62. Загальна характеристика американської літератури XX століття

У XX столітті американська література пережила стрімкий підйом, пов'язаний, у першу чергу, з розквітом реалістичного мистецтва 20-30-х років. У цей час друкували свої твори такі класики світового мистецтва, як Т. Драйзер, Е. Сінклер, Е. Хемінгуей, Ш. Андерсон та інші. Соціальні умови розвитку країни виступом сприяли письменників з критичною переоцінкою буржуазних цінностей.Письменники-реалісти чітко усвідомили, що криється за блискучим фасадом найбагатшої країни світу. Яскравим поясненням цього стала символічна назва найбільшого твору Т. Драйзера - "Американська трагедія".Внутрішнім трагізмом просякнута і література американських письменників "втраченого покоління". У творах, які розкрили цю тему, відобразилася реалістична точність у описах долі покоління, чия юність та молодість пройшли у роки війни.Незважаючи на це, у літературі також простежувався метод соціалістичного реалізму у творах Д. Ріда, Т. Драйзера, Ф. Боноскі та інших. У XX столітті американська поезія та проза висунули такі важливі теми, як становище робітників класу, расова дискримінація, соціальна боротьба, імперіалістична війна, небезпека фашизму та інші. Значний вплив на розвиток літератури мали прогресивні журнали "Лі-берейтор", "Уоркерс манслі", "Нью Мессіз".Одночасно незрозумілість ліберально налаштованої інтелігенції перед обличчям соціальних катаклізмів століття привела деяких письменників у глухий кут модернізму та авангардизму (група "імажистів" Е. Паунд). Вагомий вплив на розвиток модерністських течій мав фрейдизм. Ідеалістичні концепції були покладені також у основі творчості Томаса Стернза Еліота та Гертруди Стайн.Намагаючись повернути втрачені позиції в галузі ідеології, американська буржуазія використала засоби масової інформації для реклами модерністських творів і всіляко підтримала розвиток власне розважальної літератури. Тому в кінці 20-х років відбувався розквіт "масової літератури", центром якої став Голлівуд.Література США до 1945 року пройшла декілька етапів свого розвитку. У 20-ті роки у творах прогресивних письменників важливе місце займали теми соціального протесту та "втраченого покоління". Світова економічна криза, що розвивалася у 1929 році, призвела до появи нових тенденцій у літературі. Активізувалася літературна і публіцистична діяльність письменників соціалістичної орієнтації. З'явилася твори "жорстокого реалізму". У цей час посилилася антифашистська боротьба прогресивних письменників США.У цілому розвиток американської літератури першої половини характеризувався домінуванням реалістичного методу зображення дійсності.

63. Латиноамериканська література XX століття «Латиноамериканські письменники повинні бачити своє основне, найголовніше завдання в тому, щоб звільнити літературу від провінційності, позбавити її прикмет екзотичного явища... Сучасні письменники повинні зробити латиноамериканський роман надбанням загальносвітової літератури, надати йому універсального характеру». Латиноамериканська література XX століття принесла у світо ве мистецтво нове, своєрідне бачення світу, особливу художню форму, одним з найхарактерніших виявів якої є синтез міфології і реальності, переплетіння елементів фольклору і сучасних зображальних засобів у розкритті актуальних проблем дійсності. Розвиток епічного жанру в латиноамериканських літературах відбувався за двома основними напрямами:1) втілення митцями в художній формі неповторного розмаїтого життя своєї країни, його етнографії, географічного розташування, побуту;2) їх звернення до набутків європейських літератур — англійської, французької, німецької, російської, що було пов'язано з браком власних достатньо розвинутих засобів зображення т;І оригінальних художніх форм. Зрозуміло, що з часом прямі запозичення з чужої культури почали перешкоджати розвиткові власної і митці змушені були шукати вже цілком самостійних художніх рішень, але в перший період впливи європейської літературної традиції значно збагатили національні літератури Латинської Америки.Сучасну латиноамериканську літературу слід розглядати у її зв'язках з традиціями усної народної творчості. Вкоріненість у національний ґрунт та у своєрідну сучасну культуру, що виникла, поєднавши місцеві та європейські традиції, зосередженість на гострих проблемах сьогодення дає літературознавцям підстави вважати епос Латинської Америки синкретичним, вагому частину якого становить «фольклорна проза» «магічного реалізму». «Магічний реалізм», що є особливістю латиноамериканського епосу, походить від казкової, фантастичної традиції народного мистецтва, що в силу специфіки розвитку країн даного регіону існує ще й досі.Отже, основою «фольклорного» твору в латиноамериканській І літературі стало синтезування народної міфологічної свідомості, відтворення в художньому творі народного світобачення. Життєвий і творчий шлях Габріеля Гарсія Маркеса Лауреат Нобелівської премії 1982 р. Габріель Гарсія Маркес народився 6 березня 1928 р. в місцевості Аракатаку (Колумбія). Дитячі роки Габріеля минули в домі бабусі й дідуся. Виховувала хлопчика його бабуся Транкіліна, що берегла в своїй пам'яті багато казок та аракатакських повір'їв. Вона є прообразом Урсули Буендіа зі "Ста років самотності": померла вона, як і Урсула, вже в глибокій старості, осліпнувши й втративши здоровий глузд. Першим учителем майбутнього письменника був його дідусь Ніколас. Після смерті дідуся Габріель живе і вчиться в єзуїтській гімназії міста Сіпакіра. Від холодного і чужого міста хлопчик рятувався захопленим читанням пригодницьких романів. У старших класах почав писати вірші, які публікував під псевдонімом Габіто. Гарсія Маркес 1946 р. вступив на юридичний факультет Боготського університету. Незабаром університет було зачинено, і Маркес переїхав до Картахени, де розпочав заняття журналістикою. На той час він уже був автором декількох оповідань. Перше з них вийшло в світ 1947 р.Працюючи в Картахені репортером (1948-1952), письменник-початківець вів щоденну хроніку місцевих подій. Ця робота навчила його згодом послуговуватись у своєму "магічному реалізмі" газетно-конкретною хронікою, реалістичними деталями. У Картахені Гарсія Маркес створив повість "Опале листя" (1951), дія якої відбувається у вигаданому містечку Макондо, дуже схожому на реальну Аракатаку."Опале листя" отримало негативні відгуки критики й преси. Це дещо підірвало віру Гарсії Маркеса в свої письменницькі можливості, 1954 р. він переїжджає до Боготи, де розпочинає співпрацю з газетою "Ель Еспектадор" як репортер. У Римі, де Гарсія Маркес був декілька місяців, він зумів поєднати кореспондентську роботу із заняттями на режисерських курсах. Газета була заборонена через її ліберальне спрямування - Маркес втратив роботу. в Парижі почав працювати над новим романом "Лиха година". В основі твору лежала цілком реальна подія з життя сучасної Колумбії, але вона знову обростала магічним, міфологічним, казковим, яке письменник свято беріг у своїй пам'яті.. Так народилась повість "Полковникові ніхто не пише", яка була написана 1956 p., але ще одинадцять разів переписувалась автором, щоб бути опублікованою 1961 р. Гарсія Маркес часто бував змушеним заробляти на прожиття, тому й редагував два невисокоякісні журнали, підробляв як кіносценарист. Хоча кіно допомагає письменникові вийти з творчої кризи. Довге мовчання, упродовж якого митець виношував свій потаємний задум, дало плід 1965 p.: це був роман "Сто років самотності", який вийшов 1967 р. в Буенос-Айресі. Перше видання розійшлось за декілька днів, те ж саме відбулось і з наступними. Книга перекладена всіма основними мовами, нагороджена різними міжнародними преміями, стала предметом багатьох досліджень.

