1. Література св як історичне поняття. Її значення в світовому літ.Процесі.

Середньові́чна літерату́ра — це період в історії світової літератури, надрах пізньої античності (4-5 століття), - 15 столітті. Першими ознаками - стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів Амвросія Медіоланського, творів Августина Блаженного («Сповідь», 400 рік; «Про град Божий», 410—428 роки), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.Періодизація та система жанрів літератури Середньовіччя.Раннє Середньовіччя Література – кін5 поч 11 однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Окремо існувала література латинською мовою(клерикальна,світська), переважно християнського характеру (Августин Блаженний).Високе СВ – пісня, поема.Зріле Середньовіччя 11-14 література більш диференційованою. Література народними мовами (саги кельтів – вони прозові; скандинавські саги – віршовані алітераційним віршем; жанр пісні і поем). Приблизно до 13 століття чітко виформовується три літ.потоки: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення.. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література. Релігійна література. Найпопулярнішим жанром - житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса, хроніки, видіння, дидактичні твори. Героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади. Лицарська література. Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах). Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса»). Епічні жанри (фабльо, шванк, тваринний епос, роман про троянду) Перед-Ренесанс. Іноді в окремий період виділяють Перед-Ренесанс, хоч в інших випадках його відносять до пізнього середньовіччя, як правило, до міської літератури. Це творчість Данте Аліг’єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи.

Виникнення, розвиток та особливості лірики провансальських трубадурів

Лицарська лірика Провансу народилася як вираження надлишку життєрадісності, але разом з тим й як складне, вимогливе мистецтво, далеке від наївної безпосередності народної пісні. Щодо цього показова сама назва провансальських поетів-співаків - трубадури (від дієслова trobar - франц.trouver "знаходити") Помітимо відразу ж, що ця назва позначала будь-якого поета незалежно від жанру й характеру його творчості. - були трубадури як лицарського стилю, так і міського, і навіть трубадури, що складали релігійні пісні. Для позначення своєї творчості трубадури постійно вживають терміни "майструвати", "кувати", "обробляти". Звідси завзята робота над стилем й, зокрема, віртуозна обробка форми - турбота про благозвучність, вигадлива побудова строф, складна система рим. У текстах, що дійшли до нас, налічується до дев'ятисот різних строфічних форм.

У другій половині XІІ ст., у період вищого розквіту провансальської лірики, велася суперечка між прихильниками поетичних манер так званого "ясного стилю" й "темного стилю". Представники "темного стилю", ускладнюючи синтаксис, перевантажуючи вірші мрячними натяками, загадковими метафорами, свідомо прагнули до малозрозумілості, неприступності своєї поезії для "профанів". Найбільшим представником цього напрямку був Арнаут Даніель, який детально розробив цілу поетичну систему і який, за його словами, "обточував, стругав, полірував, золотив свою пісню, немов скриньку для великої коштовності". Досить розвиненими також були різні форми лірики трубадурів, Найголовнішими із цих жанрових форм були: кансона (тобто любовна пісня), сирвента (вірш на будь-яку політичну, рідше - особисту тему, зазвичай полемічну за тоном), тенсона - спір між двома поетами на будь-яку моральну, літературну й тому подібні теми; причому обидва мовлять по черзі, як у живому діалозі, за строфою [16;78].Певну ситуація становить тему пасторели. Лицар на лоні природі зустрічає пастушку, що сподобалася йому. Він починає залицятися і або, зачарована лицарем, вона уступає йому, після чого він відразу забуває про неї і їде, або вона дає відсіч йому й, якщо їй не вистачає сил, кличе рятуйте милого дружка й односільчан, які, прибігши з вилами й дрючками, змушують лицаря ганебно відступити.Багатогранності провансальської поезії Основним джерелом її є народна поезія, споріднення більшості жанрів провансальської лірики з різними видами народної пісні й стародавньою народною обрядовістю. Впливи середньовічної латинської поезії голіардів або Овідія, Але вся їхня концепція кохання, як ідеального почуття, докорінно відрізнялася від розумового-почуттєвого розуміння її голіардами й Овідієм. Нарешті, якщо врахувати, що іспано-арабська наука й філософія зробили значний вплив на передову науку й філософію півдня Франції, досить можливо, що й деякі форми й мотиви іспано-арабської музики й поезії також вплинули на провансальську лірику. Не дивлячись на те, що в цієї теорії зараз велика кількість прихильників, вважати її доведеною все-таки не можна [12;145].Інше свідчення прогресивності цього літературного напрямку - те, що до нас дійшло близько тридцяти імен жінок-трубадурів: факт, показовий для епохи, коли жінки займали в суспільстві дуже залежне положення загальною рисою є прагнення до земної радості, матеріальної красі, але в той же час і до шляхетності почуттів. "Радість", "молодість" й "міра" (тобто гармонія, благопристойність, розумна форма будь-якого почуття і його проявів) постійно зустрічаються в поезії трубадурів [12;65]. Кохання, що оспівується провансальськими поетами носить індивідуальний характер: поетові дорога лише одна жінка, і він не проміняє її ні на яку іншу. Не знатність походження й багатство, а краса й куртуазність дами викликають почуття трубадура.

