51. Розвиток зх.-укр прози у 2п.19ст.(Павлик,Ковалів,Бордуляк,Кобринська,Ярошинська).

(Поряд із І. Нечуєм-Левицьким і Панасом Мирним, художній талант яких розквітає саме в цей період, в літературу вступає ряд письменників, позначених або своєрідністю творчого обличчя, або ж, при слабшому таланті, надзвичайно активних і плодовитих (Д. Маркович, М. Павлик, О. Маковей, Олена Пчілка, Н. Кобринська, О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко, Д. Мордовець). Продовжує писати в цей час Ганна Барвінок. Наприкінці 70-х років активно заявляє себе як прозаїк І. Франко. соціально-психологічні повісті й романи "Юрій Горовенко" (1885) О. Кониського. Цей розквіт прози має історичне пояснення. Нова українська література формувалася в річищі визвольного руху, в якому їй судилося виконувати функцію гуманістично-історичного самоусвідомлення українського суспільства, стати формою утвердження й збереження його національної ідентичності. Вироблене національною естетичною думкою 50—70-х років розуміння твору мистецтва (П. Куліш, М. Драгоманов, Іван Білик, І. Франко) як соціально-історичного документа орієнтувало письменників на розуміння цієї функції передусім як соціально-пізнавальної. Остання ж відповідно до духу позитивістського емпіризму, властивого загальноєвропейській художній свідомості XIX ст., могла бути здійснена через відображення й аналіз безпосередньо побаченого, відчутого. Художнє слово цінувалося насамперед за його інформативну, відображальну здатність, за смислову точність, що природно пересувало центр ваги в структурі української літератури на прозові жанри. Показово, що до рефлексій у формі опису, до епічності тяжіє й поезія 70— 90-х років (І. Франко, Б. Грінченко, М. Старицький).Щодо свого художнього змісту проза 70—90-х років являє собою, однак, досить строкате явище. З одного боку, й далі активно розробляється успадкована письменниками 70—90-х років від натуральної школи (вплив М. Гоголя) тема дегуманізаційного впливу на людину укладу життя, орієнтованого на просте соціально-біологічне відтворення або ж на тісні рамки усталених станових норм і передсудів. Попри окремі нотки ностальгії за втраченою гармонією з природою і за поезією сільського побуту, відчутні подекуди в І. Франка (оповідання "Вівчар", 1899, "На роботі", 1876), Б. Грінченка ("Батько та дочка", 1893), за потоптаним культом сім'ї — в І. Нечуя-Левицького ("Бурлачка", 1880), визначальним для прози 70— 90-х років є осуд і тогочасного стилю життя, "пригніченого усяким панством, зубоженого, — де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корені" [1, 26], і стилю життя, прищеплюваного новими капіталістичними відносинами.