Після написання цього роману, який багато дослідників вважають основним у творчості письменника, Гарсія Маркес не зраджує собі: магічне у його нових оповіданнях ("Найкрасивіший у світі, що потонув", "Остання подорож корабля-привида" та ін.) невіддільне від буденного, фантастичні події розвиваються за законами життєвої логіки. Романіст доходить творчого висновку про те, що насилля нівечить не лише тіло, а й душу людини. Ця думка буде найяскравіше втіленою в "Осені патріарха".Роман "Кохання під час чуми" (1985) поетизує вищі вартості людини, втілює думку про те, що справжнє кохання здатне перемогти навіть час. Останній роман письменника "Генерал в лабіринті" (1989) знову повертає читача до теми диктатора, котра об'єднує всю латиноамериканську прозу XXст.

64. 1. Філософсько-естетичні засади постмодернізму та їх вияв у художній літературі

На початку XXI століття найскладнішою видалася література постмодерну.

Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму.. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, особливо праці Ж.-Ф.Ліотара. Основним джерелом нових тенденцій в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх - і найдавніших, і новітніх форм буття.У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих". Якщо для Ренесансу і класицизму "естетичним донором" була передовсім Античність, для романтизму - Середньовіччя, то для постмодернізму - увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.Роком народження поняття "постмодернізм" слід вважати 1917 рік, коли вперше в книзі Р. Паннвіца "Криза європейської культури" з'явилося це поняття як сигнал того, що культура досягла певної чергової вершини. У 1934 р. цей термін використовується іспанським літературознавцем Ф. де Онізом, який розумів постмодернізм як короткий епізод між двома модернізмами, перший з яких триває з 1896 по 1905, а другий - з 1914 р. до 1932 р. і лише з 1947 р. термін "постмодернізм" вживався в сучасному значенні. У книзі А. Тойнбі "Дослідження історії" постмодерн позначав сучасну фазу західноєвропейської культури.Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації.Постмодерністські твори чимось нагадували палімсест, з-під нового шару якого проступав старий текст, що вже десь, колись кимось писався.Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність- яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше - із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів - тощо (т. зв. "інтертекстуальність").Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, була пародія, ілюзія, гра, містифікація, карнавалізація тощо. Стильові риси художньої мови реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесцен-ції, іронії.

Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму була інтертекстуальність. її класичне визначення належало французькому філологу й семіологові XX ст. Роланові Варту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становив собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. д. - усі вони поглиблені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існувала мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не могла зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становило собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок.Знаковим для постмодернізму стала образ-модель лабіринту, що став компонентом цікавого символічного трикутника ("Лабіринт", - "Всесвіт" - Бібліотека) у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса ("Дім Асте-ріона"). Постмодернізм, який ніколи не був головною домінантою культури, виявився сьогодні таким цікавим і провокативним тому, що пов'язаний з теперішніми процесами модернізації, які, без сумніву, зреалізувалися, розпочавши новий етап розвитку літератури.