51. Епічний театр б.Брехта

 Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 - 1956) був сміливим новатором у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво він виклав у численних статтях і трактатах: "Про оперу" (1930), "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва" (1940), "Маленький Органон." (1948) та ін. Брехт створив теорію "епічного театру", яка стала результатом його естетичних пошуків і художньої практики.     Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру - дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: "Завдання "епічного театру" - змусити глядачів відмовитися... від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само" І Брехт виступав проти того, щоб герої були "рупорами ідей" автора: "На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх .суперечностями, пристрастями і вчинками".     В "епічному театрі" Брехта змінюється художня організація п'єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр - завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п'єси-параболи. Ці форми довали змогу "подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей".     Новаторство письменника виявляється і в тому, що він зумів поєднати традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим рефлексуючим началом. Прийом "відчуження" у Брехта - принцип філософського пізнання світу, мета якого - викликати у глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій". Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини ("глядач повинен не співпереживати, а сперечатися"), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.     Теорія "епічного театру" була узагальнена Брехтом у деяких запропонованих ним зіставленнях:  ДРАМАТИЧНА ФОРМА ТЕАТРУСцена "втілює" дію, залучає глядача до подій Виснажує його активність, збуджує емоці Переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій та змушує співпереживати  Збуджує інтерес до розв'язки, звертається до почуттів    ЕПІЧНА ФОРМА ТЕАТРУ Сцена розповідає про дію, ставить глядача в позицію спостерігача Стимулює його активність, змушує приймати рішенн Показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати Збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму   

52. «Драма ідей» у творчості Б.ШоуНоваторство Шоу в царині театру "ідей"- форма п'єси-дискусії, в якій широко використано парадокс як засіб відкриття невідповідності між видимістю й сутністю суспільних та особистих стосунків; немає зіткнень абсолютного добра з чорним злом;- "відкритий фінал", щоб у глядача не виникло думки, що справу закінчено й проблеми вирішені за них драматургом- парадокс як головний художній прийом драми;- втручання автора в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов і післямов, не властивих для драматичних творів)- відтворення людських почуттів- поділ персонажів на ідеалістів, які жили фальшивими ідеалами, і реалістів, які скептично споглядали світ;- пропонування нової структури п'єси: розв'язка - розвиток дії - дискусія (тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову - суперечку, упродовж якої головна проблема (проблеми) п'єси не розв'язувана, а навпаки, ще більше загострювалася)- поєднання комедії і трагедії- намагання наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя.Інтелектуальна драма Бернарда Шоу збагатила світовий реалістичний театр XX ст. глибиною соціально-філософської проблематики, гуманістичним пафосом.

