73. Класицистична трагедія. Її жанрові особливості

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.

Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт між прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським обов'язком. Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко диктували правила її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох єдностей: єдності місця, єдності часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами. Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно завершуватись.

У трагедіях класицистів (Корнель — "Горацій", "Сід", Расін — "Федра") відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби і в одному місці.

Класицисти вважали трагедію високим видом, згідно з правилами класицизму трагічним героєм міг бути представник вищого стану суспільства. На думку Лессінга, трагічне виникає тоді, коли смілива особистість піднімається над оточуючою дійсністю, вступає у боротьбу з небезпечними перешкодами, мужньо переносить нещастя. Героями трагедій можуть бути звичайні люди. І. Кант вважав трагічне видом піднесеного і фактично ототожнював ці категорії. Гегель зауважував, що трагічне у мистецтві є відображенням трагічного в дійсності. Герої трагедій — активні, вільні у своїх діях, вони ставлять перед собою високу мету. Високими є політична боротьба, патріотизм, релігія, любов до родичів. Трагічний герой повинен бути благородним. В естетиці Гегеля особливе місце займає вчення про трагічну вину. Трагічний герой, на думку Гегеля, винен і невинен водночас. Цар Едип з однойменної трагедії Софокла винен у здійсненні кількох злочинів (убив батька, одружився з матір'ю), але він і не винен, бо намагався уникнути злочинів і не знав, хто його батьки.