56. Альбер Камю

(1913-1960)Світогляд і творчість письменника. Альбер Камю народився і бідній сім'ї в Алжирі, що на той час був французькою колонією. Його батько загинув на фронті, Завдяки вдумливим і спостережливим учителям, Альберу Камю вдалося здобути добру освіту. На філософському факультеті Оранського університету Камю захопився філософією, літературою і театром. Ці захоплення і тонке чуттєве сприйняття природи Алжиру - ось ті фактори, які сприяли формуванню йог світогляду. Його твори повні сонця, багата палітра автора відтворює алжирські середземноморські краєвиди. Його філософські ідеї втілюються в художні образи. Він пережив окупацію, бо "більше ніде себе не мислив", був активним громадським діячем. Перший етап творчості А.Камю, визначений ним як "цикл абсурду", включає в себе повість "Сторонній" (1942), "Міф про Сізіфа" (1942), драми "Калігула" і "Непорозуміння" (1944), присвячені темі абсурдності людського існування і життя загалом. Темі боротьби з безглуздою дійсністю присвячені твори "циклу бунту": роман "Чума" (1947) і "Бунтівна людина" (1951). У "циклі вигнання" увійшла повість "Падіння" (1956), книга оповідань "Вигнання і царство" (1957) і три книги публіцистики (Актуальне" (1950-1958). Ще однією характерною рисою творчості Камю є цілісність, єдність, взаємодоповнюваність його філософських та літературних творів. Його філософські твори "Міф про Сізіфа" та "Бунтівна людина" написані в блискучій літературній формі, а художні твори-романи, повісті, п'єси - в кращих традиціях європейських філософської культури. Важливим явищем ранньої творчості Камю стала повість "Сторонній". В центрі її уваги - проблема абсурдної людини, абсурдного світу. 4 січня 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі А.Камю одержав Нобелевську премію за свою літературну творчість.4 січня 1960 р. На сорок сьомому році життя письменник загинув в автомобільній катастрофі.

57. Е. Йонеско - представник Вагомий внесок у розвиток "театру абсурду" зробив румунський драматург Е. Ионеско."Він завжди залишався поетом, тому що його самотність облягали трагічні образи. Його театр наповнений символами, але образ завжди передував значенню".Французький драматург Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 року у м. Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати - француженкою. У 1913 році сім'я переїхала до Парижа, з яким Е. Йонеско-старший пов'язував надію на успішну юридичну кар'єру. Через 2 роки, залишивши дружину з двома дітьми, він повернувся у Румунію, де почав займатися адвокатською практикою, а через деякий час у нього з'явилася нова сім'я. Турбота про першу родину лягла на плечі матері, змушеної братися за будь-яку роботу, щоб прогодувати дітей. Мати стала для Йонеско прообразом людської самотності.Але, незважаючи на труднощі, дитинство залишило в його пам'яті враження безперервного свята - "свята без причини". Відвідування бухарестського ліцею вимагало серйозно зайнятися вивченням румунської мови, якої до того часу він практично не знав. У міру ж занурення у стихію нової мови, юнак все більше відсторонився від рідної, так що до кінця перебування у Румунії розучився писати літературною мовою. Ще однією перевагою навчання у бухарестському ліцеї було знайомство майбутнього драматурга з іншою політико-виховною системою, що забезпечила йому стійкий імунітет проти будь-якої ідеології. 1929 року Ежен вступив до Бухарестського університету, де всупереч волі батька, який хотів, щоб син став інженером, вивчав французьку словесність. Студентом почав публікуватися. Збірник елегій, виданий 1931 року і написаний румунською мовою, був першим і останнім обнародуванням віршованих досвідів. В університетську пору Е. Йонеско виступив і як літературний критик. Серед робіт того часу виділилися два есе, в одному з яких автор відстоював значущість румунської літератури, а в іншому навпаки - дорікав їй за другорядність. Підсумком діяльності молодого критика стала книга статей, що вийшла у 1934 році під заголовком "Ні".Знайшовши можливість писати у Парижі докторську дисертацію на тему "Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера", письменник поспішно покинув Бухарест. Однак десяток років він провів у скитаннях між двома батьківщинами.Всі твори Е. Йонеско - складні і незрозумілі, насичені філософською проблематикою.Поява "Голомозої співачки" стала новим періодом життя, заповненим професійною літературною працею. Слідом за нею вийшли твори, які уславили естетику "театру абсурду": "Урок" (1950), "Стільці" (1951), "Жертви боргу" (1952), "Етюд для чотирьох" (поч. 50-х), "Безкорисливий убивця" (1957), "Носороги" (1959), "Повітряний пішохід" (1962), "Король умирає" (1962) та інші.

