А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли Ременю доброго.

(II, 365—366)

і

Для художнього увиразнення характерів, зображених у поемі, поет вживає майстерно перевтілені ним поетичні засоби української народної творчості (характерні порів­няння: «Пригорнулась, неначе злякане дитя», «і похили­лась, мов тополя», «сфінкси, мов сичі», «а ти, як палень гой, осталась»; синонімічні повтори — одна-однісінька, рада-радісінька, тихенько-тихо і т. п.). Деякі діалоги від­бивають інтонації народної розмовної мови (наприклад, розмова між Йосипом і Марією: «—Де ти в бога Загая­лась, моя небого?»). З українських народних дум запо­зичено форми: святії, вбогії, смутную, дивнеє тощо. На­віть, змальовуючи східну галілейську природу, Шевченко вкраплює українські риси (тополя, явір, хутір, ярочок, гай, криниця та ін.). «Українізовано» частину побутової лексики — свита, сіни, призьба, кужіль, тин, постоли, ко­ник (гра) тощо.

При розкритті авторського ставлення до образу Марії чи її сина часто вжито зменшувальні й ласкаві слова, які посилюють емоційне забарвлення вірша: серденько, ха­тиночки, головоньку, очиці, веселенькая, давненько.

Все це ніби створює додаткове тло поеми, що пе­реносить читача в реальну дійсність, робить твір Шев­ченка дохідливим до свідомості мас.

У реалістичній тканині поеми є «рецидиви» бурлеск­ної традиції. Згадаймо, що незначні елементи бурлеску були в романтичній поемі «Гайдамаки». Говорячи про час, коли не стало царя Ірода, Шевченко дає такий сати­ричний штрих:

Чогось увечері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь...

(II, 366)

їдкою іронією сповнені слова, «спроектовані» на то­гочасного читача:

Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю,

То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу.

(II, 364)

Засобами такого бурлескного стилю користувався що задовго до виступу автора «Енеїди» Гр. Сковорода — для зображення біблійно-євангельських персонажів і си-

мі

про відповідність ідеалів українського Кобзаря із зміс­том і ладом народного життя, М. Добролюбов у своїх відгуках на твори Шевченка мав на увазі революційність поета, яка дозволила йому не тільки правдиво і много­гранно показати явища народного життя, а й стати і по­літичним поетом, пропагандистом найпередовіших ідей сучасності.

У книжці «Вік XIX в діях літератури української» (1871) колишній учасник січневого польського повстан­ня 1863 р. Павлин Свєнціцький (Павло Свій), який ба­гато зробив для поріднення культур двох слов’янських народів, поставив Шевченка поруч з Данте, Тассо, Пет­раркою, Гете, Шіллером, Міцкевичем, Словацьким і Пушкіним: «Новий поет, талант окремий, геній їм рівно­сильний».

Для кращої частини української поеми першої поло­вини XIX ст. і насамперед ІІІевчєнкової поеми характерні органічне поєднання історизму з політичною боротьбою, із спрямованістю у майбутнє, героїзація борців за волю; ф'лософічність (починаючи з «Гайдамаків» і закінчуючи «Марією»}; символічність і синтетичність; масштабність зображених подій та проблем і, безперечно, народність — у глибокс^му розумінні цього слова («Енеїда», «Наймич­ка» та ін.).

Шевченко заклав підвалини провідних жанрів поеми, які до нього були у фазі становлення. Він був зачинате­лем, творцем і такого різновиду ліро-епічних творів, як лірична поема, про яку багато пишеться в сучасній практиці. Подальший розвиток українського ліро-епосу (аж до Івана Франка) йшов під знаком розвитку шев­ченківських традицій. Як слушно зауважує дослідник ук­раїнської дожовтневої поеми А. Каспрук у статті «Від «Енеїди» до «Мойсея» ², поеми Т. Шевченка були якісно новим етапом у розвитку жанру. За глибиною й зрілістю поставлених соціально-політичних проблем, за багатст­вом і різноманітністю жанрових різновидів вони стали неперевершеним зразком. Його соціально-побутові по­лотна («Катерина», «.Відьма», «Наймичка», «Княжна», «Варнак», «Марина»Ц героїко-романтична епопея «Гай­дамаки», блискучий сатиричний памфлет «Сон» («У вся­кого своя доля»), благородна інвектива «Кавказ», філо-

2 «Радянське літературознавство», 1970, № 9.

софічні «Марія» й «Неофіти» та ряд інших чудових по­ем і тепер вражають читача реалізмом, народністю, яск­равістю змальованих образів і характерів.

