Повернувся голодним, щебечеш.
Ах! неподобство таке й між людьми зустрічається часто:
Скільки-бо справді на світі тих змін із людьми помічаєм!
Діксас — розвеза? А глянь, як по місту він ходить чванливо;
В пишному вбранні — тож він наче півень, що хвастає гребнем.
Що йому ті кріпаки! Адже він як божок поміж ними.
Щоб утвердити своє право на існування і розвиток, українська література пройшла складний шлях. У цьому утвердженні, в становленні нової української літератури взагалі першорядну роль відіграла поема. «У самій жанровій сутності поеми, в естетиці цього жанру,— пише білоруський дослідник М. Лазарук у монографії «Становлення білоруської поеми» (1968).— заховано саме ті аспекти, що були найактуальнішими для процесу становлення нової літератури». Ми відзначимо епохальне значення «Енеїди» І. Котляревського, певні досягнення в царині української (у тому числі й дошевченківсь- кої) соціально-побутової та історичної поеми, своєрідні спалахи епічної поезії на західно-українських землях, але об’єктивно на головне місце сходить поетична епіка Шевченка. В розвитку української поеми були злети і спади (школи Котляревського, Шевченка).
Треба взяти до уваги ще й таку обставину; значна частина поем, написаних у 10—15-х роках, побачила світ уже в другій половині XIX — на початку XX ст., а то й за радянського часу. Опубліковані пізніше, вони не могли мати вагомого впливу на літературний процес п, але
становлять безперечний інтерес для характеристики основних тенденцій розвитку літератури взагалі і еволюції жанру української поеми зокрема.
В українській поемі від початків її існування знайшли своє місце інтернаціональні мотиви. Це виявилось у національній інтерпретації світових поемних форм і сюжетів («Енеїда» І. Котляревського, поеми Т. Шевченка «Кавказ», «Єретик», «Неофіти», «Марія», поема К. Ду- митрашка «Жабомишодраківка»).
У написаній російською мовою «Американській баладі» (1831) Опанаса Шпигоцького чи не вперше у вітчизняній літературі оспівано національно-визвольний рух індійців проти «жорстоких білих» (колонізаторів).
Такі в основному штрихи, характерні для теорії та історії одного з найбагатших літературних видів — поеми.
ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕТИЧНОЇ ЕПІКИ
країнським героїчним епосом слід вважати думи та історичні пісні. Т. Шевченко порівнював думи з поемами Гомера. «Малороссийскими рапсодами» назвав сліпців-бандуристів М. Максимович у передмові до своїх «Малороссийских песен» (1827). М. Цертелєв ще раніше писав про українські думи як «поеми». Леся Українка у листі до М. Аркаса від 26 серпня 1908 р. назвала думи «оригінальним витвором нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі».
Проте, як слушно зауважував М. Рильський, українські думи не злиті в один цільний епос, як це бачимо в грецьких «Іліаді», «Одіссеї», карело-фінській «Кале- валі», киргизькому «Манасі» та ін. До речі, Ів. Франко теж порівнював «Калевалу» з українськими думами.
Маючи таку тривку народнопоетичну основу, як думи та історичні пісні, українська давня література, здавалося, повинна була б дати жанр епічної поеми. На жаль, цього не сталося. Не все, очевидно, й збереглося, дійшло до нас. Однак про окремі зародки поетичної епіки можна говорити. Так, наприклад, Микола Греч ще у 1822 р. згадував поему С. Климовського «О правде и великодушии благодетелей», написану силабічними віршами; вона «зберігалася в Імператорській бібліотеці»63. Сильний епічний струмінь відчувається у так званих віршах і панегіриках. д
Низка великих за обсягом поетичних творів давньої літератури має деякі ознаки поемного виду (цикли віршів, спроба біографічного епосу, зародки драматичної поеми тощо). В хронологічному порядку це насамперед панегірик «Вірш-Ь на жалостный погреб... Петра Кона- шевича Сагайдачного...» (1622); ряд урочисто-величаль- них панегіриків (своєрідна біографічна поема), присвячених Петрові Могилі — «Евхарістеріон, албо вдячность» і «Евфоніа веселобрмячаа» (1632); великий віршований твір «Лямент у прыгодЬ нещасной... мешчан острозких» (1636), історичний віршований діалог (понад 1200 рядків) «Разговор Великороссіи с Малороссіею» (1762) С. Ді- вовича, цикл віршів, уміщених у Літопису Грабянки (1710). Цікаво, що автор іншого літопису—Самійло Величко — використав польську поему «Чигирин» (видана у Чернігові 1678 р.) українського поета-панегіриста О. Бу- чинського-Яскольда, поему С. Твардовського «\Уо]па сіо- mowa»( а для опису облоги Львова татарами через брак матеріалу ввів картини, запозичені з «Визволеного Єрусалиму» Тассо. Твори «Разговор...» Дівовича, «Вірші з трагодіи Христос пасхон Григоріа Богослова» (1630) А. Скульського вже чимось схожі на драматичні поеми.
