84. Образ автора у збірці «Із днів журби» Франка

Вихід зібрки "Із днів журби" (1900) — своєрідне інтермецо в поетичній творчості Франка. В ній він підсумовував пережите, засвідчував свою незнищенну віру в людей та аналізував ті втрати й болі, які випадали на долю поета — "мужичого сина". Ідеал жертовного громадського посвячення покоління 70-х років, який складався й озвучувався ліричним голосом поета, дедалі виразніше набуває культурософського забарвлення. Збірка передає складні переживання автора, зумовлені об'єктивними труднощами у здійсненні задуманої громадської програми, а також болісними перипетіями в особистому житті. Тут простежується невластива раніше однотипність ліричних структур, зумовлена новим характером світосприймання. Вірші збірки якнайповніше відповідають жанрові елегії з елементами роздуму, сповіді, плачу, скарги, спомину, пейзажу тощо. Оглядаючись у минуле, поет "ревізував" своє життя в жалібних, одначе спокійних рефлексіях, що плавно переходять у пленеризм спостережень. Він знову повернувся до улюбленої форми сонета і почав активні експерименти з терциною. Найхарактернішою і найтривожнішою прикметою були окремі поетичні видіння, що виринали зі сфери "нижньої свідомості" і піднімалися на поверхню в моменти болісного нічного натхнення. Усі 12 поезій першого циклу "Із днів журби" – елегії, пронизані єдиним психологічним мотивом, відчуттям внутрішнього дискомфорту, породженого фізичним безсиллям і паралічем волі. Поет ніби перебував водночас у двох субстанціях – підсвідомій, закоріненій у спогадах, і реальній, наповненій гірким присмаком життєвих невдач. В елегіях здебільшого відразу формується сумовитий, а то й гнітючий настрій, який не змінюється протягом усього вірша. Нещадний самоаналіз доводить героя до хворобливого стану, тому рефлексійна поезія циклу переповнена галюцинаторними образами, містичними звуками, таємними знаками.