24. Романтична проза Федьковича.

В поезії Федькович — найповніше і найяскравіше виражений романтик, що не виключає, втім, елементів сентименталізму і навіть (у кількох ранніх віршах) залишків класицизму. Менше романтичних рис сум'яття самотньої душі героя, поривів до несповідимого мають драми й проза письменника, для яких більш характерні ознаки сентименталізму та просвітительського реалізму. Першим літературним спробам Федьковича притаманні безпосередність, «наївність» ліричного чуття, пізніше доповнюване тяжінням до масштабних епічних узагальнень (у поемах, трагедіях «Довбуш» і «Хмельницький», циклі «Дикі думи»). Більшого розголосу, ніж поезія, набула свого часу (особливо в Наддніпрянській Україні, де була відомою збірка його «Повістей...») прозова творчість Федьковича. Саме тут він постав відкривачем Буковини як об'єкта правдивого літературного зображення, майстром захоплюючого, адресованого найширшому читачеві, малого прозового жанру, визначним стилістом, що вільно й артистично почувається в стихії українського загальнолітературного й діалектного слова. В сюжетній основі багатьох оповідань Федьковича лежить атрактивна подія або ж історія екзотично сильної пристрасті — на тлі і в конфліктно-змістовому контексті не менш екзотичного звичаю. Місцем дії, як правило, виступає Буковина — просторовий образ, що в свідомості митця пройшов внутрішню еволюцію від загальних уявлень про відповідник «романтичних» місцевостей до переважно точного, принаймні у зовнішніх подробицях, зображення. Романтизованими (але не достоту романтичними!) рисами, загалом відомими з далеко не рідкісних зразків літератури XVIII — першої половини XIX ст., позначені мешканці Буковини — «діти природи», примітивно-цілісні натури, зображені без поглибленої психологічної деталізації й нюансування внутрішнього с;віту, як носії необорної пристрасті, стійкої ментальної установки, нав'язливого почуття, афекту. Найгостріші переживання їх визначаються здебільшого вільним розвитком симпатій та антипатій, рідше — факторами зовнішніми, від них незалежними (відхід юнака у військо тощо). Письменник надав оригінальної інтерпретації й динаміки відомим своїми інваріантами сюжетам, у викладі й будові оповідань акцентував власне світорозуміння, окреслив психологічно переконливі, хоч і неглибокі, ситуації й риси характерів. Оповіданнями «Люба — згуба» та «Серце не навчити» об'єднані подібністю основної сюжетної лінії (суперництво за дівчину між рідними братами в першому, і між легінями-побратимами — в другому, яке завершується вбивствами та самогубствами), їм притаманні деталізовані, проте динамічні описи. У названих та інших («Побратими», «Безталанне закохання», «Стрілець», «Хто винен?») близьких за темою оповіданнях зазначений кодекс, етикет, народне етичне положення чи повір'я домінують над ідеєю любові й побудованого на ній родинного життя. Герої оповідань Федьковича прагнуть відстояти, утвердити, поширити те, що вважають справедливим; їм незнайома рефлексія й сумніви, і це в стильовому контексті з іншими елементами художнього світу Федьковичевої прози виступає однією з прикмет їх привабливої цілісності («Сафат Зінич», «Таліянка»). В історії української прози оповідання Федьковича посідають своєрідне місце за жанровими, пафосними, стильовими ознаками. Засновані на новелістичній структурі (виразно новелістичними є розв'язки майже всіх оповідань), ці твори слідом за «Оленою» М. Шашкевича, зразками прози М. Устияновича стимулювали розбудову жанру новеи.