З теорії та історії поеми

рема — це вищий ступінь у розвитку поезії. На закони цього літературного виду впливала І передусім сама дійсність, різні вияви народно­го життя, соціальної і національно-визвольної боротьби, морально-етичних норм тощоГ Розвиток поеми обумов­лений соціально-історичний^ літературним процесом.

Теоретично обгрунтував існування поетичного епосу Арістотель, узагальнивши у своїй «Поетиці» творчий дос­від «Іліади» і «Одіссеї» Гомера. В епоху Відродження велику увагу дослідженню поеми приділяли в європейсь­ких країнах, зокрема в Італії та Франції. Теоретиком епічної поеми вважався один із її практиків поет Торк­вато Тассо. Автори поетик Києво-Могилянської акаде­мії (М. Довгалевський, Ф. Прокопович⁵⁷, Л. Горка) взя­ли на озброєння теоретичні засади Арістотеля, викорис­тавши також досвід епічної поезії античної й середньо­вічної літератур.

У підрозділі своєї «Поетики» — «Плід перший. Про епічну поезію, або про епопею, та про її види» М. Дов- галевс.ький виділяє «енкомії, хвалебні поеми, в яких про­славляється певний герой за якийсь подвиг», «євхаристич­на поема,- тобто така, що виражає подяку за вчинене добродійство», «патетична поезія; поема такого роду міс­тить у собі настанови »когось мистецтва, як, наприклад, Горацієве «Поетичне мистецтво» тощо ⁵⁸.

У Росії в XVIII — на початку XIX ст. панувала тео- рія епопеї французького класицистичного зразка. І ли­ше В. Бєлінський, вивчивши живий досвід російської та європейської поем, дав її визначення. У статті «Пояс­нення на пояснення з приводу поеми Гоголя «Мертві ду­ші» він писав: «У новітній поезії є особливий рід епосу, який не допускає прози життя, який схоплює тільки пое­тичні, ідеальні моменти життя і зміст якого становлять найглибші світогляди та моральні питання сучасного людства. Цей рід епосу один удержав за собою ім’я «поеми». Такими є всі поеми Байрона, деякі поеми Пуш­кіна (особливо «Цигани» і «Галуб»), а також Лєрмонто­ва «Демон», «Мцирі» і «Боярин Орша»³.

Період становлення і розвитку революційно-роман­тичної поеми (10-і — початок 40-х років) був етапним в історії європейської, у тому числі й російської та україн­ської поем.

На Україні (перша половина XIX ст.) спеціальних теоретичних праць про поему не було. Лише в деяких виступах М, Костомарова, А. Метлинського. в епістоляр- ній спадщині та окремих твораЗГТГШевченка маємо цін­ні принагідні висловлювання про епічні поетичні жанри. Наприклад, М. Костомаров в «Обзоре сочинений, писан­ных на малороссийском языке» писав про класицистич­ну епоху, в яку читацька публіка «дрімала над товсти­ми піїмами у дванадцяти піснях і драмами з трьома єд­ностями». А. Метлинський у «Речи об истинном значении поэзии» (1843) згадував грецькихІшїкїВ, а також Тассо, Аріосто, Комоенса, Байрона, Пушкіна, зазначаючи, що на грунті історії «розцвітає поезія епічна».

Теорія поеми (російської, української та ін.) може бути предметом спеціальної студії. Визначення поемного літературного виду залежатиме від ряду чинників, на­самперед пов’язаних з конкретно-історичними критерія­ми. Проте залишається у характеристиці поеми і щось спільне, «незмінне». Для прикладу візьмемо висловлю­вання такого плану, що належать до різних часів. За­гальновідомі дефініції поеми, зроблені В. Бєлінським. .У бібліотеці Шевченка серед інших видань була невели­ка «сербська народна поема» М. Щербини «Иово і Ма­ра» (1859), в авторських поясненнях до якої читаємо:

3. В. Г. Бєлінський. Літературно-критичні статті. К., Держ- літвидав України, 1953, стор. 272.

«Вона названа мною не піснею, а поемою, тому що міс­тить у собі повне, замкнуте коло життя, всі зовнішні ху­дожні прийоми епічної поеми, які зустрічаються тільки у великому і строго організованому творі народного епо­су». Якби зібрати докупи всі висловлювання про поему, розкидані в різних працях Івана Франка, вийшла б теж дуже цікава картина. Особливості поетичної епіки, на думку поета і вченого, полягають у «глибині і силі в ма­люванню поодиноких постатей», в наявності психологіч­ної драми як «двигача епічної поеми» тощо. Нарешті, А. Луначарський в своєму «Курсі лекцій із західно-євро­пейських літератур» писав: «В сущности говоря, «Чайльд Гарольд» (твір Байрона.— М. Г.) не поэма, там нет пос­ледовательно развертываемой темы», «Життя в найви­щих його проявах» (В. Бєлінський), «повне, замкнуте ко­ло життя» (М. Щербина), «глибина і сила в малюванню поодиноких постатей» (І. Франко), «последовательно раз­вертываемая тема» (А. Луначарський) — ось штрихи до теоретичного визначення поеми, успадковані в своїй основі і нинішньою наукою.

