народ лиш ахнув. «Ох, нам горе!

Яка се ще нова біда нам

р «Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Том перший. Листування І. Франка і М, Драгоманова», К., 1928, стор. 497.

49

Від пана грозить? Що се він Гада, що так нас переборе?

Віп 8 богом хоче воювати?

Він церков смів замикати?

Гей, на дзвіницю! Бийте в Д8він! Дзвоніть тривогу! Най збігавсь Усе що лиш живе в селі!

Гуртом до пана! Най смирявсь, Бо будуть кості не цілі!»

Веялись... Люд тиснеться, писк, виск!

Вже понад голови людей Почали задні до дверей Метать великі снігу груди,

І гнів кипів чимраз страшніш.

Де-де в руках заблиснув ніж...²³

Вибух народного гніву неминуче вів до розправи над паном і його прислужниками, почувся крик: «Хай гинуть панські посіпаки». Але піп-миротворець зумів заспокоїти громаду, переконати не робити бунту, покоритися владі, не брати гріха на душу, а бог, мовляв, сам заплатить панові.

Ще грізнішим і рішучішим показано народ у 13-му розділі поеми. Рубаючи панський ліс у той же новорічний день, селяни не могли стерпіти знущання панських слуг, особливо з старого попа, що знемагав від непосильної ро­боти і врешті безсило повалився в сніг:

З сокирами та топорами Ми кинулись, ревли словами:

«Недолюдки! Прокляті! Ждіть!

Досить вже нашу кров ви ссали,

Томили нас і збиткували!

Тут ми розсудимося з вами!

Раз гинуть! Бийте їх, валіть!»

...«Моліться, кляті! — ми кричали.—

Ось вам і пігії У кого грі*

На совісті, най сповідавсь,

Най швидко молиться і каесь.

Бо відси жаден з вас живим Не вийде!» ²⁴

Реалістично зображуючи дійсність, глибоко вникаючи в суть соціальних явищ, І. Франко в поемі «Панські жар­ти» дав широку панораму народного життя, буднів га­лицького селянина напередодні революції 1848 р. На про­тивагу буржуазно-ліберальним літераторам, що зображу­вали народ, селянство покірним, нездатним до боротьби, І. Франко правдиво показав революційні можливості на­роду, готового в слушний момент змести, знищити само­державний лад.

Вище йшлося про те, що І. Франко не показує в пое­мі конкретних представників народу, не створює селян­ських індивідуальних типів. Одначе селянська маса, гро­мада виступає в творі як узагальнений образ, як широ­кий соціальний тип людського колективу. Образ втрачав на конкретності, на індивідуальних прикметах і рисах, але набуває сили як образ збірний, як символ революцій­них можливостей пригнобленого народу взагалі.

Вищенаведені уривки, де народ зображений в момен­ти найвищого бунтівничого запалу, як такий, що здатний знищити панських посіпак, порахувати панові кістки і пустити з димом його садибу, показують, наскільки тен­денційними і фальшивими були оцінки Цеглинського, Огоновського та інших ліберально-буржуазних критиків, які вбачали в селянах, змальованих І. Франком у «Пан­ських жартах», покірну терплячу масу, «гуманний харак­тер малорусина» тощо. Поема аж ніяк не дав матеріалу для таких фальшивих висновків.

Водночас І. Франко не ідеалізував селян. Він бачив і зобразив недостатню свідомість селян, непослідовність

у захисті своїх класових інтересів, а в деяких випадках пасивність, інертність. З гіркою іронією зображував І. Франко картину, коли урядовець повідомляє громаді про волю. Пан Мигуцький наказує кинути урядовця-ко- місара у псарню, тоді селяни спрямовують свою енергію не проти пана, а на розгром псарні.

«Собачою кров’ю освятили свободу»,— говорить поет устами оповідача.

Ключ до всіх образів і картин, сцен і ситуацій дано у третьому розділі твору. І. Франко вкладає в уста опо­відача слова, що, по суті, є ідейним центром поеми «Пан­ські жарти»:

Ще ж не заснуло наше лихо:

То голосно воно, то тихо Підкрадається до села.

Неправда всюди верх держить.

В таку-то хвилю, діти милі,

Ви повість згадуйте мою І згадуйте, що сеї хвилі Я з досвіду вам подаю.