Відомо чимало епічних віршових творів релігійно-дидактичного змісту, проте їхня роль у розвитку української літератури незначна (С. Мокрієвич, І. Максимович, Я- Горленко-Іоасаф та ін.). Показово, що один із зразків дидактичного епосу «Богородице дЬво...» (1707)
І. Максимовича нараховує понад 23 тисячі рядків. Уривки з «Євангелія» та інших релігійних творів і різних «слів» переклали на духовно-повчальні вірші А. та
О. Словицькі (1714).
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українській літературі з’являється ряд перекладів творів західноєвропейських авторів. Так, анонімний український перекладач, користуючись польською версією П. Коханов- ського, зробив переклад перших десяти пісень популярної тоді поеми Торквато Тассо «Визволений Єрусалим». Відомий також український віршований переказ однієї
з кращих новел Боккаччо. Дослідники знаходили в старих поетиках переклади й переспіви з античної поезії. Приміром, М. Марковський у 1927 р. в праці про «Енеї- ду» І. Котляревського опублікував «Діалог Енея з Тур- ном» (за чернігівською піїтикою 1745 р.). У 262 епічних рядках відчутні мотиви «Енеїди» Вергілія. Цей твір перекладав попередник Котляревського О. Лобисевич. Він же 1794 р. переробив українською мовою в бурлескно- травестійному стилі Вергілієві еклоги (з «Буколік») — «Вергилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк переодеты» (твір не зберігся). Про популярність Вергілія і зокрема його поеми «Енеїда» свідчать також давні українські поетики.
Першою високомистецькою національною поемою, своєрідною енциклопедією життя українського народу кінця XVIII — початку XIX ст. з його побутом, звичаями була бурлескно-травестійна 64 «Енеїда» Івана Котляревського. Це самобутня поема (хоч Котляревський скористався сюжетом відомої поеми Вергілія 65), яка стала початком нової літератури України, що славилась визначними досягненнями в красному письменстві й у народнопоетичній творчості. Треба було мати громадянську мужність, щоб за тих історичних обставин звернутися до живих джерел народної мови.
» Автор «Енеїди» виростав в атмосфері прогресивної російської словесності, на національних епічних традиціях. Його твір не є травестією в повному розумінні цьо- 1 го слова, а героїчно-комічною поемою на українську тему.
І зміст і форма «Енеїди» Котляревського складні. Якщо в часи феодального абсолютизму «Енеїда» Вергілія підносилась як гімн монархії, то український автор, пародіюючи і переодягаючи її героїв, уславив у образах Енея і троянців походи запорозьких козаків, а в образах богів висміяв панів-поміщиків та їхніх прислужників. Російський письменник О. Сомов у 1828 р. відзначав, що Котляревський подав в «Енеїді» «замість троянців, карфагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх хатнім побутом, звичками й приказками». Високу оцінку дав «Енеїді» письменник-декабрист О. Марлінський (Бесту- жев) у статті «Взгляд на старую и новую словесность в России».
У процесі написання «Енеїди» Котляревський міняв її стиль. Під впливом загальноросійського патріотичного піднесення після Вітчизняної війни 1812 р. поет трохи відходить від жанру бурлескно-травестійної поеми, наближається до ліро-епосу, вводячи авторські відступи на зразок:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть...
