16. Худ. Своєрідність історичного роману «Диво» Загребельного

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише Загребельний. Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів (покоління періоду побудування собору: справжній слов’янин, русин, наш пращур в духовному сенсі – майстер Сивоок, Ярослав Мудрий – суперечливий і реальний образ; Великою мірою він виступає антиподом Сивоока, бо є невільником свого високого становища.; покоління ХХст –вчені Гордій Отава та його син Борис, що відстоюють ідею самостійності й первинності культури слов'янства, ціною власного життя рятують фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної війни). Проблематика: влада та мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо підводить читача до думки, що «справжня історія — це історія творення, а не руйнування». Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Киева, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».