12. «Собор» о. Гончара проблематика, герої, особливості композиційно-сюжетної побудови, образи-символи. Доля твору, його оцінки в критиці.

Олександр (Олесь) Терентійович Гончар (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Така «реакція» на «Собор» зумовлена кількома причинами: одна з них – особистість самого Гончара як людини чесної, безмежно відданої своїй культурі, чутливої до всього нового й талановитої і непримиренної до «незнищенних» догматиків та демагогів, що знову входили під той час у силу. Як авторитетний член Спілки письменників України, він явно був серйозною перешкодою для високопоставлених бюрократів у здійсненні їхніх «вольових» і вельми далекосяжних заходів. В енергійному розгромі «Собору» певну роль зіграла, можливо, й впізнаваність головного негативного героя. Та головна причина у самому романі: «Собор» засвідчував вихід української прози на новий рівень проблемності, конфліктності, соціальності, реалістичності. Саме в «Соборі» цей вихід став для української прози вагомим прецедентом. У «Соборі» наявні вставні новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище», що вказує на яскраво виражену новелістичну природу. Проблематика: Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм. Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньою і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. Герої: 1) безпаспортна Єлька, з погляду котрої у колгоспі цінуються тільки руки, забуваючи про душу; 2) старий металург Ізот Лобода, який ділить людей на 2 типи: майстри і браконьєри; 3) Володька Лобода, який здійснює руїнництво витонченішими методами (створення видимості реставраторських робіт), вміло грає у демократизм, є свій бог - кар'єра і стратегія, не вважає себе демагогом, непогано знає фольклор, має хижацьке єство; 4) металург Іван Баглай, який вважає, що «нема країни кращої, ніж правда»; 5) студент Микола Баглай (головний герой роману), який оголошує війну «геніям руїнництва»; вважає собор душею славних предків, яка знайшла тут своє увічнення; 6) Вірунька; 7) байдужий, скептичний та технократичний Геннадій; 8) Орляченко, схильний до похмурого, скептичного осмислення речей. У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об'єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті. Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа. Образи-символи. Містичний образ собору – центральний у романі. Він є символом духовного начала; озвучує зв'язок поколінь і віків, мовчазно судить нашу сучасність з позиції літературної пам'яті. Позначає собор і неперебутню, чародійну красу мистецтва, силу довершеності і гармонії, на яку воно лише здатне. Знищення собору призведе до знищення людської гідності, а також усієї історії культури українського народу. У творі Олесь Гончар використав за основу реальні події і факти. Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника.

У Титані можна побачити монумент Прометею, після революції відлитий і встановлений у Дніпродзержинську.