Визначення поеми не є раз назавжди даною катего­рією. «Категорія літературного жанру — категорія істо­рична»,— пише Д. Лихачов⁵⁹.

Літературний процес пов’язаний із загальними істо­ричними законами розвитку суспільства, з загальним по­током розвитку мистецтва. Ще у 1898 р. Іван Франко застерігав від догматичного погляду на живі закони жан­ру: «Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить до характеристики «Енеїди», ані «Шахнаме», ані «Пісні про Нібелунгів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божесь­кої комедії», ані «Беоувульфа»; кожна дана епопея ви­магає осібної дефініції, то значить, що кожна дефініція епопеї, узагальнена на всі епопеї, буде дурницею» ⁶⁰.

—Слово «поема» грецького походження. Воно утворе­не від того ж кореня, що і поезія, від грецького дієсло­ва роіеіп — творити і, отже, означає творіння, як пое­зія — творчість..

⁴—''В «Краткой литературной энциклопедии» (т. 5) пода-

но таке визначення поеми: «великий багаточастинний віршований твір, який належить окремому авторові». «Універсальність» цього визначення очевидна. Ближчі до врахування специфіки жанру В. Лесин і О. Пулинець: «Поема...— зараз переважно ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події й яскраві характе­ри, а розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Поемі властиве гли­боке розкриття почуттів персонажів, психологізм, вели­кий ліризм, емоційність і навіть патетичність мови. Важ­ливу роль відіграє в ліро-епічній поемі ліричний герой. Характери персонажів зображуються в розвиткові, але основна увага приділяється провідним рисам характеру і найбільш гострим зіткненням і переживанням»^

Зрозуміло, при теоретичних узагальненнях слід вра­ховувати великі набутки вітчизняної дожовтневої пое­ми і поеми радянської.

Певний інтерес викликають визначення поеми, пода­ні в зарубіжних енциклопедіях. Наприклад, у «Краткой бьлгарской енциклопедии» (1967, т. 4) читаємо: «Пое­ма— епічний або ліро-епічний віршований твір з певним сюжетом, у якому розкрито характери і переживання ге­роїв у зв’язку з подіями і ситуаціями, поданими у фор­мі оповіді». і

Кожна доба може дати свої різновиди поеми і відпо­відні визначення цього жанру. І, вивчаючи поему різних часів, треба брати до уваги теорію поеми в її конкретно- історичному вияві (поетики, словники, енциклопедії). Багато цікавого тут можуть дати французькі правила віршованого епосу та їх російські інтерпретації (скажі­мо, російська теорія класицистичної поеми). Під впли­вом французької теорії словесності перебували польсь­кі поетики XIX ст., що і сьогодні становлять інтерес для дослідника.

Але правильно роблять ті літературознавці, що вис­тупають проти надто широкого застосування назви «пое­ма» до будь-якого віршованого оповідного твору. Справ­ді, кожна епоха вносить щось нове у зміст і форму пое­ми, проте закон жанру, його основна специфіка не ніве­люються. На думку відомого радянського дослідника ро­сійської поеми О. Соколова, основним і якоюсь мірою

«одвічним» у поемі є її «воспевающие», героїчні засади. Автор має возвеличувати (оспівувати) свого героя. Зви­чайно, і в поглядах на героїчне, і на сам предмет оспіву­вання щоразу виявлявся класовий підхід. Так чи інак­ше в поемі наявні розповідь про людську особистість (у плані героїчному чи морально-етичному) і важливі в житті народу події; залежно від творчого методу та ін­дивідуальних уподобань автора характерними мають бути риси героя, композиція, ритмомелодика, тропіка та інші засоби поетичної виразності; в поемі часто зустрі­чаються казкові елементи, баладні інтонації тощо. Близькість і спорідненість віршованого епосу з іншими видами епічних творів завжди відчували поети. «Что за прелесть эти сказки! Каждая есть поэма!» — писав

О. Пушкін.

Поема тяжіє до народно-філософського осмислення життя, часто живлячись фольклором; власне, і численні її різновиди нерідко пов’язані з народнопоетичними дже­релами.

Для сюжету поема бере події, що мають безпосереднє відношення до народної долі, дають матеріал для розду­мів про Шляхи того чи іншого народу або людства. Зна­чимість соціальної та моральної проблематики, драма­тизм і гострота конфлікту, небуденність характерів, своє­рідність оповідної манери визначають художню цінність кращих поем.

Д. Ю. Загул у «Поетиці» висловив думку, що «змістом своїм балада нагадує нам поему, бо теми бере з подій історичних, легендарних або побутових і, як поема, на­лежить до ліро-епічної творчості». Сучасний болгарський вчений Б. Ничев у книжці «Вступ до південнослов’янсь­кого реалізму» пише, що балада від поеми відрізняється «максимальною стислістю дії» і що її сюжет, як прави­ло, «розвивається в одному напрямі і не дробиться на епізоди».

