В. Стус – поет і громадянин. Поезія, я к шлях самопізнання…митця – борця і в’язня. (поезії)

Василь Стус – явище понад літ-не (поезія непроста, він не поет широкого загалу), що довго ще буде належати славі Стуса-мученика (прожив 47 років. З них майже 30– у тюрьмі і на засланні), а не Стуса-митця. Життя В. Стуса - це, за його власним висловом, "дорога болю":життя в столиці / «шістдесятники», яких цькує і переслідує влада / епізод в кінотеатрі «Україна», після якого його відрахували з аспірантури /Працював на будівництві метро, кочегаром, науковим співробітником держ істор архіву. Ставши в середині 60-х років минулого століття на захист заарештованих дисидентів і на шлях відкритої боротьби з ненависним мільйонам тоталітарним режимом, він усе життя і творчість поклав на вівтар особистої духовної і націон. свободи та незалежності. Арештований у 1972 р., Стус стоїчно прийняв традиційну для духовного поводиря нації роль нерозкаяного мученика. "Ще виживу, вистою, викричу я..." Цим гірким девізом пройнята уся творча спадщина великого митця. У першій підготовленій ним під кінець 60-х років рукописній збірці лірики "Зимові дерева" органічно поєднувалися неприйняття інтелектуальної задухи в радянському суспільстві і шляхетно-інтимні переживання чистого, але нерозділеного кохання. Несоціалістичний "песимізм" автора прирік цю збірку на цензурну заборону в СРСР і публікацію її за кордоном у 1970 р. Там же з'явилися друком ще дві самвидавські книги віршів В. Стуса ("Свіча в свічаді", 1977; "Палім-псести", 1986). Інші ж і далі поширювалися у рукописних варіантах на зразок "Веселого цвинтаря". Лірика 60-х років перейнята проблемою САМОПІЗНАННЯ І САМОВИЗНАЧЕННЯ у світі, який оточує поета. "Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту" - це сто очей його власного сумління й суворої самооцінки. У вірші "У тридцять літ ти тільки народився..." - трагізм самоусвідомлення, що скинуло пелену житейської конкретності і побачило безнадію творчого поривання. Уже в перших збірках Стус постає як екзистенціаліст, переконаний у самоцінності життя і духовної свободи кожної конкретної людини. Життя за дротом лише заглибило поета в екзист. пошуки свого неповторного "Я" у контексті "дарованої" йому владою самоти (вірш "У цьому полі, синьому, як льон..,", своєрідне звернення поета до лір.героя - самого себе, вражає жорстоке відчуття невимовної пустки навколо нього, лиш "сто чорних тіней довжаться, ростуть" - тіней нових напастей, страждань, розпачу. Символічно-алегоричне значення має картина: "У цьому полі, синьому, як льон..." Це – філос.-психол. узагальнення замкнутості простору, в якому скніє поетична душа Стуса. Образ України – центральний (вірш "Не одлюби свою тривогу ранню...", поезія "Ярій, душе! Ярій, а не ридай...", враження загибелі від руки вбивці видатної художниці Алли Горської, - переконливе хитросплетіння символів, найакцентованіший -"калинова кров - - кров, пролита за Україну. А в протиставлення їй - і "біла стужа", у якій все ж не загубилося "серце України", і "чорні води", на яких - все ті ж зловіщі тіні біди і життєвих незлагод борців, і "гроно болю", що переросте в безсмертя. Вірш відзначається змістовністю і яскравістю деталей, стислістю викладу, цільністю змальованих уявою поета картин). "Верни до мене, пам'яте моя..." - відчуваємо рідну землю всією душевною глибиною, чуємо, як "сходить співом горло солов'я В гаю нічному", "урочі" сплески могутньої Дніпрової течії, вдихаємо запах чебрецю і стиглих яблук, умліваємо під "липня жаротою", переймаємося якоюсь особливою "рахманною журбою". Слухаємо рядки поезії "О земле втрачена, явися..." і проживаємо "дні забуті", в яких було все: І яскраві зорові образи ("сині ниви", "чорне вороння лісів", "сонця хлюпочуться в озерах", "пшеничні руки білі над безберегістю полів"), і слухові ("плескіт крил і хлюпіт хвиль", "мосяжний перегуд джмелів"), нюхові ("солодавий запах винниць", "троянди пуп'янки духмяні"), і навіть тактильні ("жаром спечені уста"). поезія "На колимськім морозі калина..."- традиційне для автора протистояння двох барв - червоної (символ життя) і білої (ознака смерті) - набуває глибшого узагальнення щодо несумісності двох світів: екзистенціального, залитого сонячним світлом, і конструктивного чужого, потворного, каторжного, руйнівного. Василь Стус передав поетичним словом і власний заповіт - вірш "Як добре те, що смерти не боюсь я..." - відчуття поетом чистоти сумління виконаного обов'язку: "...жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття". Поезія - підсумок тернистого шляху письменника-борця.