50. Тема митця і мистецтва л. Костенко («Доля», «Умирають майстри», «є вірші-квіти», «Чекаю дня, коли собі скажу», «Страшні слова, коли вони мовчать»…)

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Є у Ліни Костенка хвилююча алегорична поезія «Доля». Вона оповідає сон, який наснився її ліричній героїні. Вона побачила «чудернацький» базар, продавалися там «різні Долі». Показово, що в одній строфі вишукані «царівни», «Міньйони» і просторіччя – гріш, купляв. Це узагальнений образ тогодішнього суспільства, торжища, базару. Лірична героїня зацікавилася долею, котра така для неї незвична. Після чого лірична героїня більше не шукала іншої долі, вона прийняла долю митця. Поезія «Умирають майстри» ставить проблему таланту та суєтної нездарності, яка є такою показовою в мистецтві, і не лише в ньому. За фатальними законами життя йдуть з нього майстри. І тоді виринають люди, які «потираючи руки беруться за все», вони роблять багато гамару, метушні, крику, затушковують справжні таланти. Сіра нездарність як правило агресивна. Поетеса говорить про «дивний пейзаж» у мистецтві: ідуть до нього справжні таланти. Так, дорости до майстрів – справа нелегка, іноді це робота всього життя. Ліна Костенко у вірші «Є вірші-квіти» немовби сама визначає ролі для своїх поезій, класифікуючи їх за енергетичним струменем. У поемі «Циганська муза» яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Тут йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, - а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосується поема. У поезії «Страшні слова коли вони мовчать» Костенко також піднімає питання ролі поета та поезії у житті. Згідно її поглядів «усі слова уже були чиїмись», вже всі теми були підняті іншими митцями, а новонародженому митцю, який стоїть на порозі залишається потрактувати все те ж саме, але з іншої, зі своєї сторони, відчути глибину проблеми і донести її до людей по-своєму. В цьому і полягає талант митця.

51. Роман «Місто» В. Підмогильного: жанрові особливості, проблематика, герої.

Роман «Місто» (значною мірою автобіографічний), написаний 1927 р., започаткував, по суті, нову українську урбаністику, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно. (Маргінали – вихідці із села, які ставали міськими жителями). Проблематика. Ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, психологічно глибоко , правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор примушує читача самого думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, переживає двоборство двох начал і є невід’ємною часткою складної дійсності. У 20-30-х рр. твір був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологічним, село протиставляється місту, як твір « наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя». Адже в українській літературі вироблявся курс на уславлення робітничого класу, а психологічний аналіз проблем, увага до людини, її внутрішнього світу вважалися неприйнятними для соціалістичного мистецтва Герой Підмогильного – це людина, котра волею різних обставин опиняється між селом і містом, яка потягнувшись до міського, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу, стала «люденям» у цьому світі. Степан Радченко – колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, рішучий, здібний, розумний, повороткий, сповнений нових сподівань, переконаний що він «нова сила, покликана із сіл до творчої праці» їде до Києва усвідомлюючи потребу вивчитися, щоб потім повернутись у село й сміливо будувати майбутнє. Герой вважає, що місто треба здобути а не ненавидіти. Він легко вступає до інституту, стає впевненим і швидко освоюється в новому середовиші, почав писати твори і став письменником, здобув славу та достаток. Місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Степан навчився використовувати кожен сприятливий момент, що посилала доля. Але його стрімке сходження видається абсурдним невірогідним. Що він одержав у душу? Радість переможця? Чи тугу за чимось безповоротно втраченим? Хоча герой самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити союі вдалу кар’єру Автора цікавить те, що пережив герой, яким він став, яку духовну еволюцію пройшов, чи переміг місто. Але місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, кар’єриста- пристосуванця. І не дало йому найбільшого – душевної гармонії та спокою. Степан щиро намагається визначити свою нову роль – своє теперішнє міське життя. На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село. Жіночі образи:Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири вдвічі старша за Степана; Зоська, мила, жвава, корінна городянка,яка заподіяла собі смерть через Степана; Рита «завмерла маска», яка манить за собою (з нею герой зустрічається наприкінці твору). Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Але йому погано, він самотній, його мучить душевна роздвоєність між істинним «Я» та «Я» привнесеним.