В сам час, коли неправда люта Найвище голову здійма,

В сам час, коли народні пута Найдужче тиснуть і закута Народна мисль мовчить німа,

Довкола найтемніша тьма,

Надії й просвітку нема,—

В той же час якраз ви не теряйте Надії й твердо тее знайте,

Що в груз розсиплеться тюрма,

Неправді й злу не потурайте,

В зневірі рук не покладайте,

І увільняйтеся з ярма²⁵.

Отже, поема має революційне спрямування. В нові часи, після кріпаччини, коли ще були міцні залишки крі-

пацтва в економіці, побуті, психології селянства, оповідач закликає до активної діяльності, до боротьби проти гніту і сваволі, за правду і справедливість. Цілком зрозуміло, що поет орієнтує читача на рішучі дії у визвольній бо­ротьбі і засуджує несміливість, інертність, пасивність, не­противлення злу насильством, виразником яких у поемі виступав старий піп.

У цьому зв’язку слід ширше зупинитися на образі оповідача з поеми «Панські жарти». Зрозуміло, що він не відображає авторського світогляду, ідейно-естетичних ідеалів І. Франка у повній мірі. Проте це позитивний образ поеми. Його настрої, громадянські позиції у бага­тьох відношеннях симпатичні авторові твору. Цьому об­разові відведена значна роль. В поемі ніде не показано, що оповідач брав безпосередню участь у боротьбі з па­ном, у виступах проти пана. Та з твору ясно випливає, що оповідач належав до найсвідомішої частини сільської громади, що він був активним учасником зображених у творі подій. Оповідач виступає не від свого власного імені, а від всієї маси.

«Народ аж ахнув», «Та й ми теж пану не спускали», «Ми перебіули бурі-тучі», «Ми тепер, уже не радившися, знали, що тут кориться не пора»,— так характеризує опо­відач настрій, дії, погляди маси і свої власні.

Важлива роль оповідача і в композиції поеми. Оповідь його виступає в творі як організуюча ланка сюжету. Це, з одного боку, дещо зв’язує, уодноманітнює розвиток сю­жету, а з другого — упорядковує його, надає послідовності викладу подій в часі.

Щоправда, іноді І. Франко порушує принцип послі­довного розгортання подій, виходить за рамки сюжету, вводить, так би мовити, позасценічну дію, позасценічних персонажів. Маємо на увазі, зокрема, вставну новелу (розділ VII) про колишнє сватання комісара-урядника до шляхтянки Манюсі, яке ледве не закінчилося загибел­лю комісара. Ця новела не має безпосереднього стосунку до сюжету поеми. Проте вона пояснює одне з джерел во­рожнечі німця-комісара до поміщиків-дідичів, його спів­чуття селянам. І. Франко не йде проти художньої прав­ди, змальовуючи комісара в якійсь мірі помічником селян У боротьбі з поміщиком Мигуцьким. Комісар діяв не етільки в інтересах селян, скільки у своїх власних, нама­гаючись відомстити панам і, зокрема, Мигуцькому за зне­вагу і зверхнє ставлення. Отже, поведінка комісара ціл­ком вмотивована, соціальна природа цього образу розкри­та поетом повністю.

Поема-епопея І. Франка «Панські жарти» найбільш реалістично, з епічною глибиною розкрила одну в жахли­вих сторінок життя галицького села напередодні рефор­ми 1848 р. Але варто прочитати цикли І. Франка з його збірки «Мій ізмарагд» (1898) — «По селах», «До Бразі- лії», написані значно пізніше, в кінці віку, щоб переко­натися, що становище галицького селянина за півстоліт­тя «волі» мало в чому змінилося. Тому поема І. Франка мала злободенне звучання довгий час після її написання. Свого пізнавального значення вона не втратила й досі.

Соціально-побутова поема найбільш оперативно і без­посередньо виражала найпекучіші, найактуальніші проб­леми життя і добуту українського народу кінця XIX — початку XX століття, його визвольні прагнення і револю­ційні можливості. Поряд а соціальним романом і по­вістю ця поема була тим художнім полотном, в якому найгостріше відчувався суспільний пульс епохи, знайшли художній вираз народні болі і радощі, мрії і сподівання. В соціально-побутовій поемі чи не, найбільш бурхливо, •емоційно-яскраво вилились крик душі народу, могутній і невгасимий протест проти гніту і сваволі, духовного рабства, проти вікового соціального і національного гноб­лення.

Експлуатація трудящого люду на селі і в місті, за­лишки кріпаччини, визрівання незадоволення і протесту широких народних мас проти гнітючої капіталістичної

дійсності, прагнення до справедливих соціальних відно­син, полум’яна віра в краще майбутнє народу — всі ці питання українські письменники підносять в своїх поемах на високому ідейному пафосі, з надзвичайною силою художньої виразності.

