3. Розвиток жанру поеми у поезії 50-60 років 19ст.

У середині XIX ст. в українській літературі складаються основні літературні жанри. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія — від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побутової, історичної, суспільно-політичної) епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних «співомовок», байок, сатиричних віршів. При цьому не тільки відбувався розвиток уже існуючих жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема (Шевченко, Руданський). Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей та сатирично-гумористичних жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський. Поема тяжіє до народно-філософського осмислення життя, часто живлячись фольклором; власне, і численні її різновиди нерідко пов’язані з народнопоетичними дже­релами.Для сюжету поема бере події, що мають безпосереднє відношення до народної долі, дають матеріал для розду­мів про Шляхи того чи іншого народу або людства. Зна­чимість соціальної та моральної проблематики, драма­тизм і гострота конфлікту, небуденність характерів, своє­рідність оповідної манери визначають художню цінність кращих поем.В українській поемі від початків її існування знайшли своє місце інтернаціональні мотиви. Це виявилось у на­ціональній інтерпретації світових поемних форм і сюже­тів («Енеїда» І. Котляревського, поеми Т. Шевченка «Кавказ», «Єретик», «Неофіти», «Марія», поема К. Ду- митрашка «Жабомишодраківка»). Як відомо, становище селянства після революції 1848 р. в Австро-Угорщині і реформи 1861 р. в Росії і на Україні істотно не поліпшилось. Ясна річ, що ідейні позиції українських поетів визна­чали їхнє ставлення до суспільно-політичних явищ дій­сності, впливали на зображення цієї дійсності. Так, кар­тини народного горя, зубожіння, тяжкої праці і голоду­вання ми знаходимо в поетів ліберально-народницького напряму. Досить згадати хоча б яскраво реалістичні, пройняті глибоким співчуттям до долі трудівників вірші Я. Щоголева — «Чередничка», «Похорони», Дніпрової Чайки — «Мати», «Нічною добою», Б. Грінченка — «Шматок хліба», «На полі», «Удові» та інші, щоб поба­чити, що доля народу не була байдужа цим поетам, що вони щиро вболівали за поліпшення життя трудівників. Проте ліберально-народницькі ілюзії не давали можли­вості сказати цим поетам рішуче слово на захист трудя­щих, проголосити знищення несправедливого соціального ладу. Вони бачили вихід з важкого становища в освіті, в філантропічній допомозі «меншому братові» тощо. П. Грабовський уміло поєднує в поемі пафос засу­дження потворних явищ війни з уславленням мирної пра­ці текінців (туркменів). Цікаві жанрові картини побуту, туркменського пейзажу, змалювання краси і характеру молодої туркменки, а головне — велика любов до трудя­щих усіх націй — усе це було новим в українській поезії і літературі згадуваного періоду. В основі сюжету поеми П. Грабовського «Бурятка» лежить життя бурятського народу в дореволюційні часи. Безпросвітні злидні, некультурність, забобони дореволю­ційних бурятів П. Грабовський відтворює сильно і при­страсно. Особливо яскраво змальовано долю жінки. У Шевченкових поемах широко використано народну творчість — історичні пісні та думи, перекази й легенди. Фольклор для поета — це джерело і сюжетів,' і худож- ньо-поетичних засобів. В окремих місцях автор нібтї Зли­вається з народнопоетичною свідомістю, а часто йде да­лі, до власних філософських, узагальнень. Вплив народ­ної поетичної творчості найбільше позначився на поемах історичних та соціально-побутових. Навіть у поемі «Ма­рія» автор використовував фольклорні елементи, щоб надати зображуваним подіям українського колориту.

