37. Укр роман 70-90 років 19 ст.

В 70—80-ті роки на перше місце вийшли роман і повість. Автори романів 70—80-х років відчували потребу досконало пізнати народне життя, а не витати над ним. Вони розуміли, що сучасний роман має будуватися не лише на любовних сценах, а й на іншій, суспільній, основі. Економічний бік, утлумачений багатьма критиками як сухий, не романний, надто примітивний, що зводить усе багатство життя до елементарної «боротьби за хліб», виявився органічним, цікавим, багатогранним. Власне, цю стихію життя й покликана показати література. Село і віками усталені економічні, моральні, родинні, світські й духовні відносини стають Ґрунтом цікавих романів О. Кониського, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та ін. У ставленні до сучасності і сучасної людини, в оцінці епохи українські романісти були справжніми новаторами.Село і віками усталені економічні, моральні, родинні, світські й духовні відносини стають Ґрунтом цікавих романів О. Кониського, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та ін. Незважаючи на незавершеність роману, В. Горленко розглядав «Повію» як новий крок у розвитку мистецтва слова, як твір, що розширює сферу відтворених звичайно в українській літературі життєвих уявлень, і пророкував його велике майбутнє. У період становлення українського роману в українській літературі не було чіткого визначення його як жанру, його специфіки й відмінності від повісті, тому й спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору в естетично-теоретичних працях. Окрасою світової прози стали романи й повісті І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка та ін. Бувши епосом індивідуального життя, роман розробляє проблематику морального самовизначення людини в своєму оточенні. На відміну від епосу реалістичний роман звернено до індивідуальної психології, зокрема до тих її властивостей і процесів, що розділяють людей. Інтегруючи філософську проблематику щастя людини та її морально-психологічного самопочуття в світі, І. Франко виробляє форму філософсько-психологічного роману. Жанровий синтез романістики реалізується у взаємодії епіко-драматичних і ліричних форм. Прагнення вловити гострі конфлікти й суперечності життя та свідомості людей під впливом нових суспільних відносин спричиняється до драматизації реалістичної романістики. В українській літературі 70-90-х років вона особливо помітна насамперед у творах Панаса Мирного та І. Франка. Основу драматичного в романі утворює трагедія особистості, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії – різні форми людського спілкування, з’ясування етико-ідеикигічних позицій героїв. У 1886 році у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі», де порушено актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і По-лель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.