При цьому не можна не відзначити широкий гумані­стичний погляд українських поетів, що виявляється в їх­ніх ліро-епічних творах, почуття громадянської відпові­дальності в поотановці і розв’язанні соціальних проблем.

І. Франка, П. Грабовського, Лесю Українку та інших авторів цікавлять соціальні контрасти, класові антагоніз­ми не лише на Україні. Глибоке співчуття, братерську солідарність виявляють вони і щодо представників інших націй та народностей, гноблених царизмом і цісарською владою — євреїв, туркменів, бурятів, якутів. Українські письменники підкреслюють спільність класових інтересів трудящих різних націй, єдність їхніх визвольних праг­нень.

Можна говорити про виняткове громадянське значення соціально-побутових поем, велику мобілізуючу та агіта­ційну силу їхніх художніх образів.

Безпосереднє звертання до дійсності, відбір з неї яскравих фактів і епізодів, змалювання вражаючих со­ціальних контрастів і картин народних страждань зумо­вили художні особливості соціально-побутових поем. «В стилі літературного твору, в його композиції,— писав В. Виноградов,— в структурі образу автора, що об’єднує всі частини твору і пронизує систему його образів, знахо­дить вираження оцінка зображуваного світу з боку письменника, його відношення до дійсності, його світо­розуміння» ²⁶.

Один з елементів поетики соціально-побутових поем як одного з виявів реалістичного зображення дійсності —

²⁸ В. В. Виноградов, Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика, М., Изд-во АН СССР, 1963, стор. 125.

И

простота і природність образів, чіткість і ясність в компо­зиції і сюжеті. Події і характери, конфлікти і їхнє вирі­шеная подаються письменником у природному зароджен­ні, розпитку і аавершенні, без зайвих ускладнень і психо­логічних «скоків», за висловом І. Франка. Все ніби знаходиться на поверхні, перед очима читача. І це Адевід особливостей побутописання, від народності поетики, сти­лістики, художньо-зображальних засобів твору. Поет сві­домо не завантажуб читача складними образами і асоціа­ціями, символами і алегоріями, важкими метафорами то­що. Чіткість ідейного задуму, ясність провідної думки, конкретність і наглядність поетично-образного мислення, яскрава емоційність допомагають поетові швидше анайти шлях до серця читача.

За родовими ознаками соціально-побутова поема своею невимушеністю і природністю образів, простотою компо­зиції і сюжету, реалістичною відповідністю художніх пер­сонажів їхнім життєвим прототипам, врешті поетичною мовою стоїть найближче до своєї праматері — давньої епічної поезії, епосу. Тут, як і в давньому епосі, на «без­посереднішим шляхом адійснюється перехід від життєвого факту, події до образу, узагальнення і художнього типу.

Проте історична обумовленість жанру накладає відби­ток на соціально-побутову ооему (особливо якщо П по­рівняти з епічними поемами у їхніх давніх зразках). Ма­буть, однією з найголовніших овнак «сучасності» жанру є актуальність тематика, безпосередній зв'язок з життям. А це вносить момент емоційного втручання ангора в зо­бражувані події, мимоволі «дірявує» художню тканину твору, видива«> на емоційність зображуваних картин, на експресію авторського «тексту*, пояснень від оповідача, на поетичну мову взагалі.

Загалі и ос тнльові особливості давньоепічної чи навіть класицистичної поеми — монументальність образів, май- же вовна безсторонність і об'єктивність опису, випробу* вена композиційна сталість, постійність обравша дарам* тррпстпк — втрачають свою силу. Той г амий мпмт образної структури, скажімо, сюжет чи портретна деталь в соціально-побутовій поемі икону« }Д«6ь1ЫЮП икіи іншу функцію, між у поемах давнього епосу.

Таким чином, про соціально-побутову поему кінця XIX — початку XX століття можна говорити як про ціл­ком самостійну жанрову різновидність поеми, евосрЦяу і цікаву образно-стильову художню структуру рмікіп його мистецтва.

Слід відзначити. що соціально'побутові поеми другої половини XIX —початку XX століття характерні я« лише для української, російської поезії, але й для поеіil болгарської, чеської, словацької, польської, угорської та іп.