Від романтичних поем баладного типу на історичні теми до епосу «Гайдамаки», а згодом поем «Єретик», «Неофіти», сповнених інтернаціональних мотивів,— шлях історичної поеми Шевченка, який вважав її однією з важливих форм пізнання суспільного життя. Еволюція жанру поеми в творчості Шевченка відбиває еволюцію світогляду поета, його художнього мислення, творчий процес, в якому автор від історичних сюжетів прийшов до великих суспільно-громадських тем. У поемах, як і у ліриці, Шевченко порушував глибокі, загальнолюдські проблеми («Наймичка», «Сон», «Марія» та ін.).

Ідейна й естетична сила Шевченкової поетичної спад­щини, її новаторство — в найпередовіших, найреволюцій- ніших поглядах на життя і боротьбу трудового народу, у високохудожній формі. Вже у поемі «Гайдамаки» Шев­ченко став на шлях революційно-демократичної ідеоло­гії, оспівування народної революції. Разом з кращими синами російського народу — письменниками, політични­ми діячами — поет у 40—50-х роках розвінчував само­державство, закликав трудящих царської Росії, західно­слов’янські народи до знищення експлуататорського ла­ду і перетворення світу на революційних засадах, до братерства та єдності «в сім’ї вольній, новій». Як автор поем «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», «Неофіти», «Ма­рія», пристрасної політичної лірики, як виразник револю­ційних настроїв трудящих мас та їхній натхненник Шев­ченко ввійшов у ряди російської революційної демокра­тії, став одним з найвидатніших її представників. «Гені­альні пісні Тараса Шевченка, сповнені нестримного гні­ву проти всякої сваволі,— писала О. Форш у статті «Ци­тадель трьох революцій»,— відіграли величезну роль у розвитку соціальної свідомості російського суспільства». І/Літературна спадщина основоположника нової укра­їнської літератури має неоціненне значення. Використав­ши кращі надбання своїх попередників, Шевченко у вір­шах, поемах, прозових і драматичних творах утвердив ре­волюційний романтизм і критичний реалізм, що найбіль­ше відповідали його революційно-демократичному сві­тоглядові. З Шевченковим «Кобзарем» пов’язані кращі здобутки української літератури та мистецтва. Продов-

жуючи й розвиваючи традиції Шевченка, українська лі­тература створювала нові художні цінності. Інтернаці­ональною заслугою українського поета було те, що він зводив мости дружби між народами Росії, їхніми культу­рами. Гідне наслідування братерське ставлення Шев­ченка до російського народу, участь у загальноросійсько- му громадсько-політичному й літературному процесі.

Повнішого і глибшого осмислення спадщина Шев­ченка набула в кінці XIX ст., коли на арену класової боротьби виступив єдиний послідовно революційний клас — пролетаріат. Щодо української демократичної літератури, то у кращій своїй частині вона у XIX і на початку XX ст. розвивалась шляхами реалізму, народ­ності, співробітництва з іншими літературами, як це запо­відав Шевченко. У боротьбі за розвиток шевченківських традицій українські демократичні письменники, насампе­ред І. Франко та Леся Українка,, відчували солідарність з боку російських літераторів та учених і. письменників Європи.

Гостра ідейно-естетична боротьба навколо літера­турної спадщини Шевченка, що почалася ще за його жит­тя, не вщухає й сьогодні.

Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості українського поета завжди мали класову основу. У той час, як представники російської та української ре­волюційної демократії й критики-марксисти брали на озброєння революційну поезію Шевченка, писали про йо­го всеслов’янське і всесвітнє значення, дворянсько-помі­щицька і буржуазно-реакційна критика намагалась при­низити «мужицьку» творчість Шевченка, перекрутити її зміст. У фальсифікації Шевченкових творів особливо «відзначились» українські буржуазні націоналісти, по­чинаючи з ганебних виступів П. Куліша, О. Барвінсько- го, О. Огоновського, Ю. Романчука і закінчуючи сучас­ними заокеанськими «інтерпретаторами», які вбачають в Шевченкові лише «романтнка-ідеаліста», «богомільно­го» співця, «ворога москалів, ляхів та інших іновірців». Націоналістичні фальсифікатори дійшли до того, що пи­шуть, ніби рядок із Шевченкового «Заповіту» — «я не знаю бога» — «зайвий і грубо вставлений якимось соціа­лістом». Нікчемною виглядає спроба цих «дослідників» заборонити поему «Гайдамаки», внести її у список «не­моральних, антинаціональних» творів.