4. Основні тенденції розвитку прози 50-60 років 19ст. З'являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу «Основа», досягає високого рівня прозова творчість Ю. Федьковича, виходять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів. Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина і суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, а також посилення згубності останніх для розвитку суспільства. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин — основний структурний принцип прозових творів 50—60-х років. Людина постає насамперед у її соціальній суті. У прагненні до аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутнісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право — у Марка Вовчка, реакційний режим — у романі А. Свидницького «Люборацькі»). У прозовій творчості П. Куліша, Ганни Барвінок (О. Білозерської-Куліш), ряді творів О. Стороженка висувалися ідеї національної консолідації українського суспільства. Ганна Барвінок у своїх ранніх оповіданнях, опублікованих 1860 р. в альманасі «Хата» («Лихо не без добра», «Восени літо») та в 1861 — 1862 pp. у журналі «Основа» («Сирітське лихо», «Як не було змалку, не буде й д'останку», «Хатнє лихо») правдиво розкривала психологію української жінки-селянки, показувала гірку жіночу долю, складні родинно-побутові взаємини. її герої — переважно життєво пасивні, покірні обставинам страдники, маленькі люди із суто сімейними, особистими інтересами. У прозі 40—60-х років відбувається формування реалістичного напряму, у взаємодії з яким одночасно розвивається романтичний напрям, що досягає своєї зрілості. У створених переважно на романтичних засадах казці-повісті Марка Вовчка «Кармелюк», казках «Невільничка», «Лимерівна» відбилися настрої революційної ситуації початку 60-х років; тут з'являються яскраві, героїко-романтичні образи виняткових людей, прославляються волелюбність, мужній, незламний дух борців проти соціальної несправедливості.У романтично-піднесеній манері Ю. Федькович зображує незвичайні події, сильних, вольових героїв, бурхливі пристрасті, подає барвисті етнографічні описи в повістях «Люба-згуба», «Серце не навчити». Новий етап у розвитку української художньої прози відкривають П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький. Прогресивні світоглядні позиції, освоєння нових художніх принципів зумовили правдиве відтворення ними глибоких суспільних антагонізмів, загострення конфліктів між селянством і поміщиками. Письменники зосереджують увагу насамперед на типових героях з найнижчих верств та нелюдських обставинах їх життя. Розширюється коло селянських героїв. На зміну Квітчиним чоловічим образам типу Олексія («Сватання на Гончарівці»), Левка («Козир-дівка»), Петра («Сердешна Окса-на»), Трохима («Перекотиполе»), позначеним рисами сентиментальної розчуленості й громадянської пасивності, серед персонажів із селян-трударів з'являються герої рішучі, вольові, здатні до активного протесту проти гнобителів (Назар, Прокіп з «Інститутки» Марка Вовчка). Важливе місце у творчості Стороженка належить белетризованим обробкам фольклорних гумористичних мотивів: «Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Не впусти рака з рота» та ін. О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української літературної гумористики, у відтворення образу історичної України в пам'яті сучасників, зокрема в зображення побуту українського козацтва; він збагатив форми організації сюжету, об'єктивної оповіді від імені автора, засоби романтичної поетики.Найвизначнішим твором Свидницького є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі» 9 (написаний 1862 p., опублікований 1886 p.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об'єктивно-описової форми викладу. Своєрідність епохи 40—60-х років XIX ст, в Україні в розвитку прози визначається рішучою активізацією творення в прозово-епічних жанрах у другій половині 50-х — на початку 60-х років, процесами утвердження художніх засад романтизму («Чорна рада» П. Куліша, «Кармелюк» Марка Вовчка, «Марко Проклятий» О. Стороженка) і формування основного комплексу творчих принципів реалізму, який народжувався у зв'язку зі зрослою потребою розкриття сутності ускладненого, порівняно з попереднім часом, суспільного життя, з поглибленням науково-реалістичного світорозуміння, з новим, вищим рівнем соціально-громадянської свідомості, зрілості художньо-естетичного мислення («Козачка», «Інститутка», «Два сини» Марка Вовчка, «Люборацькі» А. Свидницького, «Дві московки» І. Нечуя*Левицького).