Зв'яжи література, зокрема поезії, а передовими со­ціально-політичними ідейними течіями епохи зумовила подібність мистецьких яващ в окремих національних лі­тературах. «Кожна велика епоха.— наше М. П. Коирад,— мав свою літературу, як щось цільне, суспільно І встетич- ио для свого часу повноцінне... Ми яогать по бачим» яа- воважну стійкість однорідних ча дуже блніь—х явищ в літературах різних вародів того самого істормив часу» " Звичайно, М. П. Ivonрад мав аа увааі лі»р»і)рні явища більш загального характеру. Але якщо поріинш українські соціально-побутові поема а подібним жанро* вам ріааовадом, скажімо, в слоа'аагьаах літературах, ta знайдемо багато спільного і в тематиці, І в обраааі. і в художньо-зображальних засобах, поетиці, сталістані

Дла прикладу візьмімо мч ба поему чеського —Іта П. Мадяра «Магдалена* (1Я04). В ній, вш у миаі В. Мови >— «Ткачиха» та І. Франка — «Сурна», рнаярнто Жорстокі умови ЄКСплувтаторсьнвю снігу. В»ОЦ[ (ИМНг яу аагостреність мани поеми С Чеха «Катарів (

⁹ Н И КоаріА Звиад в Ват Сгапа, М Иван. Ш стгор. 4(1

та польської поетеси М. Конопницької «Пан Бальцер в Бразілії» (1907), де показано безправність трудящої людини в капіталістичному світі, жорстокий визиск і без­прав’я трудівників.

Як і для творів українських авторів, для соціально- цобутових поем слов’янських поетів та поетів інших на­родів характерні простота і ясність художньо-стилістич-, них засобів, яскрава емоціональність*

Проте не можна говорити про однотипність, стан­дартність композиції, сюжету, художньо-зображальних засобів поем різних авторів і різного часу написання.

Якщо такі поеми, як «На степи» В. Мови (Лиман- ського), «Звичайна історія» К. Попович, «Сурка» І. Фраж-; ка, «Батько зачумлених» Ю. Словацького близькі образ* ною тканиною до народних переказів, до народної пісні, то інші поеми значно складніші за своєю словесно-худож­ньою структурою.

Так, у поемах І. Франка «Нове життя», Лесі Українки «Се ви питаєте за тих», М. Конопницької «Пан Бальцер в Бразілії» значно зростає питома вага психологічного: аналізу, заглиблення у внутрішній світ героїв, окремі образи переростають в символи, набирають філософ« ського забарвлення.

Таким чином, соціально-побутові поеми як жанровий різновид об’єднує певна сукупність тематичних і худож-: ньо-стилістичних ознак, про які говорилося вище. Проте ці ознаки не виділяють соціально-побутові поеми в різко відчужену групу. В них є ряд ознак, що спорід­нюють їх з іншими жанровими різновидами поем, зокре­ма з героїко-романтичними, «фольклорними», історични­ми та філософськими поемами.

ПОЕМИ НА СЮЖЕТИ З ФОЛЬКЛОРУ

Значне місце в українській поезії кінця XIX — початку XX століття посідають «фольклорні» поеми, в основі яких лежать народні перекази, сюжети «богатирського» фольк­лору, казки тощо.

Особливості цього жанрового різновиду української, поеми полягають у тому, що тут збагачення жанру від­бувалося за рахунок художньо-словесних можливостей фольклору (специфічна форма розповіді: народнопісенні зачини, постійні рефрени, закінчення, усталені фольклор­ні образи і алегорії тощо). Щодо змісту, ідейно-естетич­ного значення цих поем, то спостерігаємо в них своєрід­ний синтез фольклорної романтики та реалістичного зображення дійсності.

«Фольклорна» поема, в свою чергу, має дрібніші «під­групи». Так, можна розрізнити героїчну поему-казку («Трьомсин-богатир», «Іван Голик» І. Манжури), сати- рико-гумористичну поему-казку («Лис-Микита», «Коваль Вассім», «Абу-Касимові капці» І. Франка), романтпко- побутову поему-легенду («Троїсте кохання» В. Мови), Казкову цоему-новелу («Ніч під Івана Купала» Я. Щоголе- ва) та інші. Всі ці жанрові підгрупи «фольклорної» пое­ми мають певні відмінності і водночас багато спільного.

Окреме місце серед поем на сюжети з фольклору на­лежить героїчним поемам-казкам І. Манжури «Трьомсин- богатир» та «Іван Голик», що написані поетом в середині 80-х років. Саме тоді він збирав фольклор, і опублікував його 1890 р. в «Сборнике Харьковского историко-филоло­гического общества» під назвою «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Бкатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою». Перед тим І. Манжура надру­кував у «Киевской старине» (1888, № 8) спеціальну

іазів та характерів.