Намагаючись притупити класову гостроту творів Шевченка, один із зубрів українського буржуазного на­ціоналізму С. Смаль-Стоцький у коментарях до поеми «Великий льох» (1930 р.) писав, що поет нібито «людей не ділить на майнові класи... Матеріалістичний світо­гляд був йому зовсім чужий. У нього всі — тільки зем­ляки...»

Л. Новиченко в своїй книжці «Шевченко і сучасність» (1964) наводить приклад того, як сучасні фальсифіка­тори поета за рубежем пом’якшують «жорстокість» Шевченка щодо панів. Один із них— В. Барка пише, що сокира в поезії Шевченка — це «інша сокира, ніж то- пор революційних демократів», бо «сокира Шевченка взята з біблії, а не з атеїстичного журналу» (?!).

Радянське шевченкознавство, яке стоїть на сторожі спадщини Шевченка, спрямоване на дальше висвітлення геніальної творчості поета-революціонера, його зв’язків з літературами світу, місця Шевченка в світовому літе­ратурному процесі, поглибленого розкриття стилю, пое­тики «Кобзаря», дослідження художньої системи укра­їнського поета в її розвитку, проблем народності, осмис­лення войовничого гуманізму і дійової сили традицій Шевченка у боротьбі проти буржуазної ідеології.

Зробивши цілісний ідейно-естетичний аналіз поеми «Чернець» («Літературна Україна», 1964, 9 березня), М. Рильський писав: «Стрункістю композиції, яскравою послідовністю образної системи, красою вірша, де з ди­вовижною природністю і внутрішньою переконливістю чергуються «коломийкові» періоди з чіткими, хоч і дуже вільними ритмічно, шевченківськими ямбами, пристрасною напруженістю від першого до останнього рядка— це одна з найдосконаліших речей Шевченка». Ці слова поета-академіка можна віднести до багатьох Шевченкових поем.

Перші українські романтики тільки мріяли про такий стан розвитку української мови, коли б нею можна було створювати визначні твори лірики, епіки і драми. В твор­чості Шевченка це завдання розв’язано остаточно. І ті, хто не сприйняв шевченківських мовних традицій, не змогли дати повноцінних ліро-епічних творів (Могиль- ницький, Шишацький-Ілліч та ін.).

Народнопоетична творчість була тим невичерпним джерелом, в якому Шевченко брав теми, мотиви та ін­тонації для своїх поем, а також окремі формальні засо­би (в «Енеїді» І. Котляревського маємо лише поодинокі казкові образи). Такі поеми, як «Гайдамаки», «Холодний Яр», «Чернець» та ін. у значній мірі побудовані на ге­роїчних переказах і легендах. В епізоді до поеми «Слі­пий» є фольклорний мотив про «цілющу і живущу воду». Характеристика багатьох персонажів Шевченкових по­ем витримана в дусі народної лірики, причому навіть у творах, порівняно далеких від народної творчості (пое­ма «Марія»).

Образи вогню, полум’я, сокири, ножа виступають в епічній поезії Шевченка як символи революції, оновлен­ня життя. Герої Шевченкових «Гайдамаків», «Єретика», поем про жінок-месниць освітлені загравами пожеж, від­блисками полум’я.

Поеми І. Котляревського і Т. Шевченка викликали до життя багато музичних творів (опера «Енеїда», числен­ні пісні на тексти з поем «Гайдамаки», «Мар’яна-черни- ця», «Сліпий», «Сон» (вступна частина); опери «Кате­рина». «Наймичка» та ін.), картин живопису, графіки, скульптури.

У статті «Яким повинен бути вузівський підручник з історії літератури?» («Вопросьі литературьі», 1967, № 2) М. Зозуля писав, що слід «показати особливості станов­лення і розвитку жанрів, стилів, художніх методів». Хоч йшлося про підручник з історії української літератури, але це побажання стосується будь-якої літературознав­чої книжки, яка має відношення до згаданої проблема­тики. І що показово: жанр і метод завжди взаємодіють. Метод «формує» жанри (романтизм, реалізм). А жан­ри, в даному разі поема, збагачують ідейно-виражальні можливості методу. З романтичною та реалістичною по­емами в російській і українській літературах пов'язані великі досягнення в ідейно-естетпчному дослідженні дійс­ності, бо і романтизм і реалізм ідуть від життя й суспіль­ної боротьби.

