23. Поеми Федьковича.

На час перших кроків Федьковича-письменника переважно напівлегендарною в німецькомовній (німецькій та австрійській) літературі виступає й сама тема Буковини та України. Йдучи у першовитоках від життя, знаючи реальну Буковину в деталях, Федькович, тим часом в ряді випадків (поеми про опришків, драма «Довбуш») дивився на Буковину крізь призму європейської легенди про неї. Реальні враження й легенда до останку співіснують у творчості письменника: романтична ідеалізація Буковини то ігнорується (поеми «Новобранчик», «Дезертир»), навіть заперечується (поема «Лук'ян Кобилиця»), то активно стверджується і навіть доповнюється його власними домислами (гадка про чорноморське чи половецьке походження гуцулів на чолі з їх королем Уцом або ж Гуцулом — у «Диких думах», «Довбушеві» та ін.). Народно-гуманістичне в своїй основі емоційне неприйняття офіційних стосунків залежності й підлеглості в цісарській армії, виразні антимілітаристські й антицісарські настрої, глибоке співчуття до простого селянина в мундирі, «руського сина», змушеного захищати чужі національні й станові інтереси, дістали відображення в поемах «Новобранчик» (1862; через випади проти пануючих віденських «німчиків» і католицької церкви поема не була за життя поета надрукована повністю) та «Дезертир» (1867). Якщо поема «Новобранчик» має більш публіцистичне звучання, торкаючись поодиноких гострих моментів соціального й національного життя, то в «Дезертирі» засвідчено передусім філософське, художньо-антропософське бачення людини, а замість елемента публіцистичного значно ширше розгорнуто ліричне начало. Твором, у якому найповніше і найзмістовніше представлена не тільки жовнірська тема, а й світоглядна та естетична проблематика всієї творчості поета, найсуттєвіше у баченні ним людини і дійсності,— є поема «Дезертир». Постала вона з переробки «Новобранчика», проте в підсумку обидві поеми виявилися самостійними, хоча й схожими за сюжетом творами. «Дезертир» належить до тих творів Федьковича поемного жанру (серед них також — «Свекруха», «Новобранчик», «Мертвець»), крізь які проходить — і цим додано нових значень художньому узагальненню твору — пристрасний авторський роздум про Бога. За цим образом стоїть і християнсько-релігійне розуміння верховної сутності, й закономірність природи та людської історії, і весь світ у своїй претензії мати смисл та певну доцільність. До зразків Федьковичевого «яснобачення», викликуваного переважно енергією ліричного начала, належить ряд епізодів поеми «Мертвець». У ній поет розгортає умовне, але переконливо й послідовно аргументоване художнє уявлення про спосіб буття після смерті; поема є одним з найглибших проникнень художньої фантазії у «потойбічний» світ. У поемі увідчутнюється також, започаткована в творах більш раннього періоду («У полі, гей, у полі!», «Неділя завтра», «Як я, братя, раз сконаю», «У море!»), продовжена в поемі «На могилі званого мого брата...», доповнювана темами смертельної спокуси та самогубства, спроба естетизації смерті.