«Енеїда» — жива сторінка в історії українського віршування. Вона знаменувала собою остаточний перехід до силабо-тонічної системи. І. Котляревський виступив і тут як поет-новатор. Своїми рухливими ямбами він наніс рішучого удару по шкільній силабіці. Українські радянські літературознавці (В. В. Ковалевський — «Ритмічні засоби українського літературного вірша», 1960, Г. К. Сидоренко — «Віршування в українській літературі», 1962) показали це в своїх дослідженнях.
•І ХОЧ усім тепер, зрозуміло. ЩО «Енфіз» І Кдтляррв- ського була пародією на класицизм,, буржуазно-націоналістичні літературознавці (приміром, Д. ЧІЇжевський) зараховують Котляревського до «клясшшстів», а його «^Енеїду» «до певного гатунку адягичної іюєтїяйї» Аби далі від реалізму! На думку згаданого «вченого»,
І. Котляревський «великий опис пекла» виводив «з зовсім інших джерел, аніж героїчно-комічна поема, а саме — з бароккової релігійної поезії» 66.
200-річний ювілей І. Котляревського стимулював поглиблене вивчення літературної спадщини автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки». З’явились нові праці (Є. Ки- рилюка, П. Хропка та ін.), що проливають світло на особливості поетики Котляревського, його творчого методу просвітительського реалізму, обмеженість котрого переборов лише Т. Шевченко.
«Стиль автора, гумор і філософська іронія,— писав до 200-річчя від дня народження І. Котляревського «Кур’єр ЮНЕСКО»,— поставили його в один ряд з Рабле, Свіфтом, Аріосто і Анатолем Франсом... Котляревський відкинув кайдани класицизму XVIII сторіччя, ввів у
літературу народну мову. Збагачена його творчістю ук* раїнська література стала фактом культурного життй всієї Росії, а «Енеїда» — свого роду енциклопедією української мови XIX століття».
'«Енеїгта». отже, стала блискучим прологом новоі_ук- раїнської літератури, зачинателем і одним із перших класиків якої був Іван Петрович Котляревський, знач^ ною віхою на. шляху^до реалізму. Творчість наступних, поетів України — це своєрідний вибух тієї літературної й суспільно-громадської енергії, яку покликала до життя жива душа «Енеїди»-Котляревського.
;;і Методологічною настановою для. радянськощ літера-^ турознавства є, вчення В. І.,Леніна цро Дві раціональні культури в кожній національній культурі. Точиласй: нев-- пинна боротьба між реакційною і прогресивною течіями в українській дожовтневій літературі. Шевченко і Фран- ко, Панас Мирний і Коцюбинський, Леся Українка ї, Грабовський виступали проти соціального і національно^ го гноблення царизму і проти «свого» панства, проти великодержавного шовінізму і буржуазного націоналізму,, розуміючи, що справжнє визволення народу немислиме без класової боротьби, без повалення експлуататорсько-' го ладу, без інтернаціональної дружби трудящих.
Історію будь-якої літератури не можна розглядатщ у відриві від інших літератур. Тільки за цієї умови мож-|, на визначити, що свого, оригінального внесла та чи інша література у світову скарбницю. Своєрідність національні но'ї літератури «формується і розкривається в складних і багатогранних зв’язках і взаємовпливах»67.
Українська література, як і усна народна творчість*.', розвивалася в тісному взаємозв’язку з соціальним і національно-визвольним рухами, в єднанні з передовими силами культури російського, білоруського, ПОЛЬСЬКОГО,, чеського, словацького, болгарського, сербського та інших братніх народів. Уже в українських думках та і сто-', ричних піснях виявилися риси, які пізніше стали визначальними для української літератури: ліризм, героїчне начало, філософське осмислення соціальних конфліктів епохи, неповторність народного гумору. Велику роль у' становленні української літератури, у формуванні її ори
гінальних жанрів відіграли народна творчість і давня українська література, особливо творча спадщина І. Ви- шенського, Гр. Сковороди та ін.