ПОСТМОДЕРНА ГРА М. ПАВИЧА ЗІ Так, найпродуктивнішими формами реалізації літератури постмодернізму є гіперрецептивність, інтертекстуальність, іронізм, інтерактивність, віртуальний історизм, пародійність, кодування, гра з текстом і читачем [3]. Спробуємо простежити застосування однієї з головних специфічнихознак літератури постмодернізму – гру автора з читачем на прикладі творчоствідомого сербського письменника М. ПавичаПисьменник літератури постмодернізму прагне зробити читача своїм спільником і одночасно співавтором свого твору, даючи тим самим читачеві необме-жену владу в інтерпретуванні тексту, відмовляючись від права автора на істинуПисьменник-постмодерніст часто виходить на прямий контакт із читачем і надає йому можливість для конструювання свого тексту, варіювання, імпровізації,створює своєрідний лабіринт, із якого читач має вибратися самостійно, своїм власним шляхом. Тому в постмодернізмі у відношенні «автор – текст – читач»більш творча роль відводиться саме читачеві, Це називається «інтерактивним читанням» («інтерактивною літературою») [ Такий підхід спонукає читача добре орієнтуватися в постмодерному творішукаючи при цьому закодовані автором істини, які ведуть до розуміння тексту. Яскравим прикладом застосування такого підходу гри читача й автора у по-стмодерній літературі є творчість М. Павича. Його твори насиченіглибокою мудрістю й ідеєю, у його текстах усе можна побачити, доторкнутися рукою, відчути на смак і запах, для розгадки його кодів та образів мимоволі під-ключається не розум, а відчуття. Його тексти заворожують особливим ритмом,е схожим на ритм письма будь-якого іншого письменника, його можливо впіз-нати за однією реплікою, реченням, а іноді й словом. У М. Павича не знайдеможодної аксіоми (причому сам письменник схвально ставиться до цього), яка ббеззаперечно була б схвалена суспільством, М. Павич ламає Яскравим прикладом «бунту» про-ти класичної літератури є його нові види прози нелінійного типу, наприклад,романи у формі словника, водяного годинника, кросворда, карт таро, астро-логічного путівника: роман-лексикон «Хозарський словник», роман-кросворд«Пейзаж, намальований чаєм», роман-клепсидра «Внутрішня сторона вітру»,роман-таро «Остання любов у Константинополі», оповідання для комп’ютера іиркуля «Дамаскин» тощо. Ці твори демонструють майстерність письменникау створенні гіпертекстів, постають класичними зразками нелінійних романів іззастосуванням стратегії постмодерністської гри з читачем. Гіпертекстом уважаємо текст, у якому порушений лінійний розвиток подій, хронологічно-логічний порядок, такий текст розгалужується на багато рівнів, фіналів, способів прочитання і передбачає можливість читача тексту стати його співавтором. Так, наприклад, оповідання «Дамаскин» містить у собі кілька варіантів прочитання, нащо вказує сам автор і дає своєрідні вказівки для читача, скориставшись якими,той може обрати власний шлях прочитання та власну кінцівку твору: «Читачможе сам обрати, в якому порядку читати наступні два розділи. Можна читатиспочатку «Третій храм». Можна читати спочатку розділ «Палац». Обравши будь-який шлях прочитання, читач, відповідно,обирає і власну кінцівкуЙого твори були написані задовго до створення Інтернету, однак з його розвитком вони гармонійно знайшли своє втілення в комп’ютерному варіанті: ｫГра письменника з читачем ґрунтується на тому, щ автор будує свої твори так, щоб максимально заплутати читача, ｫнасичуючикниги спеціальними рекомендаціями з приводу того, як ними користуватисяУ М. Павича можуть бути романи, що закінчуються щасливо і нещасливоодночасно, такі, в яких віднайти кінець повинен сам читач, або такі, які написаніу двох версіях: для чоловіків і для жінок. Для творчості М. Павича, як і для інших представників постмодерної літера-тури характерна дисперсність структури творів, що створює можливість прочитання книги, починаючи з будь-якого фрагмента. Тому важко визначити, де початок романів, а де їхній кінець. Яскравим прикладом є ｫХозарський словникｻ,який можна розпочати читати на будь-якій сторінці, при чому смисл роману невтратиться і навіть, якщо читач заплутається, він може із середини прочитаноїсторінки піти в будь-який бік, прокладаючи таким чином свою власну стежку,де його будуть очікувати нові несподіванки. Про своєрідну гру письменника зчитачем свідчать слова, написані на початку ｫХозарського словникаｻ: ｫНа цьо-му місці лежить читач, який ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спить вічнимсномｻ [8, с. 2].М. Павич дивує своєю стилістичною непередбачуваністю, незвичністю побудови творів, Гіперлітература показує, з одного боку, як роман чи оповідання можуть розвиватися в кількох напрямах, з іншого – як можливо прочитати твори різними способами: Тож, щоб утримати читача, потрібна важка робота над текстом, його архітектонікою, над кожним реченням, словом.М. Павича своєрідно продовжує інші йог твори. Тобто канали між текстами відкриті, про що свідчить наявність одних ітих же персонажів у різних творах, повторення деяких сюжетів у різних варіаціях тощо. У кожному наступному творі ми знаходимо вже знайомі нам речі,але вони якимось чином змінені. Інша особливість – інтертекстуальність, яка уМ. Павича ґрунтується на єдиному художньому просторі (таку функцію виконує у сербського письменника поствізантійський культурний арсенал). Одни із ключових засобів утримати читача є гіпертекст, про який ми згадували вище.ому характерними для творів письменника є нелінійність (можливість читачеві обирати власний шлях прочитання), дисперсність (ｫувійтиｻ до структур тексту можна з будь-якої ланки), різнорідність і мультимедійність (застосування всіх засобів впливу на читача), інтерактивність (можливість для реципієнта нелише сприймати текст у готовому вигляді, а й упливати на нього) [2]Експерименти зі структурою художнього твору є одним із найважливіших винаходів М. Павича, крім того, до своїх творів письменник застосовує й інші концепції постмодернізму – ｫподвійне кодуванняｻ і ｫсмерть автораｻ. Терміном подвійне кодуванняｻ позначається властиве для постмодернізму постійне зі ставлення двох або більше ｫтекстуальних світівｻ, тобто різних способів кодування, естетичних схем. Творчість М. Павича сьогодні має величезне значення для розвитку постмодерної літератури, він створив та розробив нові концепції, які широко використовуються його послідовниками. Серед найважливіших є новий підхід дотруктурної організації свого твору, що постає своєрідним путівником для читача у розшифруванні певних кодів, які містить у собі текст. Читач, знайшовши власний ключ до прочитання романів та оповідань М. Павича, створює свій, новий багатовимірний твір. Реорганізовуючи структуру творів, письменник тим самим уможливлює гру ｫавтор – текст – читачｻ.