іедусімз^

Ни­зьким Ких гармат

^ЇГають додому^

ІЕТдан Хмельницький д

РГкій горі». Від проймаю- рсовується жодна потаємна _ія; сміливо викриваючи їхні рицький примушує їх блід-

змальований, скажімо, Могйигі» М. Старицько-

т-

Гск вї^народ- ^гчасу, що лірич- ЕГазивали «жалоща- Рькпх думах. Саме ці Ійяли історичні поеми

рції).

їй і драматичних елемен- Р&мих творів, від драматич- реальиу дійсність.

В українській поезії кінця XIX — початку XX століття найважливіше місце належить філософській поемі.

Як великий ліро-епічний твір, що відтворює найістот­ніші факти і події народного життя, підносить найважли­віші проблеми свого часу, відбиває найхарактерніші риси ецохи, «схоплює життя в його вищих моментах» (В. Бє­лінський) як одне з найуніверсальніших художніх поло­тен в силу, своїх жанрових можливостей і особливостей поема взагалі давала широкий простір для найповнішого самовиявлення поета.

У філософській поемі завжди і постійно ми спостері­гаємо прагнення автора до масштабності художнього ми­слення, широких поетичних узагальнень, синтетичного зображення дійсності, змалювання типових характерів, вирішення найскладніших життєвих конфліктів. Поезія це «згущена, сконцентрована, скристалізована дій- сніоть»,— писав І. Франко, і сказане найбільшою мірою стосується філософської поеми.

Найхарактернішою жанровою ознакою філософських поем є те, що філософська тема превалює в цих творах, філософське сприйняття і осмислення дійсності є домі­нуючим. Думка став головною підвалиною художнього бачення світу, основою поетичних переживань, утворює­ться емоціональність нового типу, що грунтується на енергії думки. Філософська думка в такому творі органіч­но випливав з його змісту і проблематики.

«Відмітною рисою образності цієї поеми,— пише ро­сійська дослідниця І. Г. Неупокоєва,— є її синтезую­чий характер, намагання дати цілісну картину духов­ного життя свого часу, «схопити» явище в найзагаль- ніших його обрисах, в головних тенденціях його

руху» ^г. Звідси випливав інтелектуальну наповненість об­разів, асоціативність художнього мислення. Головні герої, образи, характери, індивідуальні типи в цих поемах ста­ють символами певних явищ, ідей, думок, часто виро­стають у філософські символи іцлої епохи, в них багато, за висловом І. Франка, чисто людського елемента, який ніколи не застаріє.

Значне поширення філософської поеми в українській літературі кінця XIX — початку XX століття було зна­менням часу. Такого глибокого з естетичного і філософ­ського погляду художнього освоєння світу вимагало саме життя. Адже це був період значних революційних зру­шень, загострення класових суперечностей між буржуа­зією і робітничим класом, між поміщиками і селянами не лише на Україні і в Росії, а й в Західній Європі. Це був період наростання революційної ситуації, що ви­бухнула в Росії революцією 1905 року. Революційні бит­ви експлуатованих з визискувачами, непримиренна бо­ротьба прогресивних сил суспільства з ідеологією старого світу у всіх сферах духовного життя народу вимагали нових форм художньої творчості. Саме філософські поеми давали українським поетам можливість високо піднести і розв’язати ці животрепетні політичні, моральні і есте­тичні проблеми часу, які хвилювали передову громад­ськість, засудити потворні явища старого світу, показати перспективи історичного поступу - народу, торкнутись «вічних» загальнолюдських тем, в художніх образах роз­крити філософію світу.

Ясна річ, що творчі шукання в цьому напрямі не зав­жди давали плідні наслідки. У галузі створення філософ­ської поеми окремі поети ие змогли вийти за межі спроб. Інші (І. Франко, Леся Українка та ін.) написали твори, що стали на рівні кращих зразків світової філософської поеми. /

Слід зазначити, що філософська поема розглядуваного періоду як жанровий різновид мала свої початки у твор­чості Т. Шевченка. Поеми Т. Шевч§вкд «І мертвим і жи­вим...», «Марія», «Неофіти» важливістю, глибиною, вирі­шення поставлених проблем, гостротою і драматизмом життєвих конфліктів, втіленням філософських ідей у жи­ві, високопоетичні образи цілком відповідають тому різ­новиду ліро-епічної поеми, яку прийнято називати філо­софською. Особливо це стосується архітвору, за висловом X Франка,-т поеми Т. Шевченка «Марія». Ідею поеми «Катерина», «Наймичка», «Слепая» та інших, де поет згідно з глибокогуманними народними поглядами оспівав високе почуття материнства, в поемі «Марія» Т. Шевчен­ко підніс на недосяжну височінь, етрактувавши біблійну легенду про богоматір в чисто земному реалістичному стилі.