У першій половині XIX ст. завершується процес становлення нової української літератури. Він проходив у складних умовах суспільно-громадської та літературно- теоретичної боротьби, в єднанні з діячами письменства російського народу. Історія знає багато фактів цього літературного побратимства. З зацікавленням і повагою ставились до українського художнього слова поети-де- кабристи, О. Пушкін, М. Гоголь та інші письменники. Росіяни з захопленням читали «Енеїду» І. Котляревського, а М. Гоголь, О. Сомов брали уривки з української поеми для епіграфів до своїх творів.
Українсько-російське літературне єднання — то не просто «паралелі», взаємні висловлювання поваги, це глибокий духовний акт братерства, що мав вирішальний вплив на єдність літературного процесу, спільність ідейно-естетичних завдань обох братніх літератур.
Зв’язок української і російської літератур завжди був багатогранним і творчо плідним. Якщо царистське минуле, як писав В. І. Ленін, «все зробило для взаємо- \відчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією»68, то кращі, передові українські й російські письменники, обстоюючи націо- | нальну демократичну культуру своїх народів, разом з \ тим виховували почуття єдності, дружби і взаємоповаги всіх гноблених народів.
Літературознавці досить детально дослідили зв'язки
з літературою Росії автора «Енеїди». Шукання українських поетів першої половини XIX ст. у галузі поеми теж пов’язані з творчим засвоєнням традицій російської поетичної епіки. Характерно, що більшість з них звертались при створенні поем до російської мови (Л. Боровиковсь- кий, Є. Гребінка, Т. Шевченко та ін.). «Беручи участь в російському літературному процесі, сприяючи прогресивним його тенденціям, — писав Д. В. Чалий, — вони глибоко входили в саму суть російського літературного життя, органічно засвоювали його художні досягнення»7.
Оволодіння набутками російської культури великий Шевченко розглядав як важливий чинник і запоруку
ідейно-художнього розвитку українського народу. Світочів російської літератури — Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Салтикова-Щедріна — він називав «нашими поетами». В передових діячах російської культури Шевченко вбачав своїх однодумців і соратників у боротьбі проти спільного ворога—кріпосництва й самодержавства.
У свою чергу, починаючи з 20-х років XIX ст., в російську літературу активно входить українська тема. Це пов’язано насамперед з іменами К. Рилєєва і О. Пушкіна, В. Наріжного і О. Сомова 69.
Після Вітчизняної війни 1812 р., яка показала всьому світові могутні сили і обдарованість російського народу, стала особливо помітною суперечність між багатими можливостями народів Росії і тим безправним становищем, в яке вони були поставлені самодержавно-кріпос- ницькою владою. Ідеї патріотизму, що з особливою силою прозвучали в період війни, мали величезне значення для громадського життя Росії. Під впливом ідей, а також гасел Французької буржуазної революції виховувались кращі політичні й культурні діячі. «Розповіді про пожар Москви, про Бородінський бій, про Березину, про взяття Парижа були моєю колисковою піснею...», — писав О. Герцен в епопеї «Былое и думы».
Патріотичне піднесення, викликане Вітчизняною війною 1812 р., мало великий вплив на формування світогляду Т. Шевченка. Відомо, що перші свої малюнки він присвятив героям 1812 р. — Кутузову і Платову, і пізніше в російській повісті «Близнецы» писав, як на клич
Москви піднялись народи країни «и стар и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский», як дійшов цей клич до України, як «зашевелилась она, моя родная мати; зашевелилось охочеконное і охочепешее ополчение малороссийское», як були розгромлені французькі загарбники. Відгомін подій Вітчизняної війни чується в «Енеїді» І. Котляревського, в «Малоросійській баладі» О. Шпигоцького та інших творах70.
Якщо навіть розповіді про війну 1812 р. мали таке виховне значення, то не важко зрозуміти, яким великим був вплив її на учасників і свідків героїчних битв. А такими були декабристи.
