34. Українська поема 70-90 років 19ст.

70—90-і роки — розквіт української філософської поезії. Тогочасна поетична думка обертається в колі насамперед таких етико — філософських колізій, у яких прозирають ті чи ті алюзії стосовно національного руху України. До них належить, зокрема, інтерпретація біблійних сюжетів у поемах "Самсон" Лесі Українки, "Дебора", "Юдіта" Олени Пчілки, "Терновий вінок" О. Маковея. Взаємне прояснювання духовної проблематики віддалених епох української історії (часу дії твору та часу його написання) відчутне в "Івані Вишенському" І. Франка. Філософський потенціал сюжету недостатньо розгорнуто в поемі Б. Грінченка "Ярина", проте твір засвідчує, що традиційна історична тема може набувати нового, поглибленого звучання, зокрема при окресленні в історичному епізоді тих "межових" обставин особистісного вибору (у поемі — можливість утечі козака й дівчини з обложеного міста), які дають змогу розгорнути аргументацію узагальненого світоглядного плану. "Похорон" І. Франка — твір складних, драматичних почуттів. Герой поеми під час боротьби схиляється до думки про передчасність перемоги повстанців, яких є сам проводирем. Поет відсторонюється від занадто простого, нібито цілком "ясного" й безкомпромісного розуміння відступництва, яке саме в такому вигляді було предметом зображення в попередній поетичній традиції. Суперечливість і труднощі історичного поступу народу, драматизм долі того, хто чує в собі поклик його скерувати, переконливо окреслені Франком пізніше в поемі "Мойсей". Ширші світоглядні параметри відзначають поему "Ех nihilo" І. Франка. Цей філософський монолог-роздум може прочитуватись як утвердження раціоналістичної (позитивізм, "ліберальна теологія") думки XIX ст. про те, що "не Бог людину, а людина Бога з нічого створила". Різними за висновком, але спорідненими за своїм драматичним характером є переживання неуникненості смерті, хисткості підвалин земного життя — в окремих творах В. Самійленка ("Непевність"), Б. Грінченка ("Хвиля за хвилею плеще й зникає...", "Труна в землі, могила над труною..."), О. Маковея ("Нічна думка", "Елегія"), І. Франка ("До Дранмора, прочитавши його поему "Requiem"). Роздум ліричного суб'єкта позначений тут як намаганням постулювати тривкість духовно-культурних цінностей, так і болісним сумнівом у наявності будь-якого сенсу буття, у можливості бодай умовної форми безсмертя індивіда. Гострота таких колізій представлена і в поемі "Герострат" В. Самійленка. Відомий з історії вчинок — спалення храму Артеміди Ефеської — герой цього твору здійснює не через бажання прославитись, а з відчаю усвідомлення неминучості своєї смерті, гадаючи бодай у такий спосіб зберегти в віках своє ім'я. Медитативною поемою можна назвати "Вспомини" (1884), один з останніх творів М. Устияновича, медитативно-сатиричною з ослабленою сюжетною основою — поему "Куліш у пеклі" П. Куліша; зразок сатирично-повістувальної — "Ботокуди" І. Франка. Характерне явище останнього двадцятиріччя XIX ст. — філософсько-медитативна поема. Вона має різновиди, в яких присутній виразний повістувальний сюжет ("Магомет і Хадиза" П. Куліша, "Смерть Каїна", "Іван Вишенський" І. Франка), а також лірично-медитативна домінанта ("Молитва" В. Стебельського, "Герострат" В. Самійленка, "Ex nihilo" І. Франка, "Бог на Україні" О. Прозори).