39. Проблематика, поетика «малої» прози м.Хвильового

1. Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості. 2. Для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. 3. М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій. До малої прози належать такі новели, як «Я(Романтика)», «Мати», «Арабески», “Сентиментальна історія”

4. Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу “Арабески” (1927). Основний композиційний принцип “Арабесок” — протиставлення уявних і реальних епізодів. Одним із найважливіших у проясненні основної колізії “Арабесок” є сюрреалістичний епізод сну. Герой б'є й б'є огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в обсязі. Майстерно виписана алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. 4. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи.

40. Поезія Є.Маланюка «американського» періоду.

Маланюк (1897- 1968) – поет –емігрант. Свою творчість присвячував Батьківщині. За життя було три міграції: 1920 -разом з Армiєю УНР емігрує до Польщі; 1945-го був змушений залишити сім'ю і податися в другу еміграцію до Німеччини;1949 – емігрує до США. Там видає такі поетичні збірки, як «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1953), «Поезії в одному томі» (1954; до цієї книги була включена збірка поезій «Проща»), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів «Перстень і посох», що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті.

Основні риси поезії «американського» періоду: виразніше проступив ліричний струмінь, тепер вірші позначені самозаглибленістю. В останні десятиліття все частіше Є. Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його критика спрямована на себе: (тіпа шо треба було залшитись на україні і тд) Критичне ставлення до модерністських віянь. У США зблизився з поетами-ньюйорківцями (з Богданом Бойчуком, Богданом Рубчаком) тому що він усе більше замислювався над своїм буттям як суто людським, (а людська екзистенція якраз і була в центрі уваги поетів Нью-Йоркської групи). Але якоїсь помітної спорідненості ні в модерновому світосприйманні, ні в поетиці між ними та Маланюком не було. І все ж таки поезія Маланюка виражала й модерністичні імпульси — експресіоністичні й символістичні (міжвоєнна творчість) і екзистенціалістські (переважно повоєнна творчість). 1 Усе частіше поет порівнює свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на Батьківщину, для якого важлива вже не війна, а дорога повернення. . Образ Одіссея не випадковий, тому що поет — представник народу, який перебуває на шляху до здобуття своєї державності і переоцінює засоби її осягнення. Ліричний герой поета стає заземленішим. 2 Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Автор використовує прийом нагадування, це для нього спосіб контактування з минулим і його оцінки контекстом сучасного.

3. Образи-символи. Поет намагається зрозуміти закони буття, визначити місце людини у світі («Літо», «Остання весна»). У зображенні поетом вічної боротьби протидіючих сил велику роль відіграють сили природи. Сонце в поетичному доробку Маланюка — образ-персоніфікація життєдайної, переможної, а також руйнівної сили. У віршах поета улюбленими порами року виступають весна й осінь. Весна символізує відродження в природі, молодість, незалежність держави, волю й свободу народу. Метафори «перша весна», «гасне неповторна весна», «остання весна» відповідають етапам поетового життя, а не порам року. З особливим теплом пише Маланюк про осінь, яка стає символом людської зрілості та повноти («Не треба мудрості»). Ця пора року, за словами поета, — не лише пора згасання, але й період загострення відчуття життя. В образі «неустанного кругообігу» — думка про мудру визначеність всього в природі, циклічність розвитку.