В. І. Ленін вказував, що декабристи принесли себе в жертву недаремно, що їхні ідеї вплинули на пробудження наступного покоління борців — революційних демократів71. Повстання декабристів знайшло відгук у селянській масі, яка стихійно піднімалась проти кріпосництва, за землю і свободу. Відомі виступи селян на Україні у Васильківському і Уманському повітах. Серед селян на Уманщині ходила легенда, що з’явився син Гонти, який вимагає, щоб поміщики віддали селянам землю, а самі, як можна скоріше, тікали до Варшави, тому що всі, хто залишиться в маєтках, будуть убиті. Іскра громадянської свідомості не гасла серед російського народу. Так, у 1830 р. на одному з заїжджих дворів по шляху Москва— Троїцька лавра було зроблено такий напис: «Скоро настанет время, когда дворяне, сии гнусные сластолюбцы, жаждущие и сосущие кровь своих несчастных подданных, будут истреблены самым жестоким образом и погибнут смертью тиранов.
...Один из сообщников повешенных и ссыльных в Сибирь. Второй Рылеев».
Іншим почерком написано: «Ах! Если бы это совершилось. Дай господи! Я первый возьму нож»72.
ІТа жаль, тоді народний антикріпосницький рух не злився з рухом дворянських революціонерів. Декабристи не спирались на народ, і тому царизм так легко розправився з ними. Але вони перші підняли прапор збройної боротьби проти монархії, подаючи приклад своїм подвигом наступним поколінням.
Традиції декабристів сприйняв і розвинув Тарас Шевченко. Петербург лише за кілька років до приїзду туди Шевченка був центром декабристського повстання. В прогресивних колах російської інтелігенції ще жили спогади про декабристів. Кривавий кат, цар Микола І, який жорстоко розправився з декабристами, викликав глибоке обурення передової російської громадськості. У Петербурзі поширювались революційні ідеї, з порядку дня не сходив заклик до повалення самодержавства і звільнення селян від кріпацтва.
Як відзначав Ів. Франко, Т. Шевченко, якому була такою близькою доля народу, не міг не захопитись цим великим визвольним рухом. Прикладом для Шевченка служили декабристи^—«споборники святої волі», «перші благовістителі свободи». До високого подвигу декабристів поет звертався не раз протягом всієї своєї творчості.
Шевченко не просто захоплювався подвигом декабристів. їх образами він нагадував народові про необхідність боротьби за краще майбутнє.
Серед петербурзької інтелігенції у списках поширювались твори К. Рилєєва, Ол. Одоєвського — автора відповіді на послання О. Пушкіна «В Сибирь» («Струн вещих пламенные звуки...»), його вірш «Славянские девы» декабрист Ф. Вадковський поклав на музику. Пісня закликала слов’янські народи до єднання.
Ідею єдності слов’янських народів Шевченко, як відомо, висловив у багатьох творах, зокрема і в передмові до поеми «Гайдамаки»: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля»73.
При відмінності образів: в Одоєвського говориться про потоки, що зіллються в одну велетенську ріку, в Шевченка — не розмежована земля, житом і пшеницею, як золотом, покрита, — ідея «Славянских дев» і передмови до «Гайдамак» одна — заклик до єднання слов’янських народів.
У Ідея спільної визвольної боротьби слов’янських народів була відроджена Кирило-Мефодіївським товарист-
БОМ, ліве революційне крило якого очолював Т. Шевченко. Він вважав, що об’єднання слов’янських народів можливе лише внаслідок всенародного збройного повстання. Поет боровся проти ліберального, буржуазно-націоналістичного крила товариства.
Шевченко знав багатьох декабристів. Ще під час першої подорожі по Україні він познайомився з О. В. Капністом. Під враженням розповідей Капніста і членів сім’ї Рєпніних про декабристів Шевченко пише поему «Тризна». Поема цікава тим, що дає матеріал для зіставлення з творами К. Рилєєва і О. Одоєвського. Так, у вірші Одоєвського «Тризна» (1828) в алегоричній формі говориться про страчених і загиблих декабристів.
Бій затих. Багато борців загинуло, інші стали «изгнанниками». Друзі загиблих, «изгнанники отчизны», готують «тризну». Здійснивши цей обряд, вони слухають народного поета, що складає пісні про героїв. Поет під натхненну арфу співає:
Утешьтесь! За павших ваш меч отомсти г...
