53, 57 Поняття "театр абсурду". Риси, парадокси та символи "театру абсурду"

На початку 50-х років XX століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву - театр "абсурду", або мистецтво "абсурду".

Хоча театр "абсурду" зародився і виник у Франції, проте мистецтво "абсурду" не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники - румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. У різні періоди до них приєдналися ще деякі драматурги - вірменин А. Адамов, а також англійський письменник Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще. Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.Винахідливо користуючись засобами мистецтва, діячі театру "абсурду" відобразили в своїх творах основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів:o ізольованість людини від зовнішнього світу;o індивідуалізм і замкнутість;o неможливість спілкування одного з одним;o беззмістовність активних дій;o непереможність зла;o недосяжність для людини поставленої перед собою мети.Драми абсурдистів, які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів театру "абсурду" - це бунт проти будь-якого регламенту, проти "здорового глузду" й нормативності. Фантастика у творах абсурдистів змішувалася з реальністю: в іонесківській п'єсі "Амадей" росте труп, що вже понад 10 років лежав у спальні, без видимих причин сліпнули і німіли персонажі С. Беккета; людською мовою говорили звірі ("Лис - аспірант" С. Мрожека). Змішували жанри творів: у театрі "абсурду" не було "чистих" жанрів, тут панували "трагікомедія" і "трагіфарс", "псевдодрама" і "комічна мелодрама". Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне - трагічне, а трагедія - сміховинна. В них були можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів могли відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму ("Чекаючи на Годо", "Ендшпіль", "Щасливі дні" С. Беккета).Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика, за висловом Е. Ионеско, "агонія, де немає реальної дії". Зазнало руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чули і не бачили один одного, промовляючи "паралельні" монологи ("Пейзаж" Г. Пінтера) в пустоту. Тим самим драматурги намагалися вирішити проблему людської акомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму - передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що призвела до вживання одних лише мовних штампів і кліше ("Голомоза співачка" Е. Ионеско), а в підсумку - до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого) на жахливих тварин ("Носороги". Е. Ионеско).

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:o сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);o здатності людини протистояти злу;o причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);o людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;o прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

новизна прийомів. Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до "театру абсурду". У глядацькій залі театру Ла Юшет, який спеціалізувався постановкою п'єс Е. Йонеско, все рідше чулась французька мова: цей театр відвідували іноземні туристи - вистави розглядались як свого роду атракціон, але не як серйозне досягнення французького мистецтва. Проте згодом ставлення до театру "абсурду" змінилося.

54. Література ХХ століття буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти — і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.Передусім літературному процесі значимість колишніх досягнень — реалізму, психологізму, соціального аналізу — не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий планБагато письменників продовжувало традицію активної участі в громадській діяльності. Особливо широкий відгук дістав антифашистський і антивоєнний рух. Ромен Роллан, який багато років прожив у Швейцарії, повернувся до рідної Франції в найнебезпечніший момент наближення нацистської загрози, поет Андре Мальро став активним учасником руху Опору. Ернест Хемінгуей воювали на боці республіканської ІспаніїПоглиблення і розвитку набула історична романістика. зверталися до цього жанру, намагаючись знайти в історії відповіді на життєві питання поєднували з суворою науковістю, з ретельним відтворенням епохи, яка описувалась. Такими є «Боги жадають» Анатоля Франса, «Петро Перший» Олексія Толстого. Основне місце зайняли історичні романи в творчості великого німецького письменника Ліона Фейхтвангера («Єврей Зюс», «Іспанська балада» та інші).З новацій, назвати стилістичні. приходять вірші без рим і розміру. У російській поезії Володимира Маяковського. Згодом загальновизнаною стала скупа за зовнішніми проявами, відмінна стислістю фраз, «телеграфна» манера американського письменника Ернеста ХемінгуеяХарактерний для модернізму розрив з традиціями ми бачимо у створенні так званої літератури «потоку свідомості». Початок їй поклав роман Джеймса Джойса «Улісс», в якому чітко простежується вплив психоаналітичних ідей Фрейда. Роман без героя, без звичної фабули розробляє у французькій літературі Марсель Пруст (епопея «В пошуках втраченого часу»). Швейцарський письменник німецького походження Герман Гессе представляє психологічну, філософську прозу (повість «Степовий вовк», роман «Гра в бісер»), звертається до складного світу релігійних вчень Сходу («Сіддхартха»). Глибинні, таємні основи повсякденності — включаючи всю невичерпність потворного — зробив об'єктом своєї творчості американець Генрі Міллер (романи «Сексус», «Тропік Раку»). Видатні французькі філософи-екзистенціалісти Альбер Камю і Жан-Поль Сартр були також видатними літераторами.У новій якості повертається до літератури романтизм, був Антуан де Сент-Екзюпері («Маленький принц», «Земля людей»), М. О. Булгакова (роман «Майстер і Маргарита», повісті «Собаче серце», «Театральний роман» та інш.).Викликані світовими війнами, хвилею революцій, насильства вилилися у виникнення нового жанру — антиутопії. антиутопії являли собою застереження — лякаючий образ можливого страшного майбутнього. Яскраві зразки антиутопій — твори Джорджа Орвелла («1984»), Євгена Замятіна («Ми»), Андрія Платонова («Котлован», «Чевенгур»), Олдоса Хакслі («О, цей дивний світ!»). У ХХ столітті виникає і набуває досить значного поширення література абсурду (переважно у вигляді театру абсурду). Визначними представниками цієї течії були румунський письменник Ежен Іонеско, ірландець Семюель Беккет, російський поет Д. Хармс (Ювачев). До глибоких прозаїків епохи належить австрійський письменник Франц Кафка, який геніально зобразив пронизливу абсурдність сучасної бюрократії, згасання і зникнення людини і людяності (романи «Процес», «Замок» тощо).жанру наукової фантастики, який зародився у XIX столітті. Фантасти намагалися осмислити морально-етичні наслідки науково-технічного прогресу, ставили в своїх творах проблеми, які згодом починали непокоїти все людство. Великим мислителем-фантастом був Герберт Уеллс (повісті «Острів лікаря Моро», «Війна світів», «Машина часу», «Людина-невидимка»). фантастики Олександр Беляєв («Людина-амфібія», «Вічний хліб», «Голова професора Доуеля»). Багато з проблем, які передбачили у своїй творчості Айзек Азімов і Станіслав Лем про статус і межі штучного розуму, можливості і небезпеки розвитку робототехніки, стали сьогодні реальністю. Яскравим явищем у світовому літературному процесі другої половини сторіччя стала латиноамериканська література. На основі іспанської літератури і місцевого багатонаціонального фольклору (індіанців, африканців, європейців) виріс заворожуючий образний світ, самобутні характери книг Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара (Аргентина), Жоржі Амаду (Бразилія), Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія)..

55.Екзмстенціалізм Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму: - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистост - існування людини тлумачиться як драма свободи; - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.