М. Рильський назвав поемою баладу М. Костомарова «Пан Шульпіка». Щось середнє між баладою і поемою являють собою «Мадей» І. Вагилевича, «Гамалія» Т. Шевченка.

Ідейно-естетичний зміст і структура поеми визнача­ються характером історичної епохи і громадського жит­тя. В способі світовідчуття вгадується характер автора, суспільна вартість цього характеру. Саме поема своєю синтетичністю допомагає дати глибше пояснення соці­альних проблем епохи. Поемні форми залежать і від ха­рактеру авторської інтерпретації. Автор у значній мірі формує жанр.

Відмирання старих різновидів поеми і народження нових часто пов’язане із зміною аспекту зображення лю­дини, героя.

Розвиток поетичного епосу «вимагав» збагачення об­разних засобів, тропіки, віршування, в тому числі засо­бів звукопису.

Поема, як_було сказано, своїм корінням сягає в гли­бину віків, ^народну творчість,--яка вже на початку іс­нування людства виражала найпередовіші естетичні ідеали, оспівувала "мужніх і сміливих героїв, значні іс- торй'ТОґтГОдпЬ Вона виникла на основі циклізації народ­них героїчтйгшсень і сказань про визначні історичні по­дії, що мали всенародне значення. К. Маркс і Ф. Ен­гельс вважали сказання й пісні «необхідними передумо­вами епічної поезії».

Найближча до європейських літератур грецька епі­ка живилася давніми героїчними легендами, можливо, ще доіндоєвропейськими, які поширювалися спочатку в самій Греції, а потім ще з більшою пишністю розквіта­ли у грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії; серед цих легенд особливою популярністю користувалися пе­рекази про Троянську війну. В найдавніші часи їх співа­ли аеди (співці), яких традиція зображає сліпими ман­дрівниками. Згодом ці легенди були віршовані гекзамет­ром⁶¹, і декламували їх рапсоди — творці пісень (поем).

Великими художніми витворами грецької епіки були «Іліада» і «Одіссея». «Іліада» складена між X і VIII ст. до н. е. на основі тогочасної народнопісенної творчості.

Творцем «Іліади» та «Одіссеї» вважають Гомера, який на основі народних переказів і героїчних пісень про гре- ко-троянську війну склав обидві поеми.

Під загальною назвою «поеми» об’єднуються твори, що різняться між собою і характером, і змістом, і фор­мою. Перш за все — це так званий героїчний епос. Сю- ди належать старогрецькі поеми Гомера, «Енеїда» Вер- гілія, староіндійські епоси «Махабхарата» та «Рамая­на», стародавні іранські оповідання під назвою «Шахна- ме» («Книга царів»), оброблені в XI ст. поетом Фірдоусі, французька середньовічна «Пісня про Ролан­да», німецька «Пісня про Нібелунгів»; сюди ж можна віднести й такі народні твори, як сербські юнацькі думи, староруські билини та українські думи. У героїчному епосі оповідається про завзяття національних героїв (справжніх і вигаданих); сюжет його становлять визнач­ні події з історії того чи іншого народу. Неодмінною ознакою героїчного епосу є елементи фантастики та гіперболізації; форма — віршована.

Індійський героїчний епос — один з найдревніших. Визначна його пам’ятка — «Махабхарата» («Оповідь про велику війну нащадків Бхарати»), літературно офор­млена у X—VIII ст. до н. е., відображає соціальні та мо­ральні засади Давньої Індії. Вважають, що автором її був мудрець В’яса. В основу «Махабхарати» покладено індійські билини (ітігас), які відрізняються від старог­рецьких пісень «Іліади» Гомера ще більшим виявом гі­перболізації, нагромадженням подій тощо. «Махабхара­та» — безпрецендентне явище в історії світової літера­тури щодо обсягу: поема має понад 100 тисяч дво­віршів.

Давньоіндійську епічну поему «Рамаяна» створено пізніше, в IV ст. до н. е. Першим автором поеми вважа­ється Вальміки. «Рамаяна» менша від «Махабхарати», за обсягом — 24 тисячі двовіршів. У поемі «Рамаяна» виявилась художня єдність, висока майстерність автора; тут описано життя і подвиги міфічного героя Рами та його вірної дружини Сіти. Найбільше поширення мала «Рамаяна» Тулсі Даса, написана мовою хінді.

Академік О. Білецький так писав про значення «Ма­хабхарати» і «Рамаяни»: «Мов величезні вершини Гіма­лайського гірського пасма, у переддвер’ї літератур ін­дійських народів підіймаються дві грандіозні епічні по­еми, що, зародившись у безвісті віків, жили протягом довгих століть і запліднювали своїми темами і образами всю пізнішу літературу» |;

Тривалий час героїчний епос не записувався, а пе-