Саме таку алегоричну форму, як і Одоєвський, взяв Шевченко для написання поеми «Тризна», на якій позначився вплив поезій Пушкіна і романтичних творів Рилєєва. Так, як і в Одоєвського, у поемі Шевченка збираються друзі на «тризну», щоб вшанувати пам’ять свого товариша, який пройшов тернистий шлях боротьби.
Герой поеми «Тризна» — носій «светлых, чистых дум». Він закликає своїх товаришів бути сміливими, «стать за народ и зло казнить».
В «Тризне» прозвучали гасла, що відповідали піднесенню нової революційної боротьби: «Воспойте свободу на рабской земле!», «Сложите вы псалом суровый Про сонм народных палачей».
Отже, громадянський подвиг і революційний пафос творів декабристів були чи не найбільшим поштовхом до написання поем. Вони освятили ранні епічні задуми українського Кобзаря. «Декабристське оточення» в Нижньому Новгороді вплинуло на написання таких перлин Шевченкового поетичного епосу, як «Неофіти» і «Марія».
К. Рилєєв змалював образ полум’яного патріота Б. Хмельницького, який кликав за собою тих,
Хто в грудях спрагу мсти несе,
Хто краще вмре, ніж в рабстві буде...
У думах про українських історичних героїв (Хмельницького, Наливайка) російський поет-декабрист прагне показати їхній внутрішній, духовний світ. Наливайку належить славнозвісний монолог, в якому відбились мотиви жертовності героя, який знає, «что погибель ждет того, кто первый восстанет на утеснителей народа». Ці слова облетіли Росію, навколишні краї. У 1839 р. переклад думи-поеми Рилєєва «Наливайко» було надруковано в Італії13.
Поема декабристів йшла в руслі революційного романтизму. Пов’язана з їхньою політичною програмою, вона повинна була мати «тираноборчий» підтекст (як, зокрема, поема К. Рилєєва «Войнаровський») .Героїчний характер, революційно-політичне спрямування, національна самобутність — такі основні риси жанру поеми в розумінні декабристів. Змальовуючи історичне минуле *■ російського і українського народів, вони шукали в ньому насамперед паралелей для сучасності. Декабристський \ революційний романтизм наголошував на соціально-виз- I вольних ідемл і ериШ>патріотичної народної поезії.
В одному із листів до К. Рилєєва у вересні 1825 р. М. Маркевич писав: «Итак, могу ли я хладнокровно читать «Войнаровского» и «Наливайку»? Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Вы много сделали, очень много! Вы возвышаете целый народ... слава тому, кто прославляет величие души человеческой... «Исповедь Наливайки» врезана в сердцах наших...» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1. Декабристы-литераторы. Изд-во АН СССР, 1954, стор. 154). Знайдені «Записки» М. Маркевича свідчать про його симпатії до декабристів. З теплотою говорить він про часи, коли «мысль о свободе и конституции была в разгаре» (тобто перед повстанням декабристів. — М. Г.), називає «Священний союз» монархів Європи, спрямований на придушення революційного руху, «неслыханной подлостью» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1, стор. 503—504). М. Маркевич не побоявся вже після смерті К. Рилєєва згадати його ім’я в збірці поезій «Украинские мелодии» (М., 1831, стор. 120). Між іншим, до тем української історії Маркевич звернувся теж під
- Василь Мова (Лиманський), Поезії, стор. 125.
- На початку XX століття.
- «Народна творчість та етнографія», 1971, № 2, стор. 24.
- З теорії та історії поеми
- 8 «Рамаяна». Післямова о. Білецького. К., Держлітвидав України, 1959, стор. 322.
- Повернувся голодним, щебечеш.
- 3. М. Потапова. Русско-итальянские связи. Вторая половина XIX века. М., «Наука», 1973, стор. 69.
- М. Бажан. Дружба народів — дружба літератур.— у кн.: «Люди. Книги. Дати. Статті про літературу». К., «Радянський письменник», 1962, стор. 13.
- Плідними в цьому плані видаються нам пошуки об'єктивного висвітлення впливу Байрона на Пушкіна у монографії: в. И. Куле-
- Н. Аристов. Об историческом значении русских разбойничьих песен. Воронеж, 1875, стор. 82.