Класифікація та художні особливості жанру лицарського роману.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». становить вершину середньовічної оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання.Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики 2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів) 3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація) Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя. Три цикли лицарського роману: 1) античний 2) бретонський 3) візантійський1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають.Герої набувають рис середньовічних героїв. 2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань) - Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна). - Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем. - Романи про Святий Грааль . 3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». про злидні, нещастя, проблема мінливості фортуни. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

«Тристан і Ізольда»; композиції, особливості конфлікту

Автор цього роману досить точно відтворив всі подробиці кельтської повісті, зберігши трагічне фарбування, і тільки замінив майже всюди появу кельтських вдач і звичаїв рисами фр. лицарського побуту, із цього матеріалу створив повість, пронизану загальним почуттям і думкою. Успіх роману обумовлений головним чином тієї особливої ситуації, у яку поставлені герої, концепцією їхніх почуттів. У стражданнях, які випробовує Тристан видиме місце займає болісну свідомість безвихідного протиріччя між його пристрастю й моральними підвалинами суспільства, обов’язковими для нього самого Любов Тристана й Ізольди представляється авторові нещастям, у якому винне любовне зілля. Але разом з тим він не приховує співчуття цієї любові, зображуючи в позитивних тонах тих, хто сприяє їй. І виражаючи явне задоволення із приводу невдач або загибелі ворогів закоханих. Цей мотив служить лише цілям маскування його почуттів, про справжню спрямованість його симпатій чітко говорять худ. образи роману. Не доходячи до відкритого викриття феодально-лицарського ладу з його гнітом і забобонами автор внутрішньо відчував його неправоту й насильство Образи роману – прославляння любові, що сильніше смерті й не бажає зважати на встановлену ієрархію, ні із законамицеркви. Об’єктивно містять у собі елементи критики основ цього суспільства. (Готфрид Страсбургский – найбільш значна обробка тексту). Композиція. Тут ланцюг ламається + симетрія епізодів. Кожному епізоду на початку роману відповідає дзеркальне відбиття в більше похмурих тонах: історія народження Т. – оповідання про смерті; вітрило Морольда (перемога, радість) – вітрило Ізольди (навмисний обман, смерть), отрута Дракона, від якого виліковує И. – рана від отруєної зброї, але И. поруч немає й т. д. Концепція любові й характер конфлікту. Любов представлена тут як хвороба, що руйнує сила, над якою сила людини не владне (це древнє міфологічне подання). Це суперечить куртуазному розумінню любові. Смерть над нею теж, до речі, теж не владна: з могил виростають два дерева й сплітаються галузями. Конфлікт між боргом і почуттям (прямо трагедія классицистов! Правда, у підручнику це названо не догом, а суспільною мораллю): Т. не повинен любити Ізольду, тому що вона дружина його дядька, що його виховував і любить як рідного сина, і довіряє у всьому (у тому числі й у добування Ізольди). А Ізольда теж не повинна любити Т., тому що замужем. ПоходженняСказання це виникло в районі Ірландії і кельтизованій Шотландії і вперше було історично приурочено до імені піктського принца Дростана (VIII століття). Звідти воно перейшло в Уельс і Корнуолл, де забарвилося низкою нових рис. У XII столітті воно стало відомо англо-норманським жонглерам, один з яких близько 1140 року переклав його у французький роман («прототип»), що до нас не дійшов, але послужив джерелом для всіх (чи майже всіх) подальших літературних його обробок. (Така думка Ж. Бедьє, але цю точку зору сьогодні взято під сумнів. Багато вчених схиляються до думки, що зовсім не обов'язково повинен був існувати «прототип» Бедьє). Якщо існування роману загадкового Брера або Бледріка вельми сумнівне, то, мабуть, книга якогось Ла Шевро (або Ла Шьєвра) — це не вигадка і не спритна містифікація, і вже навряд чи можна заперечувати твердження Кретьєна де Труа, в пролозі «Кліжеса», що він написав роман «про короля Марка і біляву Ізольду».