І. Фракко писав, що саме в поемі «Марія» Шевченко створює «найвищий з усіх відомих... в якій-будь літера­турі ідеал жінки-матері, що життя своє віддає задля сина, а коли син умер задля високої ідеї, вона з силою мате­ринської любові стає на його місце й докінчує його діло, зовсім не дбаючи про свою власну долю»⁴⁹. Саме в поемі Шевченка «Марія» філософська ідея боротьби за людя­ність, добро, справедливість, людське щастя «матеріалі­зується» в пластичних живих художніх образах, що дають творові невмирущу естетичну вартість.

Ми підкреслюємо це уміння Шевченка, як і пізніше Франка, в поемах філософського плану надати плоті й крові філософській ідеї, закладені у творі, соціальні, морально-етичні і політичні поняття органічно втілити в оригінальних образах, в характерах героїв. Бо саме

цього, як побачимо далі, не вистачало багатьом поетам, що писали твори на філософську тематику.

Спробами філософських поем можна вважати невели­кі твори Олени Пчілки «Юдіта» (1883) та «Дебора» (1887). І перший, і другий з них побудовані на біблій­них сюжетах. У поемі «Юдіта» зображено відважну жін­ку, що відтинає голову завойовнику Олоферну, цим самим відомстивши за горе, приниження і муки свого гнобленого народу. В другій розповідається про віщунку Дебору, яка закликає народ до правди і справедливості, пророкуючи йому справжнє людське життя.

Якщо в першій поемі можна признати вдалим змалю­вання героїні Юдіти, яку поетеса наділяє волелюбним, мужнім характером, здатністю вчинити подвиг, віддати життя за народ, то в другому творі героїня змальована блідо, невиразно. «Се якась тінь, а не жива людина»,— писав про героїню «Дебори» ї. Франко.

Подібне можна сказати про поему Г. Комарової «Гі- патія» (1900). В поемі розповідається про славнозвісну вчену, учительку математики і філософії в Александрії, що була в 415 році вбита релігійною фанатичною юрбою. Зрозуміло, що фабула давала вдячний матеріал для філо­софського трактування теми, для побудови гострого емо­ційного сюжету, змалювання яскравих образів. На жаль, цього не сталося. Образ героїні в поемі лише накресле­ний, не показано величі її духовного світу, складності її душевних переживань. У поемі фактично лише дві кар­тини: виступ Гіпатії перед слухачами з викладом суті раціоналістичної філософії і вбивство Гіпатії озвірілою релігійною юрбою. Картини ці подані чисто описово. Ось початок першої:

Вона стояла в залі мармуровій Вся в білому, прекрасна та бліда,

І слово правди, розуму ясного Юрбі німій доводила вона.

І слухали вони усі уважно її слова натхненні та палкі;

В той час, здавалось, в неї за плечима Зростають крила, білі та легкі.

Вона про досвід чистий їм казала,

Про сили ті, що правлять світом всім,

Казала: люди знання і свободи Досягнуть тільки розумом своїм...⁵⁰

Образ героїні вийшов дещо схематичний. У поете­си не вистачило хисту змалювати повноцінний харак­тер, хоча вона мала під руками багатий і вдячний мате­ріал.

Мало переконливим є закінчення твору, де показано, що вбивці, побачивши мертву Гіпатію, з острахом і дивом споглядали її, зрозуміли, що жертва ця непотрібна і да­ремна, що «дух живий довіку буде жити і слово правди людям доведе».

Г. Комарова не зуміла піднестись над матеріалом, не дала глибокої художньої і психологічної мотивації зобра­жуваним подіям, а в основному обмежилась переказом історичних фактів, так би мовити, не зжилася з темою, не пройнялася філософською і психологічною атмосферою фабули. Тому філософської поеми у неї не вийшло.

Проте сама спроба оживити давнозабуту історичну по­дію, освітити для нових поколінь величну і трагічну постать матеріалістки-філософа Гіпатії була єдиною і но­вою в українській літературі розглядуваного періоду, і це треба поставити в заслугу поетесі.