П'єса "Голомоза співачка" - гостра пародія на штучну мову, якою писали посібники для тих, хто вивчав іноземні мови, спричинила 1950 року шок серед паризької публіки. Автор ж одразу уславився як найбільший експонент "театру абсурду". Діалоги у "Голомозій співачці" - це обмін банальностями, фразами, позбавленими змісту. Те, що було приховане під поверхнею життя - спустошеність буденного існування, ізольованість, відчуженість людини у повсякденності, де існування перетворюється на механічне, автоматизоване, неосмислене, - нібито виводилося на поверхню самою абсурдністю мови, структури п'єси.В інших п'єсах Е. Йонеско висміювалися цінності подружнього життя, конфлікти, що виникали між батьками й дітьми.Крім трьох десятків п'єс, літературна спадщина Йонеско включила прозу (збірка оповідань "Фотографія полковника" (1962), роман "Самотній"), щоденникові замітки "Весна 1939 року", есе, статті, виступи. Але все таки центральне місце у його творчості Йоско, по праву, належило драматургії. Смерть художника 1994 року певною мірою стала підсумковою межею цілої епохи у розвитку світового театру.Його п'єси істотно відрізнялися від творів інших ггоедставників "театру абсурду". Індивідуально-стильові домінанти творчості Е. Ионеско:o трагіфарсовість;o фантасмагоричність;o одночасність і перехресність двох і більше діалогів з об'єднанням їх у певних місцях в один метадіалог;o мистецтво гранично холодне і байдуже до людини;o стимулювання активності глядачів лише на розгадування своїх головоломок, загадок, туманної метафоричності системи, яка передбачала множинність тлумачень;o абсурдні ситуації як спосіб організації художнього матеріалуo відсутність персонажів із правдоподібною психологією поведінки;o невизначеність, безликість місця дії творів, порушення часової послідовності;o використання прийому одночасного розгортання двох, трьох, а іноді й більше діалогів, абсолютно далеких за темою розмови, що збігалися у певних місцях;o важливі проблеми - кохання, смерть, здивованість, марення;o прагнення позбавити своїх "героїв" будь-якого натяку на власну психологію, зробити їх взаємозамінними, персонажами без характерів, маріонетками, моделями, "архітипами дрібної буржуазії";o герої - це конформісти, що існували за всіх умов, у будь-які часи, за будь-якої влади. Вони рухалися, мислили відчували гуртом.

Домінуюче місце у творчості Е. Ионеско належало п'єсі "Носороги".

У суспільстві XX століття розроблені цілі механізми впливу на людську свідомість з метою керувати людством, маніпулювати ним, перетворювати людей на слухняних ляльок. Саме тому в цей час виникла потреба у захисті людської індивідуальності, у попередженні про ті загрози, які чекали на людину. Дух колективізму незмінно діяв в одному напрямку: він розчинив особистість у стихії безособового, убив індивідуальність, а, значить, і людину. Саме так - у тісному зв'язку із втратою людського вигляду - зображений феномен масового знеособлення суспільства у п'єсі "Носороги". П'єса пройнята критикою деіндивідуалізації, автоматизму, конформізму, міщанства і водночас глибоким болем за людину та її внутрішній світ.

Фантастично-абсурдний сюжет повального перетворення людей у носорогів, однак, мав цілком реальний корінь у політичному житті Європи 30-х років. У передмові до драми Е. Ионеско відзначив, що поштовх до її написання дали враження французького письменника Дені де Ружмона, які той виніс із демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 року. "Дені де Ружмон, - розповідав драматург - бачив цю юрбу, яку поступово захоплювала якась істерія. Здалеку люди у юрбі як божевільні викрикували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням наростала хвиля цієї істерії, що захоплювала все нових людей". Ця розповідь очевидця дійсно містила у собі зародок змісту "Носорогів". У ній розпізнавали дві головні тематико-сюжетні лінії п'єси - розвиток колективної істерії (у драмі - епідемії "оносороження") і ірраціональний опір одинака масовому психозу (у драмі він втілився в образі Беранже).

У творі крізь видимий абсурд просвічувалися приховані філософські проблеми:o сенсу буття (зберегти у собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);o здатності людини протистояти злу (в даному разі омасовленню);o причини оносороження людей (за власним переконанням, "заразився", втягнули силоміць);o людської схильності ховатися від неприємних очевидностей (носороги - це "міф", "містифікація", "ілюзія").

Процес "оносороження", перетворення людей у п'єсі пройшов декілька етапів:o поява одного носорога як реакція на нього жителів міста;o реакція жителів міста на кількох носорогів як на незаперечну реальність, від якої нікуди дітися;o епідемія "оносороження" більшості представників містечка, спотворення всіх норм моралі, світоглядних позицій.

Аналізуючи персонажів, драматург акцентував увагу на внутрішньому світі особистості. Образи у творі носили певне смислове навантаження.

Е. Йонеско попереджав: ""Носороги" - антифашистська п'єса, але це ще й п'єса, спрямована проти тих епідемій, що "вдягаються в одяг" різних ідей, не стаючи при цьому менш небезпечними епідемічними захворюваннями". Але як кожний визначний твір, п'єса "Носороги" спонукало до більш глибокого і широкого тлумачення її змісту, вона - водночас і узагальнення, дослідження процесу програмування, бомбування будь-якої нації певною ідеологічною теорією.