55. Проблеми національно-культурного відродження України у романі «Вальдшнепи» м.Хвильового. Доля твору.

Влітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману "Вальдшнепи". Друга частина роману була надрукована у шостому номері журналу "Вапліте". Цей номер був конфіскований, повного тексту роману досі не знайдено. Персонажі твору, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання дійсності, розмірковують про болючі проблеми національного буття, культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції. Руйнується людська мораль, нехтуються етичні норми, вмирає духовність. Карамазов, герой незакінченого твору "Вальдшнепи", вважає, що свідоме вбивство в ім'я соціальних ідеалів ніколи не може бути злочином. Інша героїня Аглая вважає, що підслуховувати, вистежувати, доносити - це вияв вірного служіння ідеалам революції. Шпигунство стає потребою її душі. Вперше в нашій літературі М. Хвильовий показав, як деформуються омріяні ідеали революції, як люди втрачають віру і намагаються пристосуватися до нових умов і як більшовицька партія зраджує цим ідеалам.Однак і психологія і політика взаємно переплелися в літературній і політичній дискусії, тому цей роман, як і вся творчість Хвильового, опинилися в цій боротьбі закономірно, оскільки роман своїм інтелектуальним змістом торкався найгарячіших "точок" тодішнього суспільства. У великому протистоянні "фатальній" силі російського імперіалізму Хвильовий переміг морально, духовно, розплатившись за цю перемогу власним життям. Хоча автор дбає про сюжетну інтригу, майстерно виписує чарівні південні пейзажі, на тлі яких розвиваються складні стосунки героїв, це все ж насамперед — роман ідеологічний, роман-диспут. Його персонажі, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші суспільно-політичні питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення ролі і значення здійсненого у роки революції. Головний герой "Вальдшнепів", Дмитрій Карамазов, — у недавньому минулому активний учасник революційних подій. Його спогади змушують згадати біографію комунара-чекіста з новели "Я (Романтика)". "Ти розповідав мені, — нагадує Дмитрію Аглая, — як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря..." .Карамазов — представник тієї романтичної молоді, яка формувалася в революції. Крах ідеалів приводить Дмитрія і таких, як він, до глибокої депресії. Він — "вічний опозиціонер" — пробує переглянути й переоцінити свої погляди. Карамазов не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Але ця ідея суперечить офіційній партійній ідеології й партійній політиці. Отож українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це — трагедія покоління, трагедія самого Миколи Хвильового і його літературних однодумців.Карамазов ще у пошуках виходу з кризи. Для автора ж єдиним виходом став постріл ІЗ травня. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, цілеспрямованих, вольових людей. Оповита серпанком таємничості "московка" Аглая (можна думати, з її згадок про знаменитого прадіда, нащадок давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, "не тієї, що комсомолить у пустопорожнє..., а тієї, що, скажемо, Перовська". Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси і відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості — відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас, — новий мотив у творчості Хвильового. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з точкою зору автора. Той активний романтизм (романтика вітаїзму), який пропагував Хвильовий, якраз і передбачав орієнтацію на сильну, діяльну особистість.

56. Образ України у творчості В.Стуса, історіософські візії минулого Батьківщини.

Усе життя і творчість поклав на вівтар особистої духовної і національної свободи та незалежності. Арештований у 1972 р., Стус стоїчно прийняв традиційну для духовного поводиря нації - починаючи ще від Шевченка - роль нерозкаяного мученика. Шевченків афоризм дев'ятнадцятого століття "Караюсь, мучусь - але не каюсь..." знайшов своє логічне продовження у Стусовому двадцятого "Ще виживу, вистою, викричу я..." Цим гірким девізом пройнята уся творча спадщина великого митця.Образ України - центральний у творчості Василя Стуса. Любов'ю до рідного краю, творчим горінням задля неї одної пройнятий вірш "Не одлюби свою тривогу ранню...". Ми читаємо вірні "Верни до мене, пам'яте моя..." і відчуваємо поетову і нашу рідну землю всією душевною глибиною, чуємо, як "сходить співом горло солов'я В гаю нічному", "урочі" сплески могутньої Дніпрової течії, вдихаємо запах чебрецю і стиглих яблук, умліваємо під "липня жаротою", переймаємося якоюсь особливою "рахманною журбою". Слухаємо рядки поезії "О земле втрачена, явися..." і проживаємо разом з ліричним героєм "дні забуті", в яких було все: І яскраві зорові образи ("сині ниви", "чорне вороння лісів", "сонця хлюпочуться в озерах", "пшеничні руки білі над безберегістю полів"), і слухові ("плескіт крил і хлюпіт хвиль", "мосяжний перегуд джмелів"), нюхові ("солодавий запах винниць", "троянди пуп'янки духмяні"), і навіть тактильні ("жаром спечені уста"). На наскрізних контрастах побудована й поезія "На колимськім морозі калина...", де традиційне для автора протистояння двох барв - червоної як символу життя і білої як ознаки смерті - набуває глибшого узагальнення щодо несумісності двох світів: екзистенціального, залитого сонячним світлом, і конструктивного чужого, потворного, каторжного, руйнівного.Своєрідними символами України для Василя Стуса та його читачів постають і видатні її особистості. Вдаючись до осмислення класичної української спадщини у вірші "За літописом Самовидця", поет на 24 рядки перестає бути самодостатньо-екзистенціальним, заговоривши жорсткою мовою громадянина-трибуна. Руїна, породжена у XVII ст. зрадниками України, настільки ж чужа Стусові, як і Шевченку ("І мертвим, і живим..."). Вони, зрадники, задля власної вигоди стинають під корінь національну самобутність свого народу: "А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі. Наш дуб предковічний убрався сухим порохном...". Життя й Україна - невіддільні, вони є одним цілим, зливаються в слові „патріот" від народження поета і до смерті. За допомогою поезії В.Стус зумів передати любов до рідного краю, тривогу за долю близьких, віру в щасливе майбутнє. Але слово поета було наповнене гнівом до зрадників народу, які «продали Україну», зробили її рабинею. Це і є підтвердженням того, що Василь Стус - поет глибоко національний за своєю духовною сутністю, за способом мислення, за характером мови. Історичне минуле України змальоване поетом у поезії „Сто років, як сконала Січ". Тут автор відтворив політичні репресії проти передової частини українського народу. Поезія розповідає про події другої половини XVIII - більшої частини XIX століть, коли Російська імперія додушила останній осередок волелюбності - Запорізьку Січ. У той час кращі представники українського народу, що були носіями національних традицій, зазнавали утисків і переслідувань. Але в даній поезії є й другий смисловий план: це зображення процесу національного відродження. Автор показує духовне розкріпачення українців, їх вихід на інший рівень, який характеризується високою національною світосвідомістю та патріотизмом. У вірші поет підкреслює особливу заслугу Тараса Шевченка у пробудженні української нації. Творчість Кобзаря є пророцтвом великих змін, які несуть Україні свободу. Тому, аналізуючи поезію „Сто років, як .сконала Січ", ми можемо зробити висновок: утвердження державної незалежності України цілком залежить від дій, прагнень і поведінки самих українців. З болем у серці ми читаємо тепер про Руїну, Сибір, Соловки, але на цьому формувалася наша історія, на цьому падали й піднімалися з колін наші предки, щоб наблизити 1991 рік, коли Україна дійсно стала незалежною державою.