Джонатан Свіфт

З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.Джонатан Свіфт, народився 1667 року в ірландському місті Дубліні у родині пастора. Свіфт-старший помер за декілька місяців до народження сина, залишивши йому у спадок лише добре ім'я. Свіфт-молодший змушений був власними силами пробиватися у житті.закінчив богословський факультет Дублінського університету..Читав майбутній письменник по 10—12 годин щодня.перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.Перший сатиричний памфлет - "Битва книжок" (1697)."Мандри Гуллівера"Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити "ласку" та "поблажливість" імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллі-вером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави."Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн" (Дж. Свіфт).Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії того століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: "Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".

ЛоренсСтерн(Sterne, Laurence — 24.11.1713, Клонмель, Ірландія — 18.03. 1768, Лондон) — англійський письменник.ворча спадщина Стерна невелика: два романи — «Життя й опініїТрістрамаШенді, джентльмена» ("TheLifeandOpinionsofTristramShandy, Gentleman», 1760-1767), «Сентиментальна подорож через Францію та Італію» («SentimentalJourneythroughFranceandItaly», 1768), ранній сатиричний памфлет «Політичний роман» («A PoliticalRomance») та «Щоденник для Елізи» («TheJournaltoEliza», опубл. посмертно).Літературна кар'єра Стерна розпочалася пізно. У 1759 р. його ім'я лондонським читачам ще нічого не говорило; видавець, отримавши рукопис від провінційного йоркширського пастора, побоювався зазнати фіаско, та й сам Стерн попервах вважав за краще зберігати анонімність — два томи «ТрістрамаШенді» побачили світ без підпису автора. «Життя й думки ТрістрамаШенді, джентльмена»

Дев'ять томів «ТрістрамаШенді» публікувалися з грудня 1759 р. до січня 1767 р. попарно; 1—6-й з приблизно річними інтервалами; 7—8-й після трирічної перерви; 9-й — ще через два роки. популярність першого роману Стерна значною мірою пояснюється саме тим, що це був вельми «неправильний» твір. «ТрістрамШенді» демонстративно порушував закони побудови сучасного йому роману — роману сюжетного, де композиційні зміни, як правило, є виправданими та мотивованими. На цьому тлі «ТрістрамШенді» здавався безладним, хаотичним, неможливим: замість послідовного розгортання подій — нерівна, стрибкоподібна розповідь; дія у будь-яку мить може зупинитися або урватися — лише тому, що оповідач раптом згадав, що він повинен був сказати набагато раніше, або перестрибнув через десять, сотню сторінок, «запозичивши» матеріал з наступного розділу чи тому. Оповідь не вміщається у задані рамки, вона є вибагливою і некерованою: Трістрам ніяк не може закінчити розпочату думку, як не може і народитися упродовж двох томів; герой з'являється на світ, коли третина книги вже написана, і досягає п'ятирічного віку, коли дев'ятий том уже на викінченні, — традиційний для англійського просвітницького роману й обіцяний самою назвою життєпис так і не відбувся. замість звичної романної сентенційності та повчальності — розлогі розмірковування про найнезначніші та несерйозні речі: про ґудзики і петельки, дамські нічні сорочки чи розміри носа. Замість панорамного описання, розмаїття картин, дійових осіб і ситуацій — малий простір: Шенді-Хол та його нечисленні мешканці. Стерн обирає інший масштаб зображення, який дозволяє розгледіти позу, жест, міміку; навіть не розгледіти — роздивлятися: герої змушені на якийсь час завмирати в одному положенні — вибиваючи попіл із люльки або нахилившись до замкової щілини, — доки автор не забагне згадати про них після чергового відступу, а водночас — і про тривалість події та незручність пози, у якій він залишив своїх героїв, руйнуючи таким чином ілюзію умовності, замкнутості романного світу. Стерн майже не залишає шансів повірити у цей «створений» світ: інтер'єр, у якому розгортається дія, може перетворитися на сценічні декорації; розповідь про події, що відбуваються в родині Шенді, може порушити зверненням до читача, який бере участь в обговоренні деталей і побудови роману, висловлює власну думку або звертається до оповідача із запитанням. Закінчення роману також незвичайне: розповідь уривається, наче на півслові, з натяком на можливість продовження чи багаторазового повторення. «Незакінченим» не означає «незавершеним». Трістрам сподівався розповісти набагато більше, ніж розповів насправді; але суть оповіді зовсім не у її подієвому аспекті: «Змістом роману стало сприйняття його форми» (В.Шкловський). Стерн написав роман про роман, і в цьому сенсі «ТрістрамШенді» — завершена цілість. Його непропорційність, надмірність увиразнювали романну форму, роблячи її відчутною, помітною. Стерн відмовився дотримуватися законів роману — і саме тому «ТрістрамШенді «може бути лише романом. Романом, а не «напівесе», наприклад. Стерн знайшов відповідне прізвище — Шенді (Shandy), що у йоркширському діалекті означає «людина з дивацтвами», «без царя в голові». У кожного з них своя дивна пристрасть — у Вальтера Шенді, дядька Тобі, Трістрама... Згодом з'явилися навіть відповідні новотвори: «шендирувати», «шендизм», «шендіанський»... Коли один із шанувальників Стерна надішле йому в дарунок «шендіанський» ціпок, Стерн зауважить: «Ваш ціпок є «шендіанським» головно у тому сенсі, що у нього не одне руків'я. Користуючись ціпком, кожен спирається на те руків'я, яке для нього найзручніше. У «ТрістраміШенді» читачі спираються на те руків'я, яке пасує до їхніх пристрастей, їхнього невігластва або їхньої чутливості».У тексті ці інтерпретації то «виправдовуються», то «знімаються»: витонченість і піднесеність зливаються з чуттєвістю, міркування перетворюється на насмішку, щирість змінюється фальшем — несталість для Стерна важливіша, ніж визначеність та однозначність.