35. Особливості розвитку укр. Прози 70-90 років 19ст.

Письменники 70—90-х років, насамперед І. Франко, І. Нечуй-Левицький, І. Білик, зробили чимало для розвитку реалізму. Продовжуючи літературно-естетичну традицію попередників, українські прозаїки 70—90-х років не зупиняються тільки на правдивому відображенні народного життя, а намагаються допомогти йому вийти до «світла»; не обмежуються співчуттям до народу, відтворенням його страждань, скрутного матеріального становища і духовної темряви, а рішуче протестують, активно борються проти витоків народного горя. В багатьох творах І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, Б. Грінченка, І. Франка, Є. Ярошинської відтворено нестерпні умови життя селянина, змушеного покидати рідне село і шукати кращої долі в місті. Продовжуючи традиції попередників, письменники 70—90-х років порушували животрепетні, практично важливі проблеми, піднімали невідомі раніше життєві пласти. В повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті», «Спроба»), Д. Марковича («Не зрозуміли»), О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Непримиренна»), М. Кононенка («Між народ», «На селі»), В. Леонтовича («Пани і люди») виведено образи інтелігентів — діячів культурно-просвітнього руху, «нових людей», що «виступають прилюдно з народною українською мовою, зважають на неї як на життєвий орудник культури й освіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюдитись і просмикнутись в темні маси міщан та народу. В 70—80-ті роки на перше місце вийшли роман і повість. Автори романів 70—80-х років відчували потребу досконало пізнати народне життя, а не витати над ним. Вони розуміли, що сучасний роман має будуватися не лише на любовних сценах, а й на іншій, суспільній, основіі. Українська повість цього періоду збагатилась образами людей пристрасних, вольових, активних. Типові в своїй глибокій сутності, герої діють у реальних обставинах, закорінені в них. Мала проза 70—90-х років демонструє багатство тематичних і стильових можливостей жанру: від фольклорно-етнографічної, соціально-побутової реалістичної манери до наукового реалізму й модернізму. Для багатьох оповідань характерні нехитрі сюжети і схильність до символіки. Сфера оповідання — це факт, подія, випадок, яскравий, переконливий, достовірний, з тенденцією до подолання статичності, з підвищеним інтересом до героя. Пейзаж слугує засобом розкриття характеру і засобом його пізнання. Він відзначається більшим психологічним наповненням і підпорядкований розкриттю внутрішнього світу героя. Картини природи передають також авторське світосприймання, в них звучать ліричні інтонації. Суб'єктивізація, підсилення «авторської присутності» змінили традиційну структуру розповіді; змінюються часові ритми; порушується послідовність викладу, зростає мобільність просторових відношень.

36. Укр повість 70-90 років 19 ст.

В 70—80-ті роки на перше місце вийшли роман і повість. Обсяг роману XIX ст. був менший, майже такий, як повісті, яка з часів Квітки-Основ'яненка посідала місце провідного жанру в українській літературі. Це стосується (чи не найбільше) й досліджуваного періоду, бо неможливо назвати жодного письменника — прозаїка, що не залишив би хоч однієї повісті. Переважна більшість поетів (Шашкевич, Костомаров, Шевченко, Гребінка, Старицький, Леся Українка та ін.), драматургів (М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий) мають вдалі проби в цьому жанрі. В описовій повісті художньо осмислюється моральний чи соціально-економічний стан середовища або окремої людини (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, Є. Ярошинська, В. Леонтович, Н. Кобринська, М. Павлик та ін.). Повісті з поглибленою смисловою характеристикою та максимальною психологізацією образів бачимо у Панаса Мирного та І. Франка. Якісних змін зазнає жанр автобіографічної повісті — хроніки, що має мемуарну форму зображення «далекого — близького». До цієї форми зверталися І. Нечуй-Левицький («Над Чорним морем»), О. Кониський («Юрій Горовенко»), Є. Ярошинська («Понад Дністром», частково «Перекинчики»), І. Круча («З життя одного волоцюги»), О. Кутовий («Із записок гріховоди»). Повість психологізується і видозмінює структуру; сюжет стає внутрішнім, зосередженим не так на подіях, як на відтворенні перебігу думок — почуттів людини. Збагачуються викладові форми; епічний опис чергується з внутрішніми монологами чи масовими сценами, показом настроїв громади. Українська повість цього періоду збагатилась образами людей пристрасних, вольових, активних. Типові в своїй глибокій сутності, герої (бунтарі, протестанти, шукачі правди) діють у реальних обставинах, закорінені в них. На особливу увагу заслуговує гумористично-сатирична повість, кращими репрезентаторами якої є І. Нечуй-Левицький («Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки та матушки»), І. Франко («Основи суспільності»), Є. Ярошинська («Перекинчики»), М. Павлик («Пропащий чоловік»), В. Леонтович («Стопами апостолів» («Per pedes apostolorum»)) та ін. Жанр повісті — хроніки в сатирі 70—90-х років сприймається як своєрідна традиція, що в українській літературі представлена таким видатним письменником, як І. Нечуй-Левицький, який виробив свій літературний стиль з властивим йому культом деталі, подробиці, нахилом до різних побутових сцен.