Цікавою спробою філософського переосмислення біб­лійної легенди про Самсона є поема під такою ж назвою, написана Лесею Українкою в 1888 р. Своєрідний і оригі­нальний сюжет Леся Українка будує на основі старо­винного народного єврейського епосу, що лише пізніше, внаслідок багатьох переробок, увійшов до «Біблії» як релігійна пам’ятка «Книга суддів». Поетеса досить вільно користується біблійною основою, беручи з неї те питоме народне зерно, яке надавалось до сучасного художньо- філософського осмислення і опрацювання. /

Ще І. Франко у статті «Леся Українка» (1898) від­значив, що поетеса дещо змінила сюжет біблійної леген­ди. В першоджерелі, наприклад, Даліла не дружина Сам­сона, а випадкова коханка, не сказано там, що вона філістимлянка, філістимлянські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб вона вивідала, в чому казко­ва сила Самсона, тощо.

Але цілком зрозуміло, що Леся Українка відходила від біблійної першооснови у відповідності до свого задуму, до ідейної направленості твору.

Всі художні засоби поеми скеровані на створення об­разу Самсона, який є центральним персонажем твору. Оборонець свого народу, він віддає йому всі сили, волю, енергію. Він людина чистого сумління, чесний, довірли­вий. Він щиро, безмежно кохає Далілу, не припускаючи думки, що його мила може стати жахливою зрадницею, віддати його на поталу, на муки, на смерть. А коли так сталося, Самсон проклинає Далілу, прагне помсти.

В образі Самсона Леся Українка змалювала не так ге­роя біблійної легенди, як народного заступника з україн­ського, російського чи взагалі слов’янського фольклору, що має надзвичайну силу, могутність, хоробрість і захи­щає народ від підступних жорстоких ворогів. Зображуючи Самсона, Леся Українка, ще початкуюча на той час пое­теса, накреслила символічний образ самого закутого на­роду, що рве кайдани, потрясає основи ворожої будови і знищує своїх ворогів. Цей образ закутого велетня-наро- ду, що врешті звільняється від віковічних кайданів, був, як і обрав Прометея, наскрізним у творчості Лесі Укра­їнки. Вона звернулась до нього востаннє в лютому 1913 р. у казці «Про Велета*. Герой цього твору — казковий

закутий велетень— своею ідейно-естетичною суттю дужр нагадує Самсона з однойменної поеми:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні⁴.

Суперечливим вийшов у поемі Лесі Українки «Сам­сон» образ Даліли. З одного боку вона виглядає як пат­ріотка:

Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива —

Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні! Ти гинеш,— дяка се правдива Від мене за погибель свого люду! ‘

Коментуючи це місце, І. Франко відзначав, що з нього випливає, ніби «Даліла не менша, а навіть більша патрі­отка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає» *. Справді, це не в’яжеться з загальною художньою концеп­цією твору, де Самсон від початку до кінця змальований як позитивний образ, а Даліла наділена негативними оцін­ками як в авторських ремарках, так і в характеристиці її Самсоном: «зрадлива», «підступниця», «славою за зраду вкрита», «несита», сміх її «єхидний», «прикрий* тощо.

Таким чином, на наш погляд, образ Даліли аж ніяк не можна розглядати як образ позитивний

В цілому ж, незважаючи на деяку невправність у по­будові сюжету, на психологічну невмотивованість окре­мих вчинків і дій героїв, поема Лесі Українки «Самсон* цікава за задумом і за його виконанням. У ній поставлені важливі громадянські, соціально-політичні, морально-етич­ні питання — патріотизму, захисту батьківщини, довір'я» зради, нескореності народу, незмірпмості його потенціаль­них можливостей тощо. \

4. Леся Українка. Твори в десята томах, т. 2. сто?. (27.

⁶ Там же, стор. 23.

Мван Фраико, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 241.

висновки

Ми розглянули поеми досить великого історичного відріз­ку часу. Це, власне, остання чверть минулого віку і май­же двадцятиліття нового.

За цей період відбулися істотні зміни в соціально-еконо­мічному, ідейно-політичному, духовному житті народу, що, звичайно, позначилось на мистецтві, літературі, культурі вагалом.

Українська література, незважаючи на утиски і пере­слідування з боку царизму, досягла великих успіхів. Основним і пануючим творчим методом у цей період став критичний реалізм, який збагачувався, набував у змінених умовах нових якостей, а в творах окремих представників ніс уже елементи соціалістичного реа­лізму.

На кінець XIX — початок XX століття визначні здо­бутки мала проза. В особі таких майстрів, як Панас Мир­ний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський, Ö. Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина та бага-і то інших, українська проза дала видатні зразки роману, повісті, оповідання, новели, в яких підносились важливі: проблеми життя народу, узагальнювався досвід його ви­звольної боротьби.

Me відставали від прози драматургія і особливо, пое- шя. На початок другого десятиліття XX століття вийшло друком біля ста збірників і книжок віршів українських поетів. Серед них такі знамениті видання, як «З вершин і низин» (1887, 1893), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізма- рагд» (1898), «Мойсей» (1905), «Semper tiro» (1906) І. Франка; «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902) Лесі Українки; «Пролісок» (1894), «З Півночі» (1896), «Кобза» (1898) П. Грабов- ського, а також збірки поезій М. Старицького, Олени Пчіл- ки, Б. Грінченка, В. Самійленка, Я. Щоголева та інших. Поезія набирає значної політичної та громадсько-виховної ваги, великого естетичного значення.

Одним з основних поетичних жанрів став в цей період поема. Поряд з романом і повістю, драмою і лірикою пое­ми підносили найживотрепетніші, актуальні проблеми сво­го часу — соціально-політичні, філософські і морально- етичні, мистецькі і естетичні. Як жанр об’ємний і мобіль­ний, поема відгукувалась на найрізноманітніші події і явища життя народу.

Перше, що треба відзначити при розгляді української ^дожовтневої поеми, це, як уже згадувалось, її ідейно-тема- |тичне багатство. Українські письменники в своїх поемах підносили найрізноманітніші теми сучасності та історич­ного минулого. Дореформена і післяреформена дійсність села і міста, сюжети з минулого українського народу, життя і побут народностей колишньої царської Росії (туркмени, євреї, якути, буряти), теми з історії та життя давніх і сучасних народів поза межами батьківщини (ара­бів, індусів, англійців, шотландців, єгиптян, вавілонян, кубинців тощо), розробка сюжетів українського, росій- I ського, сербського, болгарського фольклору, опрацювання «вічних» світових образів і легенд (Каїн, Мойсей, Пілат, Трістан та Ізольда та ін.) — ось далеко не повний перелік тематики українських поем розглядуваного періоду. Щодо цього поема є чи не найбагатшим жанром в українській дожовтневій літературі.

Не можна обминути й різноманітних форм української поеми кінця XIX — початку XX століття. Вона дала ряд жанрово-тематичних розгалужень, що відрізняються спе­цифікою формально-художніх ознак. Так, ми розглядали поеми соціально-побутові, «фольклорні», історичні, філо­софські тощо. В межах цього поділу можна відрізнити поему-дегенду, поему-монолог, поему-казку тощо. Деякі

ліро-епічні поеми мають яскраво виражені йр^матичні еле­менти

Кращим українським поемам кінця XIX — початку XX століття, як і всій прогресивній українській Літерату­рі цього періоду взагалі, притаманні гуманізм, народність* демократизм, реалізм.

Характерно, що письменники, котрі зійшли з реалі­стичних позицій, в поезії яких панували декадентські на; строї, не спромоглися створити значних поем або й зОвсШ не торкались цього жанру. Маємо на увазі П. КармансьКо- го, В. Пачовського, В. Лепкого, О. Луцького, С. Твердог хліба та ін. Обмежений світогляд, ідеалізм, індивідуалізм, націоналізм були тими гальмами, що не давали можли­вості цим поетам ширше глянути на світ, заглибитись у Життя народу, побачити і відобразити великі проблеми, щО хвилювали широкі трудящі маси. Жанр поеми їм був ор­ганічно чужий, бо вимагав глибокого розуміння історич­них подій, перспектив розвитку суспільства, великої віріі В його поступ.

Та, як відомо, поезія українських декадентів стоялгі осторонь магістрального шляху розвитку української пое­зії цього періоду, не визначала його. І на початок XX сто-* ліття поема є одним з найважливіших провідних поетич­них жанрів, про що свідчать ряд поем цього часу І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, М. Чернявсько-, го, О. Маковея та ін.

Тематичне багатство і громадянський пафос кращихі_г реалістичних поем, їхня здебільшого висока художня якість і, нарешті, небувалий кількісний зріст — все це^! свідчення розвитку цоеми як жанру в останній чверті