- І і. Пільг у к. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Вип. 2. К., «Радянська школа», 1963, стор. 125.
- І Наварили ляхи пива,
- 1 Ляшків-панів частувать.
- Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили — нема,
- По селах голі плачуть діти —
- 86 Taras Szewczenko. Studium przez Leonarda Sowinskiego z dolqczeniem przekladu Hajdamaköw. Wilno, 1861, стор. VIII. Переклад наш.— m- г.
- 1 Замучені руки
- Приголубь-и обогрей!
- Ю. О. І в а к і н. Сатира Шевченка. К., Вид-во ан урср, 1959, стор. 260.
- Алкід — син сили, ім’я міфічного героя, велетня.
- 16 В. Косяк. Эпос революционного подвига.— «Советская-'Ук- ранна»; 1961, № 1, стор. 151.
- 1 Л. Новиченко, Шевченко і сучасність, стор. 87.
- Справочный энциклопедический словарь. Издание к Крайя, т. 2, сПб, 1849, стор. 379.
- А. В. Никитенко. Рафаэлева Сикстинская мадонна.— «Русский вестник», 1857, № 19, стор. 8.
- Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 288.
- З ціпочком тихо попід тином:
- А їй немудрую хустину,
- Цитати взято з у цілому цікаво! книжки: і. В ані на. Українська Шекспіріана. К., «Мистецтво», 1964, стор. 11.
- Встала мати,
- Ф. Я. Прийма. Шевченко и русская литература XIX века. М.— л., Изд-во ан ссср, 1961, стор. 286—288.
- И. Тургенев. Собр. Соч. В двенадцати томах, т. XII. М., гихл., 1955, стор. Ж
- В день воскресний твойого повстання.
- Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
- Жанр. Віршована драма теж синтезує всі три способи відображення дійсності. В чому ж тоді різниця між нею і драматичною поемою? Оче-
- Поетична — значить драматична
- ...Комуни серце горде й непокірне,
- 1 «Вітчизна», 1972, № 11, с. 168,
- 252601, Київ-мсп, вул. Володимирська, 42.
- 7 Див.: в. I. Л е н і н. Повне зібрання творів, т. 1, стор. 128—129.
- 11 Василь м и к и т а с ь. Галузка могутнього дерева. Літературний нарис. Ужгород, «Карпати», 197!, стор. 72.
- 11 «Світова велич Шевченка», т. 3. К., двхл, 1964, стор. 191.
- 53 «Історія української літератури у восьми томах», т. 3, стор.
- 1 «Народна творчість та етнографія», 1970, Ке 1. Сі 50.
- 13 Наливайко д. С. Искусство; направления, течения, етили, с. 250.
- 19 Арістотель, Поетика, к., «Мистецтво», 1967, стор. 41.
- 29 М. А. Л а з а р у к, Беларусская паэма у другой палави- не XIX —пачатку XX стагоддзя, Мшск, Выдавецтва бду 1мя
- 33“Л. И. Тимофеев, Теория литературы, стор. 861.
- 46 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 10, стор. 468.
- 47 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 10, стор. 221*
- 66 Цит. За кн.: о. Р. М а з у р к е в и ч. Зарубіжні фальсафімгаофя української літератури. К-, двхл, 1961, стор. 78.
- 67 Є. С. Ш а б л і о в с ь к и й. Шляхами єднання (Українська література в її історичному розвитку). К., «Дніпро», 1965, стор, 12.
- 68 В. І. Л е н і н. Повне зібрання творів, т. 32, стор. 334.
- 73 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах,
- 74 Див.: м. П. Г н а т ю к. Олександр Афанасьєв-Чужбинський.— «Радянське літератуг цнавство», 1972, № б, стор. 46
- 99 У народних піснях місце наголосу залежить від мелодії.
- 146 »Всенародна шана». К, «Наукова думка», 1967, стор. 34,
- 158 Там же, с. 272. (Розрядка наша.— б. М.).
- 173‘Луначарский а. В. О театре и драматургии. Избранные статьи в 2-х томах, т. 2. М. 195'
- 177 Теоріц драми в історичному розвитку, с. Я®-