Проблематика «Дон Кіхота» Сервантеса полягає в протиріччі між лицарськими ідеалами Дон Кіхота, і реальною дійсністю, яка аж совсім не ідеальна. Начитавшись лицарських романів, головний герой сідлає коня та вирушає на боротьбу зі злом. Уява Дон Кіхота робить з клячi — бойового скакуна Росінанта, з селянської дівчини — прекрасну шляхетну даму Дульсінею, якій він присвячує свої лицарські "подвиги”. Землероб Санчо Панса стає оруженосцем великого лицаря. Та сама уява під час блукань Дон Кіхота підтримує його красиву лицарську ілюзію. Він уявляє, що дама його серця живе у палаці, тому що тільки так личить прекрасним дамам. Торговці уявляються йому лицарями, постоялий двір — замком. Дон Кіхот вірить у правдивість лицарських романів, йому й на думку не спада, що вони — вигадка. Він кидається битися з повітряними млинами — цей вислів навіть став приказкою — тому що вбачає в них великанів. Але ж читач бачить, що реальна дійсність не прикрашена, не благородна, не схожа на красиву казку. І сам старий чоловік — ажніяк не могутнй герой. Він смішний, читачеві шкода його. Дон Кіхот — пародія на лицаря, а роман Сервантеса є гострою та влучною пародією на лицарські романи.І водночас Дон Кіхот має величну душу. Нехай і в кумедний спосіб, але він прагне нести добро та щастя людям. Стати лицарем, на думку Дон Кіхота — це найкращий спосіб звільнити світ від зла. Образ Дон Кіхота У ньому відтворене безкорисливе прагнення людини захищати добро та справедливість, сповідувати благородні, високі ідеали — так зване "донкіхотство”. Задля своїх ідеалів герой виявляє велику хоробрість, він здатен пожертвувати собою. Це викликає справжню повагу. Роман «Дон Кіхот» – пародія на рицарські романи До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя.Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його допомога тільки шкодить їм за умов ницої дійсності. Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру.

“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.

Данте

Література італійського Передвідродження.

Проторенессанс (від від грец. Protos - «перший» і франц. Renaissance - «Відродження») - етап в історії італійської культури, що передує Ренесансу, який припадає на дученто (1200-ті) і треченто (1300-ті). Вважається перехідним від епохи Середньовіччя до епохи Відродження. Термін був вперше введений швейцарським істориком Я. Буркхардтом. В італійській культурі XIII-XIV ст. на тлі ще сильних візантійських і готичних традицій стали з'являтися риси нового мистецтва - майбутнього мистецтва Відродження. Тому цей період його історії і назвали Проторенессансом. У самій Італії проторенессансное мистецтво існувало тільки в Тоскані і Римі. Для мистецтва Проторенессанса характерна поява тенденцій до чуттєвого, наочного відображення реальності, світськість (на відміну від мистецтва Середньовіччя), поява інтересу до античної спадщини (притаманної мистецтву епохи Відродження). Яскравим представником літератури цього періоду є Данте Аліг'єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. До цього ж періоду відноситься поезія школи «Дольче стиль Нуово». Для літератури характерно чуттєве посилення, реалістичність образів. Традиції мистецтва Проторенессанса були сприйняті такими художниками Відродження, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо.«Нове життя” Данте та школа “солодкого нового стилю”. Данте з молодих років, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа "солодкого нового стилю", засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Лірика школи "солодкого нового стилю" поєднувала в собі досвід провансальської рицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сіцілійської поезії, насиченої роздумами та філософським розгляданням краси. Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою "Нове життя". Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи "солодкого нового стилю" - філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим, збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури - справжнім гімном життю і любові. Вже сама назва її є символічною. "Нове життя" - автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче). І, по-третє, духовне переродження в релігійному розумінні (найвищий, філософський план). Цікаво відзначити, що вже в дебютному творі Данте оновлення має ступеневу систему - від земної дійсності (перша зустріч дев'ятирічного Данте з восьмирічною Беатріче в першій главі) через очищення до споглядання раю в останніх главах, де він, після смерті Беатріче, спираючись на символіку цифри дев'ять, доводить, що вона була "чудом, корінь якого знаходиться лише в дивній трійці". «Нове життя» - це непервершений твір Данте про його кохання до Беатріче.