Проведені в Радянському Союзі дискусії навколо проблем романтизму і реалізму «очистили» ці методи від різного роду нашарувань, особливо тих, що були вик­ликані недооцінкою романтизму. Тепер ніхто не стане розглядати романтичні твори як щось недовершене, не­зріле, далеке від життя, тобто нереальне. Маємо на увазі, перш за все, твори прогресивних демократичних роман-

гиків. Залишається в силі відоме формулювання, що пе­реважна більшість видатних поетів-романтиків пройшла еволюцію від романтизму до реалізму (Пушкін, Міцке- вич, Шевченко), утверджуючи принципи народності та історизму. Розуміється, що творчий метод того чи іншо­го письменника, зберігаючи загальні типологічні риси, має і свої, притаманні йому особливості, викликані влас­тивостями суспільно-громадського і літературно-естетнч- ного розвитку. Скажімо, романтична поема Шевченка дуже споріднена з фольклорною поетикою (характерна риса українського романтизму взагалі). Його реалістич­на поема «Сон» — один з найгостріших політичних тво­рів в усій вітчизняній і європейській літературах.

У доповіді на VII міжнародному з’їзді славістів

Н. Є. Крутікова, зокрема, відзначила: «Реалістична твор­чість, що прийшла на зміну романтизмові, успадкувала і розвинула на новій основі його найбільш прогресивні риси (проникнення в глибини внутрішнього світу люди­ни, прагнення до народності і національної специфіки, потяг до історії), увібрала і асимілювала в своїй систе­мі багато художніх відкриттів романтиків»¹⁴⁷. Дослід­ження процесу переходу від романтизму до реалізму як у даній літературі, так і у творчості окремого митця, не терпить прямолінійності, догматизму. Справа в тім, що елементи романтичні й реалістичні (це бачимо і в пое­зії Шевченка) часто переплітаються й взаємодіють.

І це, власне, становить особливість творчого методу того чи іншого автора. Проте наше літературознавство, особ­ливо останніх десятиліть, має вже певні критерії, на­приклад, щодо творчості О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Т. Шевченка.

Радянське шевченкознавство розглядає л£рішій—пеЦ ріодл'ворчості поета як романтичний, за винятком поеми «Катерина». Далі поет і художник Шевченко розвивав­ся в реалістичному руслі. Поезія періоду «Трьох літ» і заслання — це в основному зразки літератури критич­ного реалізму. Як зауважив Ю. Йосипчук, «в останньо­му періоді (після заслання) Шевченко визріває у вели­кого реаліста в літературі своєї епохи»¹⁴⁸. Свіжими і сьо-

годні видаються спостереження Є. Шабліовського, ви­словлені у статті «Деякі риси реалізму Т. Г. Шевченка» і застосовані в наступних його працях. «Реалізм Шевчен­ка,— писав він,— в міру дальшого росту і розвитку його поетичного генія все більш міцнів, розвивався, хоч роман­тичні образи у нього знаходимо і пізніше, причому, ці образи ще більше посилюють основний реалі­стичний (розрядка наша.— М. Г.) напрям його твор­чості»⁵. Цікаві думки про творчий метод Шевченка зу­стрічаються у працях М. Рильського, Є. Кирилюка,

І. Пільгука, П. Волинського, Ю. Івакіна, П. Приходька. За словами М. Рильського, в середині 40-х років «поет рішуче став на шлях реалізму» ⁶.

Коли ми вживаємо поняття «романтизм», «реалізм», то маємо на увазі їх конкретні риси. Бо писати про реа­лізм як просто про прагнення письменників «глибше пізнавати життя народу і правдиво відображати його у своїх творах», а про критичний реалізм як про «критич­не ставлення до громадсько-політичного ладу Росії»⁷ у передових людей суспільства — це значить сказати дуже мало. Реалізм передбачає і соціальну обумовленість по­дій та характерів, і вирішальну роль обставин у форму­ванні цих характерів, і розкриття соціальних суперечнос­тей, і всебічність та історизм зображення, і глибокий психологічний аналіз, і правдивість деталей, і новий ре­волюційний ідеал. Закон реалістичної художньої типіза­ції: типові характери у типових обставинах. »

«Становлення реалізму, — зазначено в синтетичній праці «Развитие реализма в русской литературе» (т. 1, 1972), — обумовило поглинення реалізмом ряду струк­турних компонентів романтичної літератури, але воно не припинило розвитку самого романтизму, а лише від­вело йому специфічну сферу відображення дійсності, позбавивши панівного становища». Це стосується і ук­раїнської літератури. У поемі «Неофіти», наприклад, Шевченко не тільки у реалістичному плані зобразив картини дійсності, а й відбив романтику революційної боротьби. Те саме можна сказати і про поему «Марія».

^БЕ. С. Шаблиовский. Некоторые черты реализма Т. Г. Шевченко.— «Советская Украина», 1957, № 3, стор. 151.

® М. Рильський. Твори в десяти томах, т. 10. К., Держліт